Володимира Герасимука, який народився у селі з поетичною назвою Щедрогір, на Ратнівщині, розважливим, мудрим і міцним зробило саме життя, яке не завжди його голубило. Скоріше, випробовувало майже з дитинства на міцність духу, вчило швидко приймати відповідальні оптимальні рішення. Тому змалку усього домагався власною працею і стараннями.
Незважаючи на те, що рано втратив батьків, встиг до армії закінчити Рівненський технікум, а, повернувшись зі строкової служби, вступив до Львівського торгово-економічного інституту. Дехто тоді казав, що заплатив 10 тисяч хабара, аби потрапити до такого престижного вишу, адже у радянський час повального дефіциту лише працівники цієї галузі мали можливість придбати добротні товари. Та звідки у сироти ті гроші, ще й при тім, що мав і старших, і молодших братів і сестер, про яких також треба було дбати? А прийняли до вузу поза конкурсом – як демобілізованого з армії, та й вступні іспити здав успішно.
Розповідаючи про 42 роки роботи у галузі, що не одну праведну душу спокусила на обманні оборудки заради власного збагачення, а працював Володимир Григорович і головою сільпо, і в Нововолинському ОРСі, у приватному бізнесі, чоловік запевняє:
– Легко було працювати , бо не крав. Завжди пам’ятав: краще їсти хліб з маслом удома, ніж у Маневичах (має на увазі тюрму) гнилу тюльку.
Пан Володимир розповідає, що чотири рази був на волосину від смерті. Востаннє, коли віз із луцької бази товар і на трасі їхню вантажівку зачепив самоскид з породою. Тоді автівка перекинулася у кювет, навіть банка фарби, яка стояла під ногами у кабіні, сплющилася, наче побита молотком, а у Герасимчука з водієм – жодної подряпини. Інші три випадки припали на строкову армійську службу, адже потрапив у серпні 1968 року до Чехословаччини, яка тоді повстала проти комуністичного режиму.
Їхній підрозділ повністю озброїли ще перед кордоном. Тоді, ще докладно не знаючи, що власне відбувається, вперше у житті всерйоз злякався – побачивши, як молиться у лісі під сосною парторг військової частини, який був родом із Львівщини. На території Чехословаччини, народ якої тисячами виходив на вулиці, зупиняючи радянські танкові колони, доводилося вступати у відкриті бої. Наш земляк зазнав опіку ноги й поранення пальців рук, наступивши на так звану міну-«жабку», що могла підстрибувати на метр у висоту. Дякувати Богу, відбувся кількома днями у військово-польовому шпиталі, де лиш робили свіжі перев’язки та не давали довідок про поранення.
Іншим разом там же, у Судетах, у наче спокійну хвилину приліг відпочити на розстеленій шинелі, поклавши поряд автомат, а під голову підсумок. Раптом, клац – камінчик упав на магазин. Підняв погляд – а на горі сидить чоловік і цілиться з пістолета йому в голову. Урятувала, напевне, витримка – Герасимук не вхопився відразу за зброю, лиш незворушно дивився на чеха. А той повільно спрямував пістолет до його ніг. У момент пострілу Володимир встиг миттєво підняти ноги й куля, прошивши полу шинелі, стукнула в каску, що лежала поряд. За участь у тих подіях чоловік має статус учасника бойових дій.
Із майбутньою дружиною, тоді молоденькою вчителькою познайомила тітка, директорка школи. Згодом сім’я переїхала на рідну для жінки Володимирщину. Молодший брат пана Володимиром також перебрався сюди, а його дружина загітувала ще й своїх родичів. Ото ж, проживає тепер на Федорівці, у сусідстві, чималенька дружна родина.
Виховало подружжя Герасимуків двох дітей, які успадкували від матері Марії Єрмолаївни музичні здібності й гарні голоси, здобули вищу освіту. Підростають вже й онуки.
Оселя Герасимуків – затишна, ошатна і завжди гостинна. У них, як за Шевченком, і садок вишневий коло хати, тому й вишнячком домашнім завжди готові пригостити. Хазяйновий, порядний, дбайливий і, водночас, комунікабельний, як і символ року, в якім народився, господар від молодості завжди знаходить час і для читання, і для спілкування з мудрими людьми. Кілька років тому, наприклад, під час відпочинку в миргородському санаторії, почув, що в цей час там перебуває відомий український письменник Анатолій Дімаров, якого пам’ятав ще за публікаціями у газеті «Радянська Волинь». Володимир Григорович сам підійшов до Дімарова, познайомившись, розповів, що приїхав з Волині й пам’ятає його за статтями в обласній газеті. До кінця терміну путівки не один вечір провів за щирими бесідами з письменником та його дружиною.
Коли запитую, як сім’я звикла відзначати Новий рік, пан Володимир зізнається, що молодими мали традицію ходити цього вечора до ресторану. Тепер переважно зустрічають його удвох з дружиною з обов’язковим олів’є на столі. Щодо інших новорічних страв, це вже передсвяткові таємниці пані Марії. Та чоловік знає, що й очікувані родичі, й несподівані гості, завітавши до них, голодними не залишаться.
Ірина НАДЮКОВА.
