На головну Новини Де і завдяки кому оживають Кладнів і довколишні ...

Де і завдяки кому оживають Кладнів і довколишні краї

998

«Діду, діду, а чому ми так довго їдемо і тому лісу немає кінця і краю?» – запитував онук Сашко діда Павла. Хвацько помахуючи батогом, хлопець тримав міцно в рученятах віжки, а конячка, монотонно перебираючи ногами, тягнула за собою бричку на двох колесах. Довгим, либонь, малому видався шлях. Та ж сам напрошувався до діда їхати з Кладнева до Коритниці за поштою. Дідо всю дорогу розповідав різні небилиці зі свого життя, а Саші ці мандрівні історії глибоко відкладалися в пам’яті…

Олександр Ольховський (на головному фото на фоні дідівської кладнівської хати) народився 1974 року у Кладневі – селі, якого вже немає, але яке часто згадує багато людей. 45 кілометрів від Володимира –найвіддаленіше від райцентру. Це був райський куточок – навкруги ліси, голубінь небес, під ногами –пісок сірий із жовтизною. А поряд люди – такі рідні, такі свої, і життя у них розмірене…

- реклама -

Спогад за спогадом про рідне село накопичується і, ніби лавина, часто не дає Олександру спокою. І дорога у 12 кілометрів від Коритниці до села  нині вже й не така довга. Автомобілем їдеш і за 15-20 хвилин у Кладневі. Та тільки рідко доводиться там бувати. Села нема, та все ж тягне якась ностальгічна сила,  так хочеться пройтись опустілими вулицями із здичавілими садками, кущами бузків і руж, поруйнованими хатами. Ідеш дорогою і уявляєш хату Гущуків, а там, далі, – Каписів, Будницьких, а ось і своє – дідівсько-батьківське… В уяві постають сусіди, колишні жителі села – про щось гомонять, присівши на лавці при дорозі. Он сонечко заходить за польський обрій, а сільський пастушок гонить череду корів. А Саша, маленький чотирирічний хлопчик, іде селом і гордовито розносить дідом привезену пошту – газети, журнали, листи…

Дід Павло везе пошту у Кладнів з Коритниці (1960-і роки).

Дід Павло для малого Сашка був авторитетом. У чотири роки навчив його читати і постійно возив до школи у Коритницю, коли той навчався у першому класі. У Кладневі у той час закрили початкову школу. Через віддаленість село стало неперспективним у 70-80-і роки. Люди самі, за власним бажанням, виселялися з Кладнева. Будували, купляли будинки у Коритниці, Устилузі, Володимирі.

Залюблений у свій край, Олександр вивчав історію села, своїх родоводів, скрупульозно дізнавався від батька і матері, цікавився людськими долями, збирав різні речі – листи, фотографії, інші артефакти.

Тож трохи історії села. Коли там вирувало життя, налічувалось 40 будинків. А до війни, як згадують старожили, – близько триста дворів.

За даними вченого Олександра Цинкаловського, у кінці ХІХ століття у селі було 109 хат і проживало 796 жителів, урочища «Плечиська» і «Містки»  мали земляні вали, а  «Гаївка» – курган. У 1565 році село, що на березі річки Західний Буг, належало до Грубешівського повіту на Холмщині.

Павло і Ганна Ольховські (1950-і роки).

У селі були Анно-Зачатівська кладовищенська церква, побудована у 1764 році, і дерев’яна дзвіниця, збудована у 1881-му. Церковно-приходська школа діяла там із 1893 року. Найстрашніше сталося, коли розпочалася Перша світова війна у 1914 році. Усіх кладнівчан, як і багатьох інших мешканців сіл і містечок, примусово виселяли у глибинку імперської росії. Так, родина Ольховських – прадід Олександра Мирон із прабабусею Ганною виїхали аж у Саратовську губернію. Сім’я була велика – 11 дітей, не всі вижили в дорозі і на чужині. Вічний спочинок там знайшли і прадід з прабабусею. Громадянська війна закінчилась, і більшість переселенців (щось подібне, як тепер) їхали в Україну, на рідну, прабатьківську землю. У 1920 році додому на згарище хати повернулись четверо дорослих дітей: Текля, Антоніна, Дмитро і Павло (в майбутньому дід Олександра). У родині був ще один хлопчик – Йосип. На той час йому минуло 10 років. Перед від’їздом він загубився і не повернувся з братами і сестрами. І як здивувалися рідні, коли через пів року, восени, побачили змученого, хворого і змарнілого Йосипа?! Хлопчина серед біженців знайшов коритницьких людей, приєднався до їхнього кінно-коров’ячого обозу. Возами їхали вони із Саратова додому. Допомагав пасти худобу, коней – і тих, яких тягнули за обозом, і тих, що були в упряжі. І так заробляв на кусок хліба – щоб не вмерти з голоду. Пішки пройшов тисячі кілометрів – від Волги до Західного Бугу. На жаль, підірване здоров’я у тій важкій подорожі не дало шансів хлопчику на довге життя – через два роки він помер. Вічний спочинок знайшов у Кладневі. Пам’ятник на кладовищі не так давно встановив йому Олександр.

Ольга Тригубка (Пеценюк) з подругою Лідією Здебською (1929р.)

Така ж доля вигнанців спіткала і мамину родину – бабці Ольги Хомівни Тригубки, у заміжжі Пеценюк. У Першу світову теж сім’ю вивезли до Росії, у Курську губернію. У дорозі помер прадід Хома, назад прабабуся Марія повернулася із шістьма дітьми. Сама виховала четверо дочок і двох синів, серед них – і Олю (в майбутньому Сашкову бабусю). На жаль, померла вона ще молодою. Крім фото гарної дівчини, Саша її не пам’ятає. Лише із розповідей мами знає, що у родині важко працювали, щоб дівчата мали гарний одяг, отримували багаті посаги при виході заміж. Про це свідчать десятки фотографій 30-50-х років, на яких гарно і вишукано на той час одягнені люди. Ці світлини бережно зберігає Олександр.

Дід Павло у 1927 році повернувся з польського війська. Як справжній жолнєж аж сім років служив у ньому. Службу проходив у Замосці. А йшов на неї із власним конем. Декілька разів на рік – під час посівної та збору врожаю командування відпускало вояка додому у відпустку – щоб допомагав по господарству. Так на конику верхи їздив із Замосця до Кладнева. Після служби розпочав будівництво хати, а у 1930 році оженився на Ганні Ткачук із Бжезовца, що біля містечка Дубенка, відразу за Бугом. Напів сиротою була і Ганна. Ніякого весілля не справляли, хоч наречена із заможнішої родини. Отак дід Павло Ольховський, створивши сім’ю, господарював на своїй землі. Народилося у подружжя троє синів. Середній – Євген –  батько Олександра.

Удруге Кладнів спіткала доля вигнанців. У 1939 році розпочалась Друга світова війна. На нашу землю прийшли «визволителі», які принесли не тільки «недзи» (як говорили тоді), а й розруху. Кладнівцям довелось знову переселятися.

Село знаходилося над самим Бугом. Відповідною постановою зверху   наказано про очищення і відселення населення на 800 метрів від річки – для побудови прикордонної смуги. Тільки на Волині відселили 40 населених пунктів, 427 дворів, де проживало майже 30 тисяч населення. Кладнівців вислали у 1940 році – подалі від кордону: у Локачинський, Затурцівський, Берестечківський райони. Там їх розміщували в будинках польських осадників, чехів, німців або багатих українців, яких уже повивозили у Сибір, Казахстан, на Північ за те, що їхні хати були під бляхою, черепицею, і вони мали більше моргів землі.

Будівлі у Кладневі нашвидкоруч розбирали. Добротніші хати прикордонники залишили для своїх потреб. Церкву також розібрали. Як вивозили церковне начиння, згадували селяни, то розкидали по різних місцинах, пропивали – і досі ніхто не знає, де воно.

Так сім’я Ольховських поселилася у селі Гранатів Локачинського району, дехто з родичів осів у Садові Луцького, Боратині. Не любило місцеве населення переселенців, мовляв на готове все прийшли. А коли почалася німецька окупація, стали люди вертатися назад у Кладнів. Багатьох із них очікувала страшна доля українсько-польського протистояння – їх вбито.

Ольховські вернулись у Кладнів вже після війни. Дві дідові сестри – Текля і Тоня зі своїми сім’ями токож. А от брат діда Дмитро залишився у Гранатові. Там і доживав віку.

Під час війни їздили кладнівці із Гранатова чи сіл, у яких тоді жили, у ліс до Кладнева, щобзаготовити дрова. Одного разу з дідом Павлом поїхав старший син Мирон, 1930 року народження. Проїжджали фірами повз П’ятидні, і  на власні очі хлопець бачив, як привезли німці до яру євреїв. Роздягнули їх там і розстріляли. Цей жах закарбувався хлопцеві, він сильно перейнявся, захворів і раптово помер. Наймолодший син помер ще раніше – у дворічному віці 1940 року. Залишився один Євген – батько Олександра.

 Маминого батька, а Сашкового діда Сергія забили поляки у 1944 році. Він повертався з Устилуга, де переховувався (бо утікали, куди могли). Біля Чернявки, поблизу Коритниці, четверо поляків перестріло дев’ятьох людей і закатували шомполами. Один із утікачів-українців дивом урятувався, про що згодом і розповів. Із діда Сергія Пеценюка зняли і забрали чоботи, а онучі ще довго висіли на кущі верболозу. Серед цих дев’ятьох була і 15-річна племінниця бабусі Олі (брата донька). Це – родина Адамовичів. Усіх їх аж улітку перепоховали у Коритниці.

Бабуся Ольга – ота гарна молода жінка на фотографіях, які зберігає Олександр, виховала сама трьох дітей – дві доньки і сина. Відійшла у Засвіти 1960 року у 48-річному віці, задовго до народження внука Саші.

   Післявоєнний Кладнів повертав своїх жителів назад. Будувалися вже трохи віддаленіше від прикордонної смуги. Частина старого кладовища, де була колись і церква, нині у прикордонній загорожі. Туди потрапила і та місцина, що називалася Старий Ішів (за Микитичами є інший Ішів). На місці знищеного села стоїть хрест-фігура. За кущами її зовсім не видно. Дістатись туди не можна – вона за смугою. Там зараз можна побачити тільки солдат, які патрулюють кордон.

Крім Кладнева, не стало і таких сіл як Бистраки, Биндюги, Солтиси. Їх розділяли три-чотири кілометри, і тягнулися вони до Висоцька. Висоцьк є. Це вже колишній Любомльський район.

Саша пригадує: як дід готував косу на косовицю, то їздив за піском у Биндюги – то був його рідний край, звідки походили Ольховські. Такого піску, як там, не було ніде. Тільки звідти він годився для мантачки (дерев’яне знаряддя для коси). А ще їздили кладнівчани у Любомль купувати поросят – грунтовими дорогами попід кордонням, через ці зниклі села, а також Мосир, Ладинь, Пустинку. І Олександр декілька разів їздив. То був цілий ритуал. Збирались на підводу декілька господарів, запасались провіантом на цілий день. Ще вночі – о другій годині виїжджали. У дорогу брали «лятарку», присвічувати. «Ранок – панок», – говорив дід. А в цих словах була закладена мудрість: хто зрання встане, тому і день вдасться. Назад поверталися біля обіду з поросячим хрюканням і вереском.  

Тим же шляхом кіньми у Любомль їздили кладнівці шити і кожухи. Місцевий майстер-кушнір був відомий на всю округу. Також збирались кілька осіб і підводою вирушали звечора – везли овечі шкіри, а потім їхали до примірки. Про цього майстра слава «гриміла» скрізь. Бо і мої батьки мали такі кожухи у 60-ті роки. Мамин був гаптований кольоровими нитками. Іноді я його одягала, хоч і був трохи завеликий. Як у ньому було тепло!

А Кладнів після війни відбудувався – була початкова школа, магазин, медпункт. Пошта знаходилась  Коритниці та Мосурі. Дід Павло звідти більше 40 років возив кореспонденцію кладнівчанам.

Маючи більше 80 літ, він через день кінною бричкою їхав за 12 кілометрів, щоб привести свіжу пресу. Улюблена коняка, яка ніколи не підводила діда, зіграла з ним злий жарт. У 1986 році сталося непоправне. Дід пішов на пасовисько, щоб запрягти коня, а він, як кажуть у народі, знатурився. Що там сталося – ніхто не знає. Кінь поволочив діда по селу, понівечив до невпізнання і вбив. Важко було Олександру перенести втрату дорогої людини.

Уже тоді кладнівці поступово купляли хати в інших селах. Хоч і провели сюди у 60-і роки і світло, і радіо, але село вважалося неперспективним. У Коритницю їздив автобус, а до Кладнева 12 кілометрів доводилось долати пішки. Насамперед виїжджала молодь. Село входило до колгоспу «Чекіст». Землі піщані, неродючі, на невеличкій фермі вирощували качок, гусей, іншу живність. У 80-і роки кладнівські землі «скупив» Луцький автозавод. Усім, кого запрошували на роботу, обіцяли квартири в Луцьку.

Із новим господарем налагодилося виробництво і у Кладневі – вирощували сільгосппродукцію для працівників автозаводу – полуницю, городину, займалися відгодівлею ВРХ. Лишки продавали. До села проклали дорогу. Для цього теж потрібні робочі руки. Тож і сюди приїжджали сім’ями, жили у вагончиках. Та не всі витримували спартанські умови проживання і праці. Розвал Радянського Союзу поставив крапку на такому господарстві – перервалися зв’язки автомобільного будівництва, і тут все згасло. Як відомо Олександру Євгеновичу, дві сім’ї таки одержали у Луцьку квартири.

 Кладнів поволі пустів. Доживали віку старші люди, які не хотіли залишати насиджені місця. Останньою відійшла у Вічність 2005 року у 94 роки бабуся Ганна Ольховська.

Батьки ж Олександра ще у 80-і вибрались в Устилуг, там він закінчив середню школу. Часто внук навідувався до бабусі, а канікули, особливо влітку, тільки там і проводив. Цікаво було гуляти з хлопцями по закинутих будинках, які вже були пусті, але ще можна було бачити, як на стінах у рамках висіли «карточки» – портрети господарів, їхніх дідів-прадідів. Не всі забирали з собою такі речі. Дуже шкодує, що у свого час не приділив уваги і не забрав їх. Вони могли б розповісти багато цікавого про людей, які жили там.

Олександр закінчив наш сільськогосподарський технікум, відслужив в армії. Здобув вищу освіту в аграрному університеті в Дублянах. Коли постало питання працевлаштування, то якось само по собі, волею долі, поєднав життя із органами внутрішніх справ. Опановував правозахисну науку на спецкурсі Львівського інституту внутрішніх справ. Із двох напрямків – ВБЕЗ (відділ боротьби з економічною злочинністю) і розшук вибрав останній – не економічний напрямок, а кримінальний. Два роки проходив стажування. Цікаво було в такій царині правопорядку. 21 рік працював у кримінальній міліції, згодом поліції, був старшим уповноваженим відділення карного розшуку. Його служба передбачала пошук  безвісти зниклих, встановлював особи невпізнаних тіл. Доводилося працювати і в дощ, і у сніг, і в спеку. Зі скованих льодом річок витягали розкладені мертві тіла, оглядали їх. Внаслідок цього застудив ноги, і  тепер доводиться часто лікуватися. Торік  вийшов на пенсію за вислугою літ. Часу ніби вдосталь, але, як і у кожного чоловіка, є відповідальність за сім’ю – дружину Оксану, сина Віталія, який закінчує магістратуру Уманського педуніверситету ім. П. Тичини. Їде в Устилуг до мами Марії, бо тато вже помер. У вільний час (бо іноді підробляє) їде влітку, восени по гриби, і тільки у кладнівський ліс, бо кожну місцину знає. Там, на дідівських теренах, має благодатну віддушину, яка насичує і надихає. В селі не може оминути батьківського обійстя. Їхня хата стоїть – її купили. Землі орендує ТОВ «Західний Буг», яке побудувало декілька будиночків для своїх потреб, приїжджають туди і мисливці.

Кожного разу напередодні Великодня і Провід приїжджає Олександр на могили дідів-прадідів, прибирає, висипає жовтим піском. Їх багато. Але Олександр вважає таку працю своїм обов’язком, даниною пам’яті. Могили щораз заростають кущами, багато бездоглядних, бо ж кладовище  в лісі. На самі Проводи теж не кожному вдається приїхати. А Олександр старається завжди бути в той день там. Помолившись за упокій спільною молитвою, кладнівчани простеляють на траві скатертини, і хто що привіз із собою, викладають на поминальний стіл. Позгадують усіх – кого давно немає, хто ще минулого року приїжджав, а вже у Вічності. Багато робить Олександр знімків тоді, а як приїжджає наступного року, то роздає всім. Натомість просить привозити йому старі світлини земляків, які жили в різний час.

Створив Олександр групу в Інтернеті під назвою «Кладнів і довколишні краї». Розміщує там фото жителів Кладнева і Коритниці, уродженців Заброд, Чернявки, Старого Ішева, усіх тих, хто відгукується, і яких доля розкидала по світу.

Збирає і артефакти – різні старі польські, царські документи, столітні листівки, старовинний одяг бабусь, бережно ставиться до посуду – гарних порцелянових тарілок, подарованих на весілля його предкам. Удома вже зібрався своєрідний музей. Тому і знає так багато про своїх тіток і дядьків, братів і сестер різних поколінь. Радий, що колишні кладнівчани допомагають – надають матеріали, фото і документи. Все це можна побачити у групі «Кладнів і довколишні краї». Кожну світлину описує, а то й додає цікаву розповідь про конкретне фото, людей на ньому. Його розповіді – то бальзам на душу для тих, хто цікавиться своїми родоводом, генеалогічним деревом.

У мріях пана Олександра – написати книгу про зникле село, про кладнівчан, його історію, про велику родину Ольховських – Пеценюків. Згадати усіх поіменно. І так буде. Якщо сильно забажати – мрії збуваються.

   Антоніна СОЛОДУХА.

Поділитися
- реклама -

Прокоментувати

Введіть Ваш коментар
Введіть Ваше ім'я

13 + чотирнадцять =