Дві країни, кілька міст, редакції найцікавіших газет, радіо і телебачення, візити в офіційні установи і суперсучасні музеї, лектори з університетів Німеччини і Польщі. Десять днів Польсько-німецької школи для молодих журналістів з регіональних видань наповнили нас новими знаннями, досвідом і яскравими враженнями. Чи Європа досі читає паперові газети, хто впливає на редакційну політику тамтешніх видань і як працюють новинарі? Про це, а також про найцікавіші місцини Підкарпатського воєводства, – читайте далі.
Від кого залежить польська преса
– Ми не будемо вчити вас працювати, ви всі і так професіонали, – попереджає польський керівник програми, професор Войцех Фурман. – Натомість хочемо показати, як все працює у нас, в Польщі, і в Німеччині. І, звичайно ж, зрозуміти, наскільки ці процеси схожі на те, що відбувається в українській журналістиці.
Розпочинається школа з лекції професора Університету SWPSу Варшаві, у минулому – судді Вищого суду Польщі Яцека Собчака. Він розповідає про те, якими законами регулюється робота журналіста, особливу увагу звертає на європейське законодавство. За законами Євросоюзу, органи місцевого самоврядування не можуть видавати свою газету – власне, тому всі комунальні видання в Україні проходять через процес роздержавлення, щоб виконати цю вимогу. «Але на практиці, – каже лектор, – чи не кожна ґміна таки має своє видання, адже мусить якось доносити до жителів місцевості офіційну інформацію. Інша річ, що це радше інформаційні бюлетені, а не повноцінні газети».
Отож, польські медіа перебувають у приватній власності? «Майже усі вони, особливо регіональні, належать до величезних медіа-концернів, – пояснює професор Жешівського університету Павел Куца. – Це потужні об’єднання з іноземним капіталом, переважно німецьким. Такі концерни мають свої видання у більшості регіонів Польщі». У Німеччині, до слова, ситуація аналогічна.
– Ніщо так не оживляє газету, як труп на першій сторінці, – між іншим, цитує відому фразу професор Яцек Собчак. Але насправді стосується це радше перших шпальт таблоїдів. Регіональні газети ставлять на критику. Професор Войцех Фурман розповідає про результати своїх досліджень: у більшості номерів найбільшої щоденної газети Підкарпаття на першу шпальту винесені критичні статті. Правда, стосуються вони переважно дрібних зауважень і недоліків, а журналістські розслідування в таких виданнях теж бувають нечасто, адже на це потрібен серйозний ресурс.
А от що люблять читачі газети «Nowiny», так це спортивні теми. Їм присвячені кілька сторінок у кожному випуску щоденника, плюс окремий щотижневий додаток. Для цієї рубрики пишуть 16 місцевих журналістів. Натомість німецькі регіональні видання не цураються теми політики, зокрема національної: уже через 11 годин після завершення парламентських виборів читачі тримали в руках газети, в яких до 15 сторінок було присвячено результатам цих виборів. Втім, зауважує декан гуманітарного факультету університету Бамберга професор Маркус Бемер, подібний контент готують не місцеві газетярі, а аналітики з центрального офісу медіа-концерну. Вони ж пишуть про економіку і культуру. А локальні журналісти готують лише вкладку з новинами міста чи регіону,яка додається до цих видань. Відтак, десятки різних газет можуть мати спільна на відсотків 80 наповнення і відрізнятися лише регіональними вкладками.
Професор Жешівського університету Павел Куца називає це проблемою,яка є і в Польщі: великий відсоток газетного наповнення регіональних видань не стосуються життя регіону. «І коли передплатник отримує, наприклад, газету з додатком про здоров’я, в якому цитують столичних експертів, то, читаючи такий матеріал, у нього складається враження, що усе це жодним чином не стосується його місцевості», – розповідає медіа-експерт, і додає, що якісно газети тільки б виграли, якби до своїх досліджень на загальнодержавні теми журналісти залучали місцеву тематику. Але, звісно, для видавця це обійдеться дорожче.
Наскільки незалежними є тамтешні ЗМІ? Німецькі колеги запевняють, що рівень свободи слова у них вищий, ніж у Польщі, але абсолютним він ніде не є. «Наші дослідження показують, що і на польські видання, і на німецькі все більший вплив мають рекламодавці», – каже професор Фурман. Головний редактор «Новін» Станіслав Сова каже, що президент (по-нашому – мер) Жешова періодично телефонує йому – то похвалити, то посварити за якусь публікацію. «Але його дзвінки я сприймаю виключно як приватну думку одного із читачів, не більше», – запевняє редактор.
Натомість дещо більший вплив, особливо на локальному рівні, має церква. «Якщо в костелі кажуть, що якесь видання негідне, то продавці у кіосках преси можуть просто відмовитися її продавати», – каже Павел Куца. Католицькі ЗМІ, особливо радіо, досить популярні у Польщі. У Німеччині церква теж має значення: в окремих землях діє закон, який зобов’язує певну частку ефіру приділяти релігійному контенту, розповідає викладач університету Отто Фрідріха у Бамберзі Гольгер Мюллер.
А загалом тенденції європейської журналістики багато в чому схожі з українськими. Як і німецькі, вітчизняні видавці хочуть, щоб журналіст перетворився на таку собі міфічну істоту, «молочну свиню, яка несе золоті яйця» (за визначенням Маркуса Беммера), тобто міг і текст написати, і відео зняти, змонтувати усе це, ще й зверстати на шпальту і на сайт. Як і польські, українські читачі не готові купувати платний контент в Інтернеті – бо сприймають всесвітню мережу як місце, де усе можна взяти безплатно. І в Україні, і Польщі журналісти послуговують однаковими жанрами – це з’ясовуємо з дослідницею з Варшавсього університету Уршулею Кузнік. Єдиний жанр, в якому наші газетярі помітно пасуть задніх, – художній репортаж. Але завдяки змістовній лекції професора Казімєжа Вольного-Зможинського, який багато років досліджує цей жанр, ми не лише відкрили для себе нові імена польських репортажистів, а й дізналися про їхні професійні секрети.
Жешув: старовинні палаци, сучасний університет і трохи Сингапура
Центр Підкарпатського воєводства, місто Жешув має й українське ім’я – Ряшів. Саме його використовує мій телефон, сповіщаючи прогноз погоди. А вона не тішить: у Ряшів-Жешув ми в’їжджаємо одночасно з дощем. Але він не заважає милуватися охайним містечком, в якому автобуси ходять чітко за розкладом, на вулицях немає жодної пилинки,а спокій мешканців оберігають високі прозорі пластикові шумоізолюючі паркани. Поселившись у Дім студента – гуртожиток Жешувського університету – вирушаємо на прогулянку.
Жешув вражає поєднанням добре збереженої старовини і суперсучасної архітектури. Старе місто зустрічає нас монументальним замком Любомирських, що височить на пагорбі, оточеному ровом. Поряд з ним – компактніший і вишуканіший палац, який належав цій же родині магнатів. Перед палацом місцева дивовижа – мультимедійний фонтан. Від «танцює», «співає» і міниться різними кольорами, і навіть у дощ за ним спостерігати дуже цікаво.
Найзатишніший, мабуть, куточок міста – Алея під каштанами. Викладена бруківкою з іменами містян, які зафундували на неї гроші, ця алейка веде мимо красивих давніх вілл. Нею легко дістатися до головної вулиці старого міста – вулиці Третього травня, на якій «прогулюється» відлитий у бронзі «батько польського блюзу» – Тадеуш Налепа. А звідти рукою подати до площі Ринок, де можна годинами милуватися красивою будівлею Ратуші. Втім, оцінити красу площі важко – будинки ховаються за літніми майданчиками кав’ярень і пабів, більшість із яких спеціалізуються чомусь на турецькій кухні.
А поряд зі Старим містом є ще одна цікавинка сучасного Жешува – кільцевий міст над перехрестям. Обладнаний зеленими і відпочинковими зонами та велодоріжкою, він дуже ефектно підсвічується у темряві. «Президент міста любить подорожувати, – розповідають наші екскурсоводи Кароль та Даміан, – і звідусіль привозить цікаві ідеї, які намагається втілити тут, у Жешуві. Ідею такого моста він піддивився у Сингапурі. От і ми тепер маємо шматочок Сингапуру у Польщі».
Таке ж сучасне обличчя міста ми бачимо, коли наступного дня їдемо у Жешівський університет. Футуристичні конструкції, скляні стелі, елегантні форми викликають захоплення. Серед новобудов не побачиш нудних бетонних блоків, усі вони слідують найсучаснішим архітектурним трендам. Фінансування на нові корпуси університету виділив Євросоюз.
Скляне око Бога і музей Праведників Світу
Ще одна гордість Підкарпатського воєводства – грандіозний конгрес-центр, який відкрився у Ясьонці, поруч із аеропортом неподалік Жешува. Величезна будівля зі скла призначена для проведення конгресів, виставок, презентацій, інвестиційних форумів та інших заходів, що мають стосунок до бізнесу і промоції регіону. Переступивши її поріг, ми піднімаємо голови до неба і затамовуємо подих: на нас дивиться скляне око Бога. Принаймні, таке враження справляє прозорий купол, крізь який ллється світло.
Там нас зустрічає керівниця піар-відділу пані Магдалена і розповідає про центр, який має площу п’ять тисяч квадратних метрів, укомплектований найсучаснішою мультимедійною технікою і у великій залі, обладнаній дванадцятьма кабінками для синхронного перекладу, може вмістити 900 осіб. А ще тут є кілька менших конгрес-залів та переговорних кімнат і великий оглядовий майданчик, з якого потенційні інвестори можуть оглянути околиці та й просто помилуватися краєвидом.
У конгрес-центрі проводять і міжнародні події, на яких раді бачити українських партнерів, і форуми суто польських виробників, також бувають тут мистецькі виставки. До кінця року, каже пані Магдалена, планується ще 40 різноманітних заходів. Тож приміщення простоювати не буде.
Інший важливе місце, яке ми отримали нагоду відвідати на Підкарпатті – це Музей родини Ульмів у Марковій, присвячений полякам, які рятували євреїв у роки Другої світової війни. Його концептуальна будівля, на відкриття якої приїжджав президент Польщі Анджей Дуда, вміщає у собі сотні історій, від яких – мурашки по шкірі. Іноді позначені щасливим фіналом, та переважно трагічні, ці історії розповідають про польських жителів Маркової та околиць, які, ризикуючи власним життям, на дахах, у підвалах, і навіть у дубі старих дерев ховали євреїв, рятуючи від смерті.
Експозиція музею повністю інтерактивна. Тому відвідувачі можуть побачити унікальні кадри тогочасних хронік і почути голоси тих, хто вижив завдяки допомозі поляків Маркової. Родина Ульмів, ім’ям якої названо музей, стала символом допомоги і самопожертви. Фотограф Йозеф Ульм, його дружина Вікторія та шестеро їхніх дітей у 1942 році переховували на своєму стриху вісьмох євреїв. Незважаючи на тісноту і постійне відчуття страху, вони піклувалися про своїх таємних постояльців. Однак історія закінчилася сумно – хтось доніс німецькому керівництву на Ульмів. Нацисти розстріляли усіх – і євреїв, і Йозефа, і його вагітну на дев’ятому місяці дружину, і дітей. Схожих історій у музеї – не одна і не дві.
«Для поляків це була війна і окупація. Для євреїв це був кінець світу», – цією цитатою Януша Карскі відкривається експозиція музею. Коли виходиш із нього, усвідомлюєш, що це – не перебільшення. Після почутого у цих стінах боляче дихати…
Візит до Польщі був багатим на різні сюрпризи: у студії Польського радіо-Жешув ми несподівано побачили… театральну сцену. «Бо при записі радіоп’єси хочемо відтворити живі звуки», – пояснив режисер Ян Нємашек. На пішохідній вулиці натрапили на рештки давніх хідників, законсервованих під склом, а під площею Ринок виявили підземні ходи. А найбільшим відкриттям стало те, що з польськими колегами дуже легко порозумітися. Навіть якщо ти ніколи не вивчав польську.
Віталіна МАКАРИК.
