На головну Історія Десятиліття єдиного у світі музею українського державника В’ячеслава Липинського

Десятиліття єдиного у світі музею українського державника В’ячеслава Липинського

76
Твори В’ячеслава Липинського давно вже мали б віднайти своє місце у шкільних підручниках, та, очевидно, немає на це політичної волі. А дарма, бо актуальність його ідей була гострою століття тому і такою ж є донині. Унікальність феномену цього політичного діяча, посла Української держави у Відні, а водночас історика, соціолога й публіциста в тому, що зумів у своєму серці і житті поєднати непоєднуване. Поляк за походженням, він став взірцем «українця за вибором», пропонував і демонстрував землякам модель справді раціонального, розумного патріотизму, який, втім, був заснований на таких високих душевних поривах, на які здатен лише невиправний ідеаліст та романтик. А високе бажання створити корпорацію православних та римо-католиків хоч і не справдилось тоді, коли наївно озвучував його на крайовому з’їзді у Києві, будучи ще семикласником гімназії, все ж частково втілилось після його смерті – за труною цього непересічного чоловіка злилися в єдино два хресні ходи з місцевих католицького та православного храмів, а поминальні панахиди за ним звучать у церквах обох обрядів досі.
Та найбільше бережуть пам’ять про свого видатного земляка у Затурцівському музеї, що нині функціонує в садибі, яка колись належала Липинським. Власне, це єдиний у світі музей В’ячеслава Липинського, у якому зібрані цікаві фото з життя цієї шляхетсько-хліборобської родини, безліч документів, згадок, рукописів та публікацій, речі, які крізь століття пронесли в собі спомин про сімейні традиції Липинських, особливості їхнього побуту і, звичайно ж, погляди на життя, роздуми і прагнення.

Мені щастить двічі: у перші свої відвідини музею кілька років тому слухаю емоційну і сповнену цікавими фактами екскурсію від директорки установи Віри Чопко, а вдруге, зовсім нещодавно, в садибі мене зустрічають двоє наукових працівників – Віталій Кушнір і Наталія Гатальська. Після кількох хвилин спілкування з ними стає зрозуміло: для них це не просто робота, а життя, сенсом якого стали пошук та збереження кожної найдрібнішої деталі, кожного слова про діяльність В’ячеслава Липинського. Вони пригадують історію створення установи, розповідають про визначних сучасників, які відвідували музей, діляться спогадами про свої наукові експедиції і щоразу доречно цитують твори, уривки з листів чи висловлювання В’ячеслава Казимировича, й тому здається, що він незримо присутній у всьому, що відбувається в музеї.

Довгий шлях із забуття

- реклама -

Музей відкрито 22 серпня майже десять років тому, приурочена ця подія була 20-й річниці незалежності України. Але перша заява про необхідність його створення, а це Віталій Кушнір (на фото) дуже добре пам’ятає, прозвучала ще 11 червня 1990 року, коли освячували місце поховання В’ячеслава Липинського. Цьому передували роботи з очищення старого католицького цвинтаря, на якому він похований, і який за радянських часів було просто сплюндровано колгоспною технікою.

Тоді ті, хто зібрався врешті за багато десятиліть забуття гідно вшанувати пам’ять видатного земляка, й висловлювали думки, що пасувало б у Затурцях створити меморіальний музей. Та шлях до нього виявився дуже довготривалим…

У переломні 90-ті районна газета навіть не приймала відомостей про постать В’ячеслава Липинського, не кажучи вже про його державницькі ідеї, пригадує Віталій Григорович, який у ті часи відродження нашої держави входив до місцевої організації Народного Руху України. З переказів у селі знали, що був Липинський «міністром Української держави», а більше й нічого. Тож якою була радість їхнього осередку, коли один із учасників через знайомства у Львівській бібліотеці отримав у читальному залі «Аріянський соймик в Киселені в маю 1638» та привіз від руки переписані сторінки цієї праці, які  для ознайомлення з ними широкого загалу вивішували на стенді для оголошень у центрі села.

«Поступово люди почали пробуджуватись, місцевим активістам допомагала луцька інтелігенція. У 1992 році щодо садиби Липинських прийнято перше рішення, щоправда, стосувалось вони поки лише парку у 4,1 гектара навколо будівлі – йому надали статусу пам’ятки садово-паркового мистецтва. А вже згодом і саму родинну садибу, в якій у радянські часи спочатку розташовувалась контора племстанції, а опісля вона була передана цим підприємством у приватну власність, викупили та почали відновлювати.

Спочатку у 1995 році «Музей В’ячеслава Липинського у с. Затурці» створили як відділ у складі Волинського краєзнавчого музею, а реставраційні роботи тривали з перемінним успіхом майже 16 років», – розповідає Віталій Кушнір. Він тоді працював і завідувачем цього відділу, і науковим співробітником, і водночас сторожем та за потребою прибиральником. А потім, пригадує,  за два місяці у 2011-му було зроблено більше, ніж за всі попередні роки: виділено значні кошти із держбюджету, проведено ремонт, облаштовано експозицію, урочисто відкрито меморіальний музей.Я

Як сімейна справа родини Кушнірів

Із Луцька до села переманив Віталій Кушнір свою рідну сестру Наталію Гатальську, яка на той час очолювала відділ етнографії Волинського обласного краєзнавчого музею  (на знімку вони разом з учасницями заходів у музеї).  Переїзд їй дався легко, бо, каже, тогочасною її мрією було створення музейного закладу, в якому постать Липинського отримала б належну пошану, а його літературно-публіцистична спадщина – широке вивчення та висвітлення.

За десять років вдалось чимало, але, зізнаються працівники музею, нині перед собою ставлять нові плани – хочуть оновити стенди із документами, створити окрім чотирьох існуючих п’ятий зал для стаціонарної експозиції, внести у простір більше осередків з предметами і речами, на які, як помітили з практики, дуже гарно реагують основні їх відвідувачі – діти та молодь. Сумують за великими екскурсійними групами, яким не дозволяє їздити на екскурсії до музею затяжний карантин, зате все частіше тепер зустрічають відвідувачів, які приїздять сім’ями у пошуку цікавих місць на Волині.

Теперішньою мрією Наталії Григорівни є й чергова реставрація садиби, адже тоді, 10 років тому, все робилось поспіхом, тож за цей час недоліки та недопрацювання дають про себе знати – недосконала система опалення лиш призводить до перевитрат газу, а не підтримує необхідний мікроклімат у закладі, дерев’яні вікна теж не зберігають тепла, у деяких місцях потрібен ремонт долівки та стін.

Що ж до наповнення експозиції, то матеріалів мають чимало. Більшість з них передана племінниками Липинського, які проживають у Кракові. Вже багато років Наталія Гатальська підтримує з ними стосунки. Перший її лист до Польщі знайшов сина Станіслава Липинського – Яна, який, як і батько, досяг визначних успіхів у агрономії. Ян з дружиною Марією та іншими своїми братами  приїжджав у Затурці, починаючи з 1991 року, стежив за ходом реставрації садиби, в якій він народився, привозив та дарував музеєві багато матеріалів, родинні речі, брав участь у наукових конференціях.

А ще, розповідає Наталія Григорівна, вони мають безліч друзів серед культурологів, музейних працівників, краєзнавців, майстрів мистецтв, видавців, науковців, які й допомагають по крупинках наповнювати фонди музею. Музейники ж у свою чергу опрацьовують, вивчають, досліджують, хапаючись за найтонші ниточки інформації, оформлюють і збирають усі матеріали, що пов’язані з життям і громадською, політичною діяльністю видатного земляка.

Хто музею допомагає?

Три роки тому відійшов у Засвіти Ян Липинський, не стало раніше його братів Юліана, Збігнєва та Юрія, але ще тримає зв’язок із Наталією Гатальською дружина Яна Марія, яка 16 січня святкуватиме свій 101 день народження. Та за часи спілкування з волинськими науковцями племінники Липинського встигли чимало матеріалів та інформації надати музею.

Із Затурців до Польщі усією родиною вони виїхали у 1939 році, таке рішення їхній батько Станіслав прийняв, коли почалось становлення радянської влади. Майно, скільки вмістилось, вивозили двома возами та автомобілем, Західний Буг переходили вбрід десь в районі Устилуга. Тож багато речей із собою узяти не могли, але в першу чергу оберігали під час переселення альбом зі світлинами та архів із родинними документами.

Тож згодом, коли наповнювалась експозиція створеного в їх родинному гнізді музею, із документами було легше – вони добре збереглися. А от з речами виявилось сутужно. Оригінальна тарілка, якою, як кажуть, полюбляв користуватись Казимир Липинський, скринька для прикрас, серветка, килим, вішак для одягу, невеликий письмовий столик та кілька портретів – оце фактично й усе, що привезено назад із Кракова через шість десятиліть до затурцівської садиби.

«Нехай повертається на своє місце!», – сказав Ян Липинський, коли віддав до музею старовинний родинний килим, а от сімейні портрети спочатку передавав як «депозит», щоб вони тимчасово прикрасили експозицію. Втім, коли побачив їх на стіні кімнати у маєтку, передумав і залишив назавжди, бо зрозумів, що їм належить зберігатись тільки тут. Тому й виголосив одного разу: «Ми тішимось, що наш будинок послужить вашій культурі».

Тісні зв’язки у музею Липинського із колегами зі столичного музею Михайла Грушевського, Міжрегіональною академією управління персоналом, де кілька років поспіль відбувались наукові читання присвячені Липинському, Волинським держуніверситетом імені Лесі Українки, Луцьким технічним університетом, до речі, студенти цього вишу відтворити садибу та територію навколо неї на досконалому макеті, який зайняв чільне місце у експозиції музею.

Книжковий меценат Микола Ворон із Канади, який має величезну  бібліотеку, надіслав цікаву періодику, видану за кордоном, зокрема журнал з публікаціями про історію козацтва. Одна з прижиттєвих віденських публікацій В’ячеслава Липинського – книга з його дарчим написом через багато років потрапила до музею з домашньої бібліотеки його секретаря та соратника Михайла Савур-Ципріяновича. Надходили книги і зі Східноєвропейського дослідного інституту імені В’ячеслава Липинського, заснованого за ініціативою групи українських діячів ще у 1963 році в Філадельфії (США), від президента закладу Романа Процика та його попередника Ярослава Пеленського.

Значний вклад внесла у розвиток установи Олена Скоропадська, молодша дочка останнього гетьмана України Павла Скоропадського, з яким свого часу Липинський дуже зблизився. До слова, саме вона з 1975 року очолювала  Союз гетьманців-державників – політичну монархічну організацію, що стала правонаступницею Українського союзу хліборобів-державників, створеного колись В’ячеславом Липинським та Павлом Шеметом. Пані Олена підтримувала музей листуванням, матеріалами та подарунками як сама писала «з надією, що Україна вийде на добрий шлях».

А деякі експонати потрапляли до музею хіба тільки дивом. Наприклад, жінка з Горохівського району поїхала в Австрію, мала на меті заробітки, а знайшла там свою долю й вийшла заміж. Спілкуючись із друзями чоловіка, познайомилась із пані Барбарою, дід якої виявився власником вітряного млина, що в давнину був збудований за Затурцями. Вже втрачені були всі родинні зв’язки цих людей, дві тітки, які мешкали на Волині, загинули ще у воєнні роки, давно немає й самого вітряка, але історія про його існування переповідалась і зберігалась у памяті нащадків. Після приїзду в Україну жінка все ж завітала до Затурець, потрапила в музей та почула розповіді про життя Липинського у Австрії. І яким же було здивування працівників музею, коли ця родина згодилась допомогти у пошуку цікавих документів, що пов’язані із життям В’ячеслава Казимировича в еміграції, бо незабаром за їхньої безпосередньої участі було віднайдено унікальні, ніким не бачені раніше виписки з магістрату та санаторію у гірському австрійському місті Райхенау, де він провів майже безвиїзно сім років.

Пам’ятають у музеї зустрічі з різними видатними людьми, які приїздили, щоб доторкнутись до історії родини, яка дала Україні та Європі таких визначних людей, якими стали Липинські кожен у своїй галузі. Серед гостей тут бували професор, краєзнавець та історик Юрій Терещенко, ректор ЛНТУ Петро Савчук, заслужені журналістки України Лариса Івшина та Валентина Штинько, відвідували його такі відомі особистості як Іван Драч, Микола Жулинський, Дмитро Павличко, Левко Лук’яненко, Олександр Скіпальський.

Місце, де вирує життя

Якщо хтось думає, що музейний простір наповнений тишею, той глибоко помиляється. Виставки, фестивалі, свята, вечори та майстер-класи – для всіх ініціатив музей відкритий. Він давно вже став осередком культурного життя Локачинщини.

«Ми ретельно продумуємо концепцію кожного заходу, обов’язково пов’язуємо його з іменем Липинського. Скажімо, захід до ювілею Лесі Українки стосувався спілкування В’ячеслава Казимировича із чоловіком Лесі Климентом Квіткою і її братом Миколою Косачем, вечір пам’яті Івана Франка теж був про їхнє знайомство і так далі. Шість років поспіль музей ставав майданчиком для фестивалю «Над Королівським шляхом», сподіваємось на його відновлення після завершення карантину. При музеї діє осередок «Джерело» товариства «Просвіта», куди входять вчителі, бібліотекарі, підприємці, молодь, місцева інтелігенція. У їхньому виконанні завжди неперевершена музейна Коляда, уривки з різноманітних вистав, таких  як «Ніч перед Різдвом» чи «Назар Стодоля». До речі, наш міні-театр підтримувала актриса та режисерка Галина Кажан. Під її керівництвом на сцені з’явилась постановка уривку  із твору «Украдене щастя», театральне дійство до дня народження Лесі Українки, вертеп, казка «Івасик-Телесик» – захоплено розповідає Наталія Гатальська.

Вона також ділиться секретом інтерактивності закладу: до майстер-класів запрошують цікавих майстрів прикладного мистецтва, роботи яких розміщуються у виставковому залі музею. Із володимирчан у них побували писанкарки Леся Мартинюк і Оксана Білик, неперевершений «Фаберже» Анатолій Бойко, виставлялись рушники оваднівських вишивальниць сестер Махонюків. Відкриття виставок, а їх за 10 років було аж 96, та ці майстерки зазвичай відвідує дуже багато людей.

А щоб іще більше згуртувати свій невеликий колектив та однодумців і друзів музею, розповідають Віталій та Наталія, взяли собі за мету здійснення цікавих подорожей різними куточками України. Почали зблизька – відвідали музеї у Луцьку, Торчині, Берестечку, Колодяжному, згодом помандрували в Карпати і Тустань, а потім зважились і на незабутню велику подорож «Від Липинського до Шевченка», якою охопили Моринці, Русалівські Чагари (маєток, який подарував Липинському дядько по матері Адам Рокицький), Канів та Ржищів. З мандрівок привозять не лише сувеніри, а нові ідеї, враження й наснагу до подальшої роботи.

Щоб описати музей-маєток Липинських у Затурцях, газетної шпальти точно не вистачить. Та й, мабуть, не варто. Бо кожен може  проїхати лиш кілька десятків  кілометрів до цього мальовничого села віднедавна уже Володимир-Волинського району, щоб на власні очі все побачити, почути захопливі розповіді екскурсоводів, зануритись в неперевершену атмосферу побуту шляхетської родини, дізнатись, як сімейне виховання вплинуло на формування державницьких поглядів справжнього українця, народженого під іменем Вацлав Ліпінські, якого, упевнена, колись буде оцінено на найвищому рівні, й на його працях ростимуть нові покоління, що неодмінно втілюватимуть його найзаповітнішу мрію, виписану на чільному місці у музеї під портретом: «Я хочу, щоб була Україна…»

Юлія ПАШКОВА.

Поділитися
- реклама -

Прокоментувати

Введіть Ваш коментар
Введіть Ваше ім'я

17 + десять =