На головну Новини Діти “народжені серцем”

Діти “народжені серцем”

328

   Інститут прийомних сімей в Україні поширений уже багато років. Був час, коли ця форма влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, набула поширення завдяки підтримці із боку держави та впровадженню цілеспрямованої реформи, що передбачала улаштування вихованців закладів інтернатного типу до родин, де б вони засвоювали сімейні цінності та моделі поведінки. «Народжені серцем» – так говорять про дітей, які стають рідними для прийомних матусь і татусів.

  Нині у Володимирі-Волинському функціонує дві прийомні сім’ї. Зустрітися із ними допомогли керівниці міського центру соціальних служб Вікторія Юхимюк та служби у справах дітей міськвиконкому Лілія Сидорук (на знімку разом з Ольгою Дуденчук та її сином Вадимом). Працівники цих структур – часті гості у прийомних родинах, адже саме до їхніх посадових обов’язків належить процес супроводження цих сімей від пошуку кандидатів у прийомні батьки до допомоги у розв’язанні різного роду проблем, що виникають під час функціонування сімейних форм влаштування дітей.

- реклама -

  На відміну від усиновлення, перебування дітей у прийомній сім’ї таємницею не огоронуте. Більше того, якщо біологічні батьки чи інші близькі родичі виявляють зацікавленість долею дитини, перешкоджати їхньому спілкуванню не можна. Втім, це лише поодинокі випадки. Зазвичай діти, які з різних причин втрачають батьківське піклування, саме у прийомних сім’ях та ДБСТ знаходять справжню любов та підтримку, гарне виховання і розвиток здібностей, готуються до майбутнього, дорослого життя. Тож володимирські прийомні сім’ї з радістю поділились своїми історіями із нашими читачами, сподіваючись, що це надихне й інших мешканців громади подарувати родинне тепло комусь із дітей.

Дотримавшись обітниці зробити щасливим покинутого малюка

Щаслива дружина та мама Ольга Дуденчук оточена чоловічою увагою та підтримкою. Разом із чоловіком Ігорем вона виховує трьох синів: Олега, Максима та Вадима (на знімку). Старший із них, як і батько, своїм фахом обрав військову службу, вони обоє боронять Україну на її східних рубежах. Одинадцятирічний Максимко вчиться у школі №1, а постійно біля мами ось уже сім років наймолодший Вадим, якого подружжя «народило серцем», створивши прийомну сім’ю.

  «Мене часто запитують, як так сталось, що ми вирішили стати прийомними батьками. Це важка історія, яку досі не можу розповідати буз хвилювання. Коли другому синові було три роки, у мене сталась важка вагітність. Цю крихітку я втратила, а мене ледь порятували лікарі. Під час того страшного випадку ще у лікарні дала собі обітницю: якщо залишусь живою, обов’язково зроблю щасливою покинуту дитину», – розповідає Ольга.

   Тоді сім’я проживала у Тернополі. Як тільки здоров’я жінки зміцнилось, вона почала шукати дитину у всеукраїнській базі «Сирітству – ні!». Але серед сотень облич майже два роки не бачила того, до кого б потяглась душа. І раптом вона натрапила на Вадима. Фото хлопчика віком рік та сім місяців видалось їй до болю знайомим. Вони з чоловіком кинулись до сімейного альбому – так і є, дитина була просто копією їхнього старшого сина в такому ж віці. «Наш!», – відразу й категорично  заявив Ігор Дуденчук.

   Забирали Вадима з будинку дитини, а там лиш розводили руками – хлопчик мав серйозні проблеми зі здоров’ям, на той час був лежачим, а за діагнозом «затримка психічного розвитку» ховались невідомі проблеми. Але Ольга не здавалась. Тепер вона пригадує, що на ноги хлопчика вдалось поставити практично за місяць, а природні рефлекси розвинулись поступово й не без допомоги старших дітей. «Добре, що він усе схоплював на льоту, так повторюючи за ними, навчився їсти, виконувати перші усвідомлені дії», – розповідає мама, яка вже тоді побачила хорошу динаміку розвитку дитини. Так, поведінка його була важкою, але поступово й дуже повільно хлопчик вчився усьому новому.

   Дуже допомогли курси прийомних батьків, зізнається Ольга. Там роз’яснили буквально покроково, як себе вести з першого дня перебування дитини у родині. Після навчання зовсім по-іншому вони з чоловіком дивились на всі проблеми, які виникали з дитиною.

  «Вадим росте, змінюється, розвивається… Я це бачу і відмічаю для себе щодня. Намагаємось регулювати його здавалось би некеровану поведінку. Він уже багато вміє, наприклад, скласти свої речі, зачинити за собою двері, дотримуватись порядку і певних правил, заспокоїтись, коли його про це просиш. Кращими ліками стають теплі обійми», – ділиться досягненнями сина жінка. А нещодавно вони почали відвідувати заняття у інклюзивно-ресурсному центрі «Жовта парасолька». Задоволенню і хлопчика, і мами немає меж. Ольга помітила, що не маючи особливої прихильності до дітей на вулиці, Вадим охоче спілкується із клієнтами центру. Захоплюють його там і іграшки, і розваги, і заняття зі спеціалістами. За два тижні він навчився більшому самоконтролю, соціалізувався. Щоправда, спочатку плакав, коли треба було полишати заняття і йти додому, але коли зрозумів, що вони з мамою будуть туди ще багато разів повертатись, то з нетерплячістю, але стримано чекає наступного разу.

   Навчатися у школі на цьому етапі Вадиму не рекомендовано, він готується до домашнього навчання, у якому, звісно, допомагатиме мама, яка завжди поруч. Весело бавиться він із Максимом, цікавиться його уроками. Але найбільше чекає, коли приїде у відпустку Олег – тоді повсюди супроводжує старшого брата. А ще поруч із хлопчиком уже п’ять років живе маленька собачка Тася, придбана навмисно у якості пухнатого друга за порадою спеціалістів для Вадима. Вона тої дрібної породи, що завжди мерзне, тож її одягають в шубку чи светр, а ще обіймами зігріває хлопчик. Окрім неї, у друзях в Вадима ще двоє песиків і три коти, з усіма тваринами він знаходить порозуміння й вони його дуже люблять.

   Отак крок за кроком ведуть по життю свого прийомного сина Ольга з Ігорем, радіючи кожному моменту, коли він просто усміхається. Вадим охоче вчиться складати кубики і зосереджено припасовує один до одного пазли. Він мабуть ще не розуміє, але напевне відчуває, що вже став тим самим елементом іншого пазла, якого до його появи не вистачало у цілісній картині дружної сім’ї Дуденчуків. 

Спільні любов, радощі і клопоти семи “я”

Прийомній сім’ї Оксани та Валерія Скібер ось уже 11 років. У ній двоє власних і троє прийомних дітей, але, каже мама, усі вони наші. Донечки Зоряна і Світлана, сини Максим, Любомир та Вадим належать до того цікавого підліткового віку, коли вже ніби й дорослі, але ще зовсім діти.

  «У кожного з них власне бачення подальшого життя, свої пріоритети та захоплення. Коли були молодшими, перепробували свої сили у всьому: відвідували танцювальні гуртки, малювали, займались декоративно-прикладними видами мистецтва, грали у волейбол. Нині ж кожен має захоплення, яке більш до душі. Троє дітей уже й професію здобувають, хоча, не факт, що всі працюватимуть саме за цими спеціальностями, бо дехто має на меті продовжити навчання у вишах. Випробовують себе у самостійних рішеннях та вчинках, але знають, що з будь-якою проблемою можуть звернутись до батьків», – характеризує ситуацію в родині Оксана. Вона з розумінням і терпінням ставиться до невдач кожного із дітей, так само щиро радіє їхнім навіть найменшим успіхам і досягненням. Каже, за час функціонування їхньої сім’ї як прийомної, траплялось стільки усього, що й не пригадаєш. Але вони з чоловіком жодного разу не пошкодували про те, що свого часу зважились мати таку велику родину.

  Уже й не пам’ятають, звідки більш ніж десятиліття тому дізнались про таку форму влаштування дітей, позбавлених батьківського тепла. Але все зробили за правилами: звернулись до міського центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді, зібрали та надали посадовцям відповідні документи, з усією відповідальністю пройшли спеціальне навчання у обласному центрі та підготувались до прийому дітей у свою домівку.

  Діти з’являлись у родині то планово, то зовсім випадково. У кожного вже була своя життєва історія, як правило, не надто щаслива. Окрім маленьких мешканців Володимира-Волинського, потрапили в сім’ю і ківерчани, причому їхня біологічна мама й досі вряди-годи дає про себе знати. Усі попередні неприємності у великій дружній компанії з плином часу із дитячої пам’яті витісняли нові враження, цікаві захоплення, навчання та відпочинок, клопоти по дому та веселі пригоди у мальовничому селі, куди зазвичай діти їдуть на все літо.

  «У доволі віддаленому, зате дуже гарному селі Любомльського району, звідки родом мій чоловік, ми збудували хату. Нині у ній проживає моя мама. Навколо обійстя організували господарство: городи, свині, корова. Валерій на КХП має робочий графік «доба через три», тож вільний час присвячує господарюванню. Я узагалі дуже люблю сільську працю, коли тільки приїжджаю, сама двічі на день йду корову доїти. М’яса магазинного не купуємо, бо теж маємо все своє, натуральне. Та й городина до столу завжди власноруч вирощена», – розповідає Оксана Скібера. Вони з чоловіком самі роботи не цураються та дуже радіють, що діти в міру своїх можливостей також долучаються до допомоги по господарству.

   Привчаються вони й до заробляння та ефективного витрачання грошей, розуміють, що це уміння пригодиться у дорослому житті. За прикладом мами Оксани, якій дуже легко дається збирання лісових ягід, діти й собі улітку поспішають на Любомльщину на ягідний сезон. Кожен працює окремо, а до 1 вересня зазвичай усі привозять по кілька тисяч гривень, які витрачають на власний розсуд. Це додаткові до тих грошей, що виділяє держава й з яких вони отримують кишенькові. Зароблені своєю працею, ці кошти цінні для дітей.

 «Якщо дівчатка більш помірковані у покупках, то хлопці схильні до бездумного використання коштів. Любомир навіть попросив, щоб його кишенькові лежали у мене, аби не спокушали його на неефективні трати», – каже мама. Але, переконана вона, хтось вчиться на прикладі інших, а хтось-таки на власних помилках, тож дозволяє дітям засвоювати життєві уроки, продиктовані хай невдалими, але їхніми особистими рішеннями.

   У прийомній сім’ї Скібер іще немає досвіду випуску вихованців у самостійне життя. Батьки дуже хочуть, аби діти чим довше пожили разом з ними. У цей же час увагу приділяють визначенню дітей щодо майбутнього. Йдеться про навчання та вибір професії.

  Найстарша донечка Зоряна обрала педагогічну сферу, вона уже третьокурсниця педколеджу, за півтора року стане вчителькою молодших класів та англійської мови, хоче знайти роботу за спеціальністю та ще здобути вищу освіту. Максим, якого в родині називають унікумом через море креативних ідей, вступив до Оваднівського професійного ліцею, де освоює професію тракториста, але спостерігаючи за учнями паралельних груп подумує й про те, щоб після цього здобути другу освіту кухаря. До речі, вдома він теж незамінний мамин помічник на кухні, уміє й вареників наліпити, і печива напекти. Спокійний та поміркований Вадим у день нашої зустрічі вперше побував на виробничій практиці у ТзОВ «Гербор-холдинг», куди його направили із вищого професійного училища. Додому повернувся захопленим цим підприємством, побачив перспективу для себе на виробництві.  Одинадцятикласник Любомир готується до ЗНО, окрім обов’язкових мови та математики, на вибір складатиме екзамени з історії та географії, а от із навчальним закладом, до якого вступатиме, ще не визначився. Наймолодша донька Світлана лише у 7 класі, тож, аби прийняти рішення, має ще кілька років, втім, зізнається, дуже любить малювати, може, з цим і пов’яже майбутню професію.

   Чи важко бути батьками п’яти дітей, які от-от стануть дорослими? Та ні, вже звикли до щоденних проблем і клопотів, кажуть Скібери, та й компроміси навчились знаходити. І в постійному русі із дітьми забуваєш про власні роки, зауважує Оксана.

  «Вони усі люблять домашню випічку, а мені вона добре вдається, я навіть на замовлення колись пекла, тож це один з головних атрибутів сімейних трапез. Виїзди в село супроводжуються смаженням шашликів. Влітку частенько відпочиваємо на озері – в Соловичах  або на Світязі. А ще канікули діти люблять проводити в селі, де їм воля і свобода, гарна природа та друзі – навіть у табори не хочуть їхати, хоч нам постійно пропонують оздоровлення», – розповідає про улюблені дитячі справи мама.

   Подружжя Скібер раз на два роки проходить навчання, під час якого здобуває нові знання у галузі психології та педагогіки. А ще, кажуть, дуже корисним та інформативним для них є спілкування з іншими батьками із прийомних сімей та ДБСТ, обмін практичним досвідом. Вони часто розповідають про інститут прийомного батьківства друзям і знайомим, сподіваючись, що за їхнім прикладом інші сім’ї теж стануть рідними для обездолених дітей. Втім, наголошує Оксана, головне – це любов до дітей, бо тоді і лише тоді можна здолати будь-які труднощі та відчути невимовне велике щастя, що складається із радостей маленьких семи «я», які не по крові, а по духу об’єднались у справжню родину.

З усіх питань щодо створення та функціонування прийомних сімей та дитячих будинків сімейного типу можна звертатись до міських центру соціальних служб та служби у справах дітей за адресою: м.Володимир-Волинський, вул.Івана Франка, 8. 

Телефони: 3-57-79, 3-57-72.

Юлія ПАШКОВА

Поділитися
- реклама -

Прокоментувати

Введіть Ваш коментар
Введіть Ваше ім'я

тринадцять − 4 =