У рідному місті хлопець був художнім керівником народного ансамблю “Блиставчанка” та завжди мав у компанії акордеон. Вибираючись із пекла, інтуїтивно прихопив найцінніше – свій інструмент, який зараз і допомагає йому піднімати бойовий дух біженців із України за кордоном.
Сергій Попов зізнається, що рішення про виїзд до Франції було складним.
“Не планував виїжджати з країни. Адже їхати за кордон для мене особисто – це відповідальність, тим паче не знаючи, куди. Проте, маючи цукровий діабет першого типу, за законом міг це зробити і все ж наважився на виважений крок”, – ділиться музикант.
Сергію запропонували прихисток знайомі, що знали про його активну музичну та громадську діяльність ще у мирний час. Тому запропонували хлопцю спробувати вже у Франції прославляти українську народну творчість.
“Спочатку було дуже важко думати про те, що треба грати, співати чи взагалі продовжувати свою творчу діяльність. Адже через ці події, що були в Гостомелі, в моєму рідному місті, в Бучі, Ірпені, на душі було важко, взагалі нічого не хотілося. Але я собі сів і подумав: “А хто, як не я, буде прославляти українську пісню та культуру? Хто буде показувати, що є Україна?”, – ділиться переживаннями Сергій та зауважує, що заради рідної держави зібрав усі сили в кулак та вирішив діяти.
За короткий термін перебування у чужій для нього країні, акордеоніст встиг провести два камерні концерти. І на досягнутому ні в якому разі не збирається зупинятися. Заради 150 українців, які знайшли прихисток у французькому місті Сент-Мен він одягається у колір нашого стягу і бере до рук улюблений інструмент. От тільки зізнається, що вишиванки все ж не вистачає.
“Я стараюся і співати, і грати українські мелодії, танці, пісні. Стараюся все робити так, аби біженці з України відчували, що вони в себе вдома, пам’ятали про свою культуру та наше надбання, аби вони не втрачали надії і не думали, що покинуті тут”, – зауважує Сергій.
Музикант зазначає, що сльози радості на очах у його земляків завжди свідчать про одне – гордість за українське та неодмінне бажання повернутися на Батьківщину.
“Переселенці з України дуже гарно сприймають мою творчість і зізнаються, що це піднімає їм бойовий дух. Найбільше їм до душі саме українські народні пісні. Такі як “Ой, смереко” (звісно, це авторська пісня, але згодом вона стала народною), “Ніч яка місячна”, “Цвіте терен”, “Чом ти не прийшов?””, – розповідає Сергій і додає, що залучає і французький народ теж любити українське.
“Я дуже переживав, як французи сприйматимуть українську пісню. Але для них це екзотика і вони її дуже полюбили, точніше просто у захваті! Я їм по інтернету показував нашу бандуру. Місцеві були просто в шоці, бо не очікували, що в Україні настільки все круто, що ми така творча нація і нам є що показати, нам є чим гордитися!”, – піднесено мовить українець.
Звісно, Сергій щасливий, що може допомагати українцям ставати сильнішими та дружнішими, хоч і за тисячі кілометрів від домівки.
“Для мене дуже важливо, щоб українська пісня звучала у Франції, щоб українська мова линула. Щоб французи розуміли, що ми хороша нація, яка попри всі біди прославляє і любить свою країну. Як то кажуть: “Немає пісні, то й нема народу!” Нехай все буде Україна!” – зауважує Сергій.
Дарина ХАМІНА.
