Командир відділення, командир машини морської піхоти роти морської піхоти 88-ї ОБМП 35-ї ОБМБ матрос Михайло Демський загинув у перший день Великодня, 16 квітня 2023 року, у селі Новокалинове Покровського району Донецької області.
«Живий. Усе нормально». Такими короткими фразами намагався заспокоїти маму Лідію Миколаївну Михайло під час телефонних розмов. Не хотів тривожити її розповідями про те пекло, у якому він щодня перебував. Лише одного разу обмовився, що виніс на собі чимало поранених побратимів, врятувавши їм життя.
Михайло Демський родом з Києва. Після закінчення школи вступив до інституту залізничного транспорту, обравши спеціалізацію, пов’язану з ІТ-технологіями. І коли отримав диплом, продовжив розвиватися у цьому напрямку. Але життя повернуло так, що столицю довелося поміняти на Волинь, а роботу ІТ-шника – на заробітчанство.
– Захворіли мої батьки, котрі проживали у Володимирі, і я переїхала до них. Згодом вирішив бути поруч і Михайло. Сказав, що не хоче лишати мене наодинці з проблемами, – ділиться спогадами про сина Лідія Миколаївна. – Оскільки з роботою у місті було непросто, став їздити на заробітки до сусідньої Польщі. Наприкінці лютого 2022-го також збирався за кордон, там на нього чекали, але розпочалося повномасштабне вторгнення, і він замість заробітків пішов до військкомату, де його відправили… додому. Однак він продовжував оббивати поріг ТЦК та СП. І зрештою, 24 серпня, на День Незалежності, поставив мене перед фактом, що йде на війну. Ні сльози, ні вмовляння не зупинили. А вже незабаром Михайла відправили на полігон, звідти – на навчання до Британії, про які дізналася згодом. Дав про себе знати, коли опинився у військовій частині на Одещині.
Зі слів Лідії Миколаївни, Михайло був затятим патріотом. Лікуючись після поранення, не раз повторював: «Україна вже ніколи не буде такою, як була».
У березні планував приїхати у короткострокову відпустку. А наприкінці лютого жінка дізналася, що син поранений і перебуває у військовому шпиталі у Луцьку. Відразу почала збиратися в дорогу, а вже наступного дня з кількома сумками смаколиків стояла на порозі лікарняної палати, у якій серед поранених хлопців ледь упізнала свого єдиного сина, котрий не був схожий на того, який ще пів року тому йшов захищати країну. Схудлий, виснажений, слабкий та змучений від фізичних та емоційних випробувань, у закривавлених бинтах – таким побачила його Лідія Миколаївна. У розмові Михайло зізнався, що отримав кілька поранень, два – у ключицю, одним зачепило щелепу, через що не міг їсти та розмовляти. Стабілізувавши стан у Дніпрі, санітарним потягом його доправили до Луцька, де прооперували.
Після виписки Михайло ще місяць перебував на реабілітації. Упродовж усього часу йому телефонували побратими, розповідали про тамтешні події та постійно цікавилися, коли повернеться. Вони поважали свого командира за сміливість, мужність, справедливість та відвертість, і переживали, коли той отримав поранення.
– Син не любив говорити про війну. Та одного разу обмовився, що врятував чимало побратимів. Того дня їх обстріляли і багато поранених лишились на полі бою, не маючи можливості евакуюватись. Ніхто не наважувався піти за ними через обстріли, крім Михайла, котрий вирішив ризикнути, і став по одному витягувати. Дивлячись, як командир тягне на собі побратимів, допомогти наважились двоє військовослужбовців. У результаті чимало життів було врятовано. А якось зізнався, що часто по кілька днів вони сиділи в окопі по коліна в болоті й ділили один пайок та пляшку води на кількох, бо волонтери до них не доїжджали. За проявлену мужність у порятунку побратимів сина нагородили нагрудним знаком «Золотий хрест».
Реабілітація Михайла тривала недовго. Рана, яку щодня обробляла та перев’язувала Лідія Миколаївна, кровоточила та боліла. «Як я той автомат носитиму?» – переймався Михайло. Та попри це був змушений їхати на передову, де на нього чекали хлопці.
14 квітня, напередодні Великодня, він зателефонував до мами. Тоді вони розмовляли чи не найдовше за увесь час його перебування на фронті. Це була остання їхня розмова. На Великдень Лідія Миколаївна пішла у гості до сестри, де у неї раптово погіршилося самопочуття, через що була змушена повернутися додому. «Якби ж знала тоді, що саме того дня не стало мого сина», – торкаючись хустинкою вологих очей, – розповідає вона, і додає, що материнське серце, відчувало біду. За два дні прийшли представники ТЦК та СП зі страшною новиною. «Боже, як я тоді кричала, як кричала! Якби не родичі, не знаю, чи витримала б увесь цей біль».
За кілька днів місто прощалося з Михайлом Демським. Воїн загинув внаслідок ворожого обстрілу на Донеччині. У нього залишилась лише мама. У Володимирі йому надали звання «Почесний громадянин». Поховали Героя на Федорівському кладовищі.
Жанна БІЛОЦЬКА
