У місті Володимирі стало на одного рекордсмена більше! Спортсмен Віктор Смичук, виконавши найтриваліше утримання 150-ти кілограмової штанги у вправі «Станова тяга» – 65, 2 секунди, встановив національний рекорд і став третім володимирським рекордсменом. До цього національний, а згодом і два світові рекорди у категорії «мистецтво» встановив майстер з оздоблення яєчної шкаралупи металом і камінням Анатолій Бойко, а у категорії «спорт», виконавши найбільшу кількість виходів силою на дві руки на перекладину – 285 разів за 60 хвилин, своє ім’я у книгу рекордів України у липні цього року вписав Олександр Ващук. Ці троє володимирчан-рекордсменів, попри інвалідність, своїм прикладом показують, що кожен може досягати мети, перевершувати самих себе й встановлювати рекорди, надихаючи інших, головне – знайти справу, яка до душі. Для Віктора Смичука, з яким відбулась наша розмова, – це спорт, яким він захопився змалку.
– Фіксування вашого рекорду відбулося цьогоріч у липні, але ще у 2020-му ви побили один із встановлених національних рекордів, хоча не реєстрували тоді свого досягнення офіційно.
– Це так. Я побачив в інтернеті, що на телешоу «Говорить Україна» спортсмен підняв 150-кілограмову тягу та протримав її 45 секунд, тож його внесли до Книги рекордів України. Заради цікавості вирішив протримати штангу з гантелями такої ж ваги довше та побив цей рекорд, вистоявши 51 секунду. Мій колега тоді зняв на відео той момент. Ця досить складна вправа входила у перелік моїх звичних тренувань, тож знав, що мені під силу виконати її, перевершивши інших українців. Та заявляти про це не збирався. Аж поки не дізнався, що у Володимир фіксувати рекорд спортсмена Олександра Ващука приїдуть представники національного реєстру рекордів. Тому принагідно, так би мовити, вирішив і свої досягнення продемонструвати, тож подав заявку. Записав відео, яке потрібно було надіслати для підтвердження моїх можливостей, згодом відбулася фіксація рекорду, процедура перевірки – і ось на День Незалежності отримав офіційне підтвердження досягнення – нагороду від національного реєстру рекордів України вручив міський голова Ігор Пальонка. Насправді мені неважко було виконати цю вправу. Спеціально для реєстру рекордів не тренувався і не готувався. Це результат усієї попередньо виконаної роботи.
– Вікторе, коли ви захопилися спортом?
-У дитинстві. Побачив, як однокласник підтягнувся десять разів на перекладині. А я зміг лише два рази. Поставив мету – досягти такого ж результату. Тренувався усе літо і теж зробив «десятку». Якось хтось з хлопців виконав підйом з переворотом, а я не зміг. Мене це зачепило. Тож через тиждень і я зумів це виконати. Таким чином вчився. Бачив, що хтось виконує якийсь елемент на турніку, починав й собі його відпрацьовувати. Згодом сформувалася команда тих, хто постійно займався на перекладині, ми тренувалися виконувати вправи, про які дізнавалися з інтернету. Згодом самі організовували змагання та їздили змагатися зі спортсменами в інші міста – у Ковель, Львів. З часом компанія розбіглася. А я пішов у спортзал. І все закрутилося в іншому напрямку.
– Тоді ви й почали займатися гирьовим спортом?
– Так. Ще школярем після уроків поспішав у зал, де тренувався підіймати гирі все більшої й більшої ваги. Закінчивши дев’ятий клас школи № 2, вступив у профтехучилище здобувати фах електрика, але заняття спортом не полишив. Показував хороші результати, які вдавалося щоразу поліпшувати. Тоді моїм тренером був Микола Крайнов. Ми їздили на різноманітні змагання, де я здобував призові місця. Та настає такий момент, коли свій результат не вдається перевершити. І, буває, навіть показники знижуються. Так було й у мене. Тому я полишив цей вид спорту.
– Чим зайнялися натомість?
-Пауерліфтингом. Мій тренер був засновником і уже багато років проводить обласний фестиваль силових видів спорту «Оваднівська спека», постійним учасником якого був і я. Під час одного з фестивалів він познайомив мене з тренером Турійської ДЮСШ Андрієм Книшом, у якого я почав тренуватися й дізнаватися усе про цей вид спорту, особливості проведення змагань, функціонування Федерації пауерліфтингу України, кваліфікаційні норми. Я мав хороші досягнення. Здобував призові місця. У 2019 році виконав норматив майстра спорту України. Їздив на чемпіонати у різні куточки країни. Згодом більше дізнався про інваспорт (це система фізкультури та спорту осіб з інвалідністю, що функціонує в Україні на державному рівні, – авт.). У вправі жим лежачи отримав розряд кандидата у майстри спорту України і готувався до чемпіонату України, але взяти участь у ньому не зміг, не «вписувався» у визначені категорії. Тож у 2021 році повернувся до гирьового спорту. Там таких нюансів не виникало. «Спортдиспансер» видавав довідку для допуску до змагань, і я брав у них участь. Займався з тренером. Ми почали відпрацьовувати нову вправу – ривок гирі з довільною зміною рук. На одному з турнірів у Львові виконав норматив кандидата у майстри спорту. Зараз готуюся до змагань, що відбудуться 15 вересня у Збаражі Тернопільської області. Тренуюся, щоб виконати норматив майстра спорту у цій вправі.
– На змаганні зі станової тяги на фестивалі «Оваднівська спека» підняли штангу, що втричі перевищувала вашу вагу?
-Так. У цій вправі береться до уваги коефіцієнт атлетизму. Я підняв штангу вагою 180 кілограмів і посів перше місце, адже ця вага втричі більша за мою. Спортсмен, який посів друге місце, підняв 300 кілограмову, його коефіцієнт був нижчим.
– Ви пов’язали зі спортом професію. Яким був шлях від електрика до тренера-викладача з боксу?
– Після закінчення профтехучилища, продовжив навчання за своєю спеціальністю в агротехнічному коледжі. Шість років працював електриком у квартирно-експлуатаційному відділі. Якось Юлія Семко, тренерка з боксу Володимирської дитячо-юнацької школи ім. О. Зінкевича, знаючи про мої досягнення й постійно бачачи мене на тренуваннях у спорткомплексі, переконала здобути вищу освіту й стати професійним тренером. Отож закінчив магістратуру на факультеті фізичної культури і спорту Волинського університету імені Лесі Українки. З 2019 року працюю тренером-викладачем з боксу в ДЮСШ, і тепер ми з Юлією Семко – колеги, виховуємо майбутніх боксерів-чемпіонів. Наші учні є призерами обласних змагань, беруть участь у чемпіонатах України, представляють нашу країну на міжнародному рівні.
– Що мотивує продовжувати займатися спортом. Тренуватись і підкорювати нові спортивні вершини?
– Результат. Лише результат моїх старань.
– Хто підтримує на спортивному шляху?
– Я сам собі мотиватор. Якби не було бажання й мети, то не було б і результатів. Доки людина сама не захоче чогось досягти, то їй ніхто не допоможе.
– Ви займаєтеся силовими видами спорту, в яких доводиться працювати з великою вагою. Чи траплялися травмування?
– Бувало. Дещо зробив неправильно одного разу. Виніс із цього урок.
– Як відбуваються ваші тренування?
– Я у тренажерному залі п’ять днів у тиждень, окрім вихідних. Програму тренувань прописує тренер Микола Крайнов. Займаюся по годині-півтори у день. Двічі у тиждень у мене пробіжка – її тривалість різниться. Сьогодні, наприклад, планував бігати пів години, але робив це 47 хвилин. Завжди слухаю свій організм. Люблю їздити на велосипеді на великі дистанції. Якось подолав 80 кілометрів шляху.
– Як ви стежите за своїм харчуванням?
– Жорсткого режиму харчування у мене немає. За годину до тренування потрібно обов’язково поїсти, а потім – після тренування. У раціон входить білкова їжа – яйця, м’ясо, молоко, сир. При підготовці до змагань поступово ввожу спортивне харчування – тут теж треба знати багато нюансів і робити усе правильно.
– Розкажіть про свої хобі. Знаю, що захоплюєтеся колекціонуванням монет і сірникових коробок?
– Я збираю монети однаковим номіналом, наприклад, гривня. Маю старі такі монети, а також монети з інших країн. Назбиралося уже три альбоми. Опису спеціального не веду, але коли колекція поповнюється, то читаю про монету в Інтернеті. Також уже дев’ять років колекціоную сірникові коробки з сірниками. Маю такі не лише українських виробників, а й закордонних – навіть із Китаю. Монети і сірники мені привозять з-за кордону друзі, деякими монетами обмінююся з іншими колекціонерами. Усі вони зберігаються вдома на спеціальних місцях.
– Мабуть, маєте окреме місце й для усіх своїх медалей?
– Звісно. Їх дуже багато, і давно вже не веду їм лік. Напевно, якби зважити, то три кілограми точно було б. Усі вони на стіні, на спеціальній медальниці, висять. Знайдеться окреме чільне місце й для нещодавньої нагороди, яка засвідчує встановлення національного рекорду.
Валентина ТИНЕНСЬКА
