Новини

Добрі справи не знають кордонів, доводить волонтерство подружжя Малюків

Архів
71 переглядів

Тетяна та Тарас Малюки – молоде подружжя із Володимира. Ще нещодавно у мирному житті вони працювали на фірмах у Польщі, а із приходом війни на рідну землю почали волонтерити.

«Обов’язок кожного – допомагати!» – переконана  Тетяна, що ще в перші дні російського вторгнення навідріз відмовилася виїжджати за кордон, авідразу, без будь-яких роздумів чи сумнівів, з чоловіком стали включатися уволонтерство.

«У зв’язку з нашою діяльністю, у нас є багато партнерів, знайомих, друзів у Польщі і також по всій Європі. І як тільки 24-го лютого Україну стали бомбити, ми почали дзвонити дзвонитиза усіма своїми контактами в Польщі з проханням про допомогу. Ми розуміли, що мусимо допомогти тут!» – розповідає Тетяна Малюк і додає, що на їхній клич відгукнулися люди із різних польських міст, зокрема Устки, Кракова, Лодзя, Варшави. Відтак, почали спільними зусиллями приймати гуманітарну допомогу. Не лишилася осторонь і міськавлада допомагала із транспортом, надала склад, визначала потреби і координувала волонтерів. Така діяльність активно продовжується і дотепер.

Подружжя зізнається, що відразу визначили спеціалізацію своєї допомоги. Відтак, Тарас займається забезпеченням військовослужбовців – шукає дороге устаткування, форми, шоломи, бронежилети, тепловізори, дрони. «У чоловіка є знайомі, в яких просив «вихід» на тканини, з якої шиють плитоноски і розвантажувачі. Вдалося привезти сюди тканину і ще плануємо довезти», – розповідає Тетяна. Вона ж, як жінка, вирішила допомагати цивільним, зокрема, дітям: «Я собі взяла таку лінію, що моє – це все для дітей, наприклад, канцелярія, одяг, харчування, іграшки. У нашої дитини у класі додалося  дві дитини-переселенці. Так само у мене сестра живе у Києві, має доньку – студентку коледжу. Серед її одногрупників є такі діти, в яких розбомбили будинки, згоріло все, тож немає ні зошитів, ні одягу – взагалі нічого». Подружжя постійно отримує продукти харчування, побутову хімію, лікарські засоби, корм для тварин, які, власне, потім і надсилають у різні міста України.

Проте, будучи не лише відкритими до людей, але і напрочуд скромними, Тетяна та Тарас пояснюють, що «війна з кола їхнього спілкування відсіяла дуже багатьох людей, ще більше – додала». Деякі товариші ще раз підтвердили українське прислів’я «Друг пізнається у біді».  Приміром, друг родини із Кракова Дмитро Яременко, батьки якого протягом місяця перебували на окупованих територіях, за власний кошт купив два дрони і передав їх українським військовим, розуміючи, що вклад кожного нині, як ніколи, важливий.

   Знайшли і справжніх колег по цеху добрих справ. Наприклад, такою стала громадянка сусідньої Польщі Лариса Клейман, що разом із чоловіком активно волонтерять у Польщі і жодного дня не забувають про українців. «Лариса – дійсно жінка-вогонь. Аби всі такі були, як вона, то було б зроблено набагато більше. Вона виявила ініціативу  про благодійний пікнік для підтримки переселенців. Також у своєму комплексі подружжя приймає українців, яких вигнала з країни  війна, шукає роботу їм, допомагає, чим може. Відповідно, пані Лариса оголосила збір канцелярії, іграшок та смаколиків для дітей», – із захопленням мовить Тетяна. Під час благодійного пікніку люди поділилися пластиліном, кольоровим папером, фломастерами, зошитами – всім тим, чого так бракує дітям-переселенцям в Україні. А у рідній країні вже Тетяна та Тарас адресно передали товари, а частину надали культурно-мистецькому центру та дитячій художній школі, де активно організовуються майстер-класи для малят.

Відтак, завдяки небайдужості польського народу під час заходу вдалося зібрати 30 тонн гуманітарного вантажу, серед якого і предмети гігієни, продукти харчування та лікарські засоби.

Ще одним надійним другом і в житті, і у волонтерській діяльності для подружжя Малюків став Роман Жук, що родом із Зимного, але наразі перебуває у польському Лодзі. «До війни ми бачилися рідко, але вже з першого дня, коли Тарас знаходив по черзі людей з Польщі, які готові допомагати, коли не було логістики, то Роман відразу долучився. Він працює у такій фірмі, що займається міжнародними  перевезеннями. То за свій кошт їздив всюди, все збирав і привозив до кордону. Міська влада давала бус, а ми вже разом перевантажували його», – пригадує Тетяна. Дівчина додає, що наразі Роману вдалося знайти спонсорів, які частково покривають витрати на пальне та допомагають із транспортом. «Він так само покинув все і допомагає!» – зауважує волонтерка і пояснює, що її чоловік залишив роботу і наразі повністю присвятив себе волонтерству. «Бо Тарас невиїзний і фактично не може виконувати свою роботу. Я, наприклад, можу виконувати обов’язки віддалено, тому і працюю, заробляю і вкладаю. Чоловік у свою чергу шукає, замовляє та пересилає».

Подружжя також розповідає, що волонтери Лариса та Тарас навіть створили власний мерч – футболки з лайливими написами про путіна. Такий патріотичний одяг волонтери активно продають у Польщі, а виручені кошти перераховують на потреби ЗСУ. Окрім цього, у сусідній країні відкрили банківський рахунок для збору коштів на потреби українських військовослужбовців.

Тетяна ділиться, що із дозволами, офіційними листами, логістикою допомагає Анастасія Азанова, яку дівчина називає «фея-чарівниці, що з нами постійно на зв’язку». Потоваришувало молоде подружжя і з Наталкою Єдинак, яка приймає гуманітарну допомогу, яку їй привозять волонтери, складає посилки та контролює їхню поставку у потрібні руки.

Молоді та ініціативні Тетяна та Тарас жартують, що для волонтерства добре мати багато знайомих. Адже саме так і вдалося «вийти» через Ларису Клейман на волонтерську організацію «Hertfood» з Великобританії, яка вже декілька разів направляла медичну допомогу для ТМО міста Володимир. Завдяки цьому лікарі отримали дефібрилятор, глюкомери, інсулін, турнікети, ізраїльські бинти, що зараз в дефіциті, та решту потрібних ліків.

Окрім цього, подружжя Малюків і самі допомагають знайомим, щоправда з України. «Багатьох знайомих ми позабирали до нас, порозселяли всюди, куди могли. Тішить, що маємо хороших друзів у Володимирі, які безоплатно надали свої квартири у користування. У нас під опікою було декілька сімей-переселенців із Запоріжжя, Ірпеня, Києва. Звичайно, і надали їжу, хімію – усе елементарне, бо люди втікали під обстрілами без нічого. Так само постіль, посуд, сковорідки збирали по мамам, по бабусям», – пригадує Тетяна.

Щодня вони мають десятки волонтерських завдань, але ні в якому разі не скаржаться і знову й знову повторюють, що допомагати під час війни – це обов’язок кожного. «Сьогодні вже всі звикають до ситуації, в людей втрачається активність, бо думають, що війна триватиме довго. Чим далі – тим важче. Але треба і надалі людей заохочувати, щоб вони не забували про біду і допомагали», – переконаний Тарас.

До того ж, сидіти без діла не доводиться – запити про допомогу надходять щоденно. Тетяна пригадує, як до неї звернулася колега із колишнього місця роботи, що опинилася в окупації на Київщині із маленькою дитиною. Жінка просила памперси, дитяче харчування та вологі серветки. «Я склала посилку і відправила їй. Буквально через кілька днів мені прийшов фотозвіт від неї із величезною вдячністю. Ще через два дні звернулися ще дві дівчинки: з Чернігівської та Київської областей, тобто вже її знайомі. А від тих – інші люди і так далі», – із усмішкою мовить волонтерка.

    Малюки розповідають, що волонтери всієї України не лише познайомилися, а й потоваришували. Тарас розповідає: «У нас є цілий волонтерський центр у місті. Є група у Telegram, де об’єднані всі волонтери – це десь 50 осіб. У когось є запити, спеціальні листи з військових частин з різних міст – Одеси, Харкова, Миколаїва, Києва, Житомира. Усі разом гуртуємося і, по можливості,хто що може, старається дістати. Наприклад, трапляються ситуації, коли люди зібрали кошти, але не знають, де замовити необхідне. А от ми знаємо, де дешевше, швидше, і яким чином доправити із Польщі до України. І так всі гуртом все робимо».

Війна змогла потоваришувати не лише земляків, але й зміцнила дружбу з поляками. «Польські волонтери виявили бажання самостійно до нас приїжджати і привозити допомогу. Тому що в них немає різниці жінка чи чоловік щодо обмеження на виїзд і в’їзд в країну» – зауважує Тетяна. За спостереженнями Тетяни та Тараса, під час війни люди відчувають істинну потребу допомагати. «Виявилося, що до кого не звертаєшся, всі відгукуються. Товариші їздять автобусами. По можливості, якщо є вільні місця, то вони все готові брати – нехай то буде небагато – навіть десять коробок із гуманітарною допомогою. Іде товариш машиною, зідзвонилися, то він взяв п’ять-шість коробок. І так кожен!» – зазначає Тарас Малюк.

Волонтерське подружжя переконане, що і надалі продовжуватиме робити добрі справи разом! «Ми завжди були з чоловіком хорошою командою! Уже більше десяти років у нас є сила і бажання все робити разом!» – запевняє Тетяна і знає точно, що сила є і в усього українського народу!

Дарина ХАМІНА.

Коментарі
Поділитися
Головні новини
Реклама
keyboard_arrow_up