Новини

Доглядачка старого кладовища

Новини
1131 переглядів

Прожити життя, передати любов та родинне тепло у спадок дітям, онукам та правнукам. І так любити квіти, а найбільше троянди, щоб весь двір потопав у розкішних кольорах та ніжних ароматах. А ще – мати незвичну роботу. Усе це про нашу читачку та авторку спогадів «Володимир, яким ми його пам’ятаємо. Людські долі» Зофію Станіславівну Іщук, яка 25 лютого відсвяткувала свій ювілей.

Народилася пані Зофія у 1944 році у Казахстані, адже сім’ю її батьків розкуркулили і вивезли у далеку країну. Родина проживала на Вінничині у селі Погребище. Були добрими господарями. За національністю поляки, тому для тодішньої радянської влади були ворогами. У пані Зофії збереглися документи, в яких зазначено, за що вивезли родину. Так, в архівах колишнього УКДБ у Вінницькій області є слідча справа за 1936 рік на Станіслава Мартиновича Гвоздицького 1893 року народження. Заарештували його 7 січня 1936 року за звинуваченням, передбаченим ст. 54-10, 54-14, тобто за антирадянську пропаганду, агітацію та саботаж. Під час арешту вилучили гайковий ключ та паперові дореволюційні гроші на суму 718 карбованців. Засудили Станіслава та виселили у Казахстан разом із сім’єю на п’ять років. Матір звали Марія Йосипівна Годзінська, була вона 1903 року народження, старшого брата – Владислав, 1924 року народження, а сестра Язя була з 1935 року.

             

Пані Зофія згадує: «Мама розповідала: для того, щоб зібрати речі перед виселенням,  дали 15 хвилин і погрузили в товарняк. У тому ж місяці, січні, вночі їх привезли у Павлодар. Це місто на північному сході Казахстану. Батьки, як могли, накрили дітей, взяли їх в коло, і так грілися, бо був великий мороз. Хтось з місцевих побачив це і сказав місцевому баю. Баями в Казахстані називали великих землевласників. Вони по суті були головними в певних казахських общинах. Прийшов тоді той бай і почав розпитувати: хто ви, що тут робите? Мої батьки розповіли йому, як сюди потрапили, і він покликав казахів, щоб зробили гарячого чаю і розібрали людей по домівках. Вони так і зробили. Мою родину забрали і дали куточок». У чужих людей родина прожила до весни. І казахи, й узбеки, і татари – всі помагали будувати будиночок. «Робили блоки з кінських кізяків і з тих блоків збудували нам будиночок. Ми якраз жили біля німецької родини Вєєр».

Батько родини працював на заготовках лісу. Тяжко захворів від тієї виснажливої постійної роботи. Лікар, який його лікував, допоміг і звільнив від важкої роботи.

25 лютого 1944 року там у Казахстані на світ з’явилася ще одна донька – наша героїня – Зофія.

Як почалася Друга світова війна, старшого на 20 років брата Владислава мобілізували у штрафну роту як ворога народу. Всіх тих, кого вивезли і хто був призовного віку,  всіх відправили в першу лінію на фронт. Це, по суті, було «живе м’ясо» і всім було байдуже,  чи загинуть вони в першому бою, чи протягнуть трохи довше. На прощання матері він сказав: “Не плач. Як буде завтра погода – то я виживу”. І Владислав воював. Дійшов до Львова. У Львові лежав з відмороженими ногами. Коли радянська армія дійшла до Володимира, брат теж був в тих рядах. Владиславу сподобалося маленьке місто. Він вирішив тут оселитися.

Станіслав, батько родини, помер у 1951 році. А Владислав з Володимира все писав мамі листи з проханням приїхати до нього. Писав, що тут добрі люди, є фрукти, вистачає їжі. У Казахстані, нагадував, нема рідні, а тут є він. Є храм, костел. Будемо якось тут жити разом. Мама не довго думала. Забрала трьох дітей і вирушила в дорогу.

У Володимирі старший брат працював у ремконторі. У нього вже була сім’я – син та дружина, яка працювала санітаркою в лікарні. Брат вирішив здобувати вищу освіту і вступив в Київський будівничий інститут. Після його закінчення влаштувався на роботу в міськвиконком. Владислав будував кінотеатр Шевченка, а спонсором будівництва, подейкували тоді в місті, була Марія Жиромська, котра буцімто отримала спадок з Америки.

У Володимирі Зофія ходила в школу залізничників, адже батькова основна професія була залізничник.

Родина купила квартиру у держави, невеличку хату, поділену на дві частини, на вулиці Луцькій. В одній жив брат з сім’єю, а в іншій – сестри з мамою. Мама Марія пішла працювати в технікум прибиральницею. Сестра влаштувалася після школи секретаркою в лісгоспі, а Зофія  – на швейну фабрику.

«У нас на швейній фабриці працював директором Антон Федосійович Салагацький. Він також закінчив будівельний і будував цехи, їдальню. Ми йому помагали, не раз виносили будівельне сміття. При ньому швейна добре розвивалася. Він нам і 13-ту зарплату давав, і премію на 8 Березня. Якщо виконували більше  норми, – давав прогресивку. А ми й не знали, що то таке. Казав, щоб працювали старанно, якісно, і буде нам за це винагорода. І завжди дотримувався свого слова. Пізніше Салагацького перевели в Луцьк. А мого брата Вацлава Гвоздінського  – у Рівне, і він там побудував драмтеатр в центрі міста», – згадує Зофія.

У 1991 році за незалежності України костел Іоакима та Анни знову відкрили. У православних проводи весною, а у католиків – восени, 1 листопада. На кладовищі ставлять столи, священники моляться і освячується кладовище. «В нас на Лодомирському кладовищі було дуже багато занедбаних польських могил. Не було й толком де поставити тих столів. Завдяки ксьондзу вся парафія ходила прибирати польську частину кладовища». Як згадує пані Зофія, на той час вона працювала вже в комунальному відділі у ЖЕКу, тож попросила, щоб її перевели працювати на Лодомирське кладовище, бо вона близько живе до нього. Так і стала доглядальницею цього цвинтаря.

Житло на вулиці Луцькій перейшло у розряд аварійних, а ще будували консервний завод  і почали зносити будинки. Пані Зофії та її родині дали нове житло на вулиці Ладомирській.

«У католиків є такий звичай – хрестять маленькими, а тоді ще раз у дорослому віці. Це називається “Друге бєжмовання”. І знову треба брати когось за хресну маму. І я взяла одну жіночку, яка приїхала з Польщі на празник Іоакима та Анни. Так ми і познайомилися. Її звати Ядвіга. Сама вона з Грубешова. В неї у Володимирі похований тато і дід. Тому вона приїжджає в місто на їхню могилу. Ми відтоді затоваришували. Я запросила її додому, познайомила зі своєю родиною. Вона мені й розповіла, що коли в місті були німці, то її родину поставили до стінки і хотіли всіх розстріляти. Батька  розстріляли, а вона була маленька ще, але посивіла від страху, стала повністю білою. Після цього вони з мамою втекли в Польщу. Багато поляків втікало, хто пішки, хто вбрід через річку Західний Буг» – розповідає пані Зофія.

Власне, я познайомилася з пані Зофією на Лодомирському кладовищі, бо куди тільки не заведуть дороги, коли вивчаєш історію міста. Цвинтар – це останній земний відблиск людського буття. Тут всі однакові, без політичних підтекстів і статків. Тому, за стільки років догляду за кладовищем не дивно, що пані Зофія знає, хто де похований, де могила барона, польського солдата, де спочиває православний священник, а де банкір, хто мав пекарню, а хто керував містом. Так, потрохи ті знання вона передала своїй донці Оксані, яка продовжує мамину справу. І активно допомагає шукати нам потрібні могили. Разом у нас цікавий і дуже плідний проєкт. А пані Зофії хочеться побажати зустріти ще не один ювілей у колі рідних та друзів.

Орися ВОЗНЮК,

наукова співробітниця ДІКЗ «Стародавній Володимир»

Коментарі
Поділитися
Головні новини
Реклама
keyboard_arrow_up