10 жовтня 1940 року з камери для тимчасового затримання при Володимир-Волинському міському відділі НКВС здійснив втечу лікар – арештований енкаведистами доктор медичних наук Роман Могильницький. Звісно, це стало неординарною подією, і, можливо, першою та єдиною відомою втечею з місцевої катівні…
Схоплений вночі 20 жовтня 1939 року у квартирі 22-літньої дружини Євгенії та проіснувавши майже рік у страхітливих умовах володимирської тюрми, лікар відважився на втечу. За яких обставин це відбулося, поки що невідомо. Можливо, вартовим на вечерю роздавали по «гранчаку» спирту і росіяни позасинали. Або ж караульні потайки від начальства ділили відібрану у місцевих селян самогонку…
Відразу ж зранку секретну телеграму про втікача розіслано по енкаведешних відділеннях у сусідні з Володимирським районах. У депеші слідчий декількома словами характеризував 38-літнього лікаря-втікача: «Окрім фізичної міцності, Могильницький добре освічений…» Звісно, бо ж володів декількома південнослов’янськими мовами: довгий час проживав у Хорватії, закінчив університет у Загребі, в цьому місті проживали мати лікаря Августина та брат Олександр. Також він досконало знав французьку та німецьку – навчався у Загребській німецькій школі. Невідомо, чому родина майбутнього доктора медицини емігрувала до Югославії, бо він народився в 1902 році у містечку Делятин Станіславської області.
Довгий час Роман Могильницький жив у Кременці, звідки родом його дружина, та у Рівному. Переїхавши до нашого міста, мешкав у будинку № 10 на вулиці Третього травня, у розкішній квартирі молодої дружини. Будинок, де Євгенія купила житло, мав три поверхи, а також великі підвали для зберігання вугілля та дров. Зведена на межі дев’ятнадцятого століття будівля вціліла після обстрілів росіянами міста у Першу світову війну. Високі цегляні сходи, обсаджені з боків квітучими бузковими деревами, з плющем, котрий звивався аж на горішні балкони, – цей будинок знаходився майже поруч одноповерхової червоноцегляної будівлі з зіркою Давида на західному фронтоні і був типовим для центральної (архітектуру якої повністю втрачено) частина міста. Роман Гнатович, як і більшість тогочасних медиків, лікував приватно з 1933 року.
Освіта у лікаря – вісім класів німецької реальної гімназії в Любляні (Словенія). Закінчив медичний інститут у Загребі. Там же отримав вчену ступінь доктора медицини (до речі, можливо, хтось матиме нагоду обстежити довоєнні списки випускників-медиків у Загребі, то буде ще одна цікавинка). Із січня 1938 року Роман Могильницький – член ЦК української партії УНДО. До арешту завідував повітовим відділом охорони здоров’я тимчасового управління Володимира-Волинського. У наше місто лікар переїхав, оскільки за розпорядженням Волинського воєводи йому, як політично неблагонадійному, заборонялося проживати у прикордонній тридцятикілометровій зоні з Радянською Україною
У розсекреченій кримінальній справі на володимирського лікаря є запис про цю втечу (переклад з російської): «10 жовтня 1940 року, місто Володимир-Волинський. Ми – відповідальний черговий по міськвідділу НКВС оперуповноважений Єфімов та секретар міськвідділу Пустовой оглянули камеру для тимчасово затриманих при міськвідділі НКВС, з якої цього числа з 0.15 хвилин втік арештований Роман Гнатович Могильницький. Під час огляду встановлено, що він втік через вікно, яке виходило у двір міськвідділу. Арештований самотужки, без допомоги інструментів виламав залізні грати з чотирьох металевих пластин, прикріплених до дерев’яної рами вікна. Він вигнув пластини, виліз надвір та зник…».
Камери тимчасового ув’язнення з 1939 по 1940 рік (за попереднім припущенням, яке потребує вивчення) знаходилися на вулиці Зеленій, поруч з теперішньою бібліотекою. Згодом окремі камери розміщувалися у монастирській будівлі, де з 1939 року дислокувався прикордонний загін – там переважно допитували ув’язнених володимирської тюрми та затриманих під час нелегального перетину радянсько-німецького кордону. А звідтіля, з камер монастиря, втекти, либонь, було неможливо…
Отож, вертаючись до окремих сторінок вже не таємної кримінальної справи, дізнаємося, що 12 жовтня 1940 року з Володимир-Волинського районного відділу управління НКВС начальником, лейтенантом держбезпеки В. Алексєєвим розіслано під грифом «цілком секретно» термінову телеграму – начальнику Кременецького РВ НКВС та начальнику 90-го прикордонного загону, полковнику В. Жданову з описом-орієнтуванням на втікача. Енкаведисти вважали, що Роман Могильницький може здійснити перехід кордону на німецький сторону.
У цій телеграмі одяг втікача описано так: «…одягнутий в коричневий спортивний костюм, під піджаком якого (так у справі) замшева куртка з пошкодженою механічною застібкою, на ногах поношені черевики жовтого кольору».
12 жовтня о 13.00 Романа Могильницького затримали російські красноармійці-прикордонники застави Цуцнів за 900 метрів від лінії кордону. У протоколі, складеному на повторно заарештованого, зазначено, що лікаря виявили у скирті сіна, а при затриманні красноармійцями Кутузовим та Овсянніком він намагався втекти. На попередньому допиті на Цуцнівській заставі сказав, що він біженець, військовополонений і, буцімто, перейшов радянський кордон.
Через місяць, 21 листопада 1940 року, до справи долучили документи, які виявили у картотеці-формулярі колишнього спецвідділу львівського та володимирського поліцейського постерунків. Таємний відділ поліції здійснював за Могильницьким прихований нагляд, як за політично неблагонадійним українцем, членом УНДО, що займався активною партійною роботою і співпрацював з оунівцями-мельниківцями. Нагляд за ним вівся з 15 липня 1934-го по 1939 рік, про це свідчать переклади з польської мови. Ці документи налічували не один десяток сторінок і стали вагомими «фактами» у роботі слідчих місцевого, а згодом й київського НКВС-МГБ у звинуваченні лікаря вже у антирадянській діяльності.
Серед записів, котрі були у польському досьє лікаря, є інформація, що він мав товариські стосунки з колишніми рядовими солдатами та офіцерами УНР, які проживали після війни на Володимирщині. Наприклад, 25 січня 1937 року у Успенському соборі військові-уенерівці вирішили здійснити панахиду в пам’ять про головного отамана УНР Симона Петлюру. До речі, ці переклади є цікавими для істориків, які описують маловідомі стосунки між тодішніми місцевими політиками та громадськими діячами.
На одному з перших допитів, який розпочався о 23.00 28 жовтня 1939 року (а вони тривали протягом року майже безперервно), Роман Могильницький підтвердив, що був членом ЦК УНДО з січня 1938 року. Розповів, що на Володимирщині діяльність цієї організації практично не активізувалася, а володимирчани, порівняно з жителями інших повітів воєводства, були надзвичайно аполітичними стосовно національної ідеї, а це не давало можливості розбудовувати місцеві партійні осередки.
У цих таємних донесеннях зафіксовано великий пласт політичної діяльності ундовців та Романа Могильницького на території теперішньої Рівненської області. 19 лютого 1937 року в Успенській церкві міста Рівне відбувся молебень в пам’ять загиблих під Крутами. Після панахиди на великому зібрані ундовців Роман Могильницький виступив з промовою, ставлячи за приклад подвиг крутівців, ключовими реченнями котрої стали такі фрази: «І нас це чекає… І коли ми підемо до боротьби, також свого доб’ємося – Україна буде, або без нас чи з нами. Ми будемо справжніми козаками та не шкодуватимемо своїх ворогів”.
Невідомий місцевий агент доповідав у рівненський відділ дефензиви про те, що у Володимирі-Волинському Роман Могильницький налагоджує знайомства з лікарями С. Полянським, А. Річинським, Х. Гершем, Р. Копчом, адвокатом Іваном Бартковим, Іваном Хомою, Хризантом Озеровим – членом спостережної ради Укр. Банку. Пропонував вступити до партії Черноті, директору Укр. Банку, Юрію Хомі, власнику магазину, Станіславу Полянському, лікарю, а також Станіславу Паєвському, власнику млина на Старостровецькій вулиці.
Як писав в одному з листів до видавців Роман Могильницький, своєю діяльністю на Володимирщині він намагався сколихнути українською ідеєю володимирчан. 29 березня 1941 року лікаря, як соціально-небезпечного, контрреволюціонера, засуджено до восьми років таборів. Але у вересні того ж року, згідно з тодішніми радянськими урядовими документами, Роман Могильницький звільнений із заслання, і як громадянин Польщі, зарахований до складу армії генерала В. Андерсена. Помер у Великій Британії 29 квітня 1973 року. Похований в Лондоні. Посмертно реабілітований в 1989 році.
Для написання цієї розповіді використано документи Державного архіву Волинської області.
Володимир СТЕМКОВСЬКИЙ,
директор Володимирського історичного музею імені Омеляна Дверницького
