На головну Новини Дорога від Могильного до Берліна

Дорога від Могильного до Берліна

281

На неї стали сорок солдатів і два сержанти з мого Могильного (нині Сусваль). По ній ішли аж сім Артисюків, з них троє братів Сильвестровичів, молодший Іван загинув за два тижні до Перемоги, біля села Фрейг-Дорф, Німеччина. На старшого Прокопа родина отримала «похоронку», що його скосила куля в лютому 45-го, але він повернувся живим, а за ним і середній – Феодосій.

Не обминули цієї дороги і троє Хом’яків. Найважчий бій для Федора Хом’яка був біля села Дорбіка Люблінського воєводства. Їх підрозділ зазнав значних втрат, до них і був занесений Федір Єрофійович, рідні отримали це страшне повідомлення, але він виповз з тих траншей, це його менша дочка Євгенія Саганюк понад
тридцять років директорує у нашій дев’ятирічці.

- реклама -

25 додому не повернулися

Не повернулася з тієї війни «трійка» Ящуків. Бойові «двійки» склалися з Величків, Кузьмичів, Ткачуків, Фіщуків.
Із тієї «сороковки» 25-х рідні не діждалися. І з них семеро пропало безвісти, п’ять померли від ран. Іван Гнатович Артисюк, Павло Дворачук і Купріян Ткачук спочивають на кладовищах поблизу Клайпеди у Литві. У 80-ті я літав над ними на вертольотах, але тоді про це не знав. Допомагає мені писати про наших земляків Анатолій Аркадійович Саганюк. Він усі ці цифри і дати зберігає у своєму комп’ютері. Але я не тільки йому підказую, що раптом для тієї технічної пам’яті «щось» придумає якийсь вірус, тому я це стараюсь перенести на невеличкі аркуші паперу, з яких складається і наше «Слово правди».

Брали Рейхстаг без українців?

Дороги, як ми знаємо, десь закінчуються. І ми підходимо до Рейхстагу, який був побудований у другій половині XVIII століття. Довжина з півночі на південь – до 100 метрів, ширина – близько 60 м. Двоповерховий, однак поверхи дуже високі, лише вікна заввишки майже чотири метри. У центрі будівлі напівовальний зал засідань 60 х 25 м. Із чотирьох входів головний – західний. Всього понад 500 різних кімнат і приміщень. Підвали просторі, вікна яких виступають над землею до двох метрів. Праворуч від Рейхстагу Бранденбурзькі ворота (там у бункері дораховував свої останні хвилини той проклятущий Гітлер).

Перед самим Рейхстагом дві траншеї. Площа вся була суцільно переорана вирвами від бомб і снарядів. Були вкопані танки під залізобетонними ковпаками, кулеметні точки і тисячі озброєних фашистів.

З нашої сторони було стільки гармат, що не знаходилося місця де їх поставити, розміщували навіть у вікнах багатоповерхівок, кожен хотів випустити снаряд не тільки гніву, а й перемоги. На жаль, сержант Сафрон Саганюк, командир 45-міліметрової гармати, не міг випустити цей снаряд помсти, а гарматник Іван Величко – донести його до свого розрахунку, вони загинули в лютому.

«Чотири доби небо і земля пашіли жаром», – так говорив черкащанин, командир 756-го стрілецького полку майор Федір Зінченко. Це його розвідники Кантарія і Єгоров підняли цей прапор Перемоги, так пишуть і підручники історії. А от Федір Матвійович у своїй книзі «Герої останнього штурму» писав, що поряд з ними постійно були Коноваленко, М’ягченко, Могилко. Ті прізвища, які закінчуються на –ко, мені багато про що говорять. Також він пише, що за місяць до цього наступу в полк прибуло багато новачків, значна частина їх перебувала на окупованій території. В наказ про нагородження орденами він включив рядового Редька, юнака з придніпровського села, який при наступі добіг до рогу того Рейхстагу. У штабі сказали: «Он войны еще не видел», і не дали навіть медалі.

Орденоносці, що стали сватами

А от мої могиленці отримали медаль «За взяття Берліна» і не тільки.

Микола Артисюк, просто піхотинець, у передмісті Берліна кинувся в рукопашний бій, знищив п’ять фашистів, чим забезпечив наступ своєму відділенню, а на груди – орден «Червоної зірки».

Григорій Соловенюк з цих берлінських траншей і вирв, як санітар роти, витягнув на своїх плечах і шинелі понад пів сотні поранених, у тому числі і свого командира роти, і на грудях під закривавленою шинеллю також орден тієї Зірки.

А мирне життя цих героїв ще й поріднило – вони стали сватами. Дочка Григорія Корнійовича Ольга, яка вчила у школі рідній мові в тому числі й мене, вийшла заміж за сина Миколи Кириловича – Василя, який старшим прапорщиком служив на нашому аеродромі.

На орден Слави ІІІ ступеня настрочив кулеметник Григорій Орлюк, розвідник Іван Фіщук також носив цей орден на своєму піджаку. А молодший сержант Степан Панасюк свій орден Червоної Зірки зберігав у коробочці на верхній полиці шафи, так мені сказав його син Сергій, який довгий час головував у Оваднівській сільській раді.

Олексій Самійлович Артисюк, як і його побратими з винищувального танкового батальйону, були тими «панфіловцями», перед якими зупинялися німецькі танки. Медаль «За відвагу», якою його нагородили, може розказати більше.

На жаль, війна посилала на ці прориви необстріляних сільських чоловіків, знявши з їхніх плечей лямки, якими вони тягнули плуга, і повісила трьохлінійку. Серед них був і Єфрем Клименюк (на знімку), швагро мого дідуся Данила Підгурця. Єфрема Кіндратовича призвали у серпні 44-го, а вже через три тижні він лежав із важким пораненням у шпиталі, де і вручили йому медаль «За бойові заслуги».

У бій ішли не тільки старики

Розповідь про наступного Героя я передам так: читайте далі, немов дивитесь кінофільм українського кінорежисера і актора Леоніда Бикова. Давайте назвемо його «У бій ішли не тільки старики». Головну роль тут буде грати могиленець Мефодій Хомік – просто візник, були і такі на цій війні. Він зі своїм коником, назвемо його Орликом, забезпечував одягом, продуктами, засобами зв’язку управління цілої сухопутної дивізії.

А оскільки у штаті цього управління був тільки один візник, медаль «За відвагу» вийшов йому вручати сам генерал. Бійці вітали, плескали в долоні, Орлик також сильно фуркав і тупав лівою передньою ногою, бо права була поранена і кровоточила. Це помітив головний лікар дивізії і махнув рукою. Підбігла солдат із медичною сумкою. Орлику не раз доводилось допомагати таким дівчатам вивозити поранених з поля бою. Він підняв праву ногу, повернув голову так, щоб добре бачити цю медсестру з двома косами. Вона швидко відкрила цю сумку з червоним хрестиком, наклала мазь і міцно затягнула бинтом. Орлик спочатку легко, а потім сильно став тупати забинтованою ногою, чим дякував і своєю мовою говорив: «Ідемо скоріше, щоб завалився той Рейхстаг».

І ось 30 квітня, вже вночі, густо настояний на пороховому димі весняний вітер повільно загойдав цей Прапор Перемоги. Солдати плакали від щастя, від болючих ран у серцях, пригадуючи тих, хто не дійшов до тієї світлої години. Раділи і мої земляки, що повернуться до свого Могильного.

Повернулися. Почали сіяти жито і радіти життю. Вірю, що нинішній травень своїми травами, росами і цвітом теж принесе нам радість, і всі негаразди ми подолаємо.

Петро ПІДГУРЕЦЬ.

Поділитися
- реклама -

Прокоментувати

Введіть Ваш коментар
Введіть Ваше ім'я

7 + шістьнадцять =