На головну Новини Дорогами віри полковника медичної служби

Дорогами віри полковника медичної служби

201

З Петром Прокоповичем можна говорити годинами. Надзвичайно цікавий і темпераментний співрозмовник. Поставивши запитання, миттєвої відповіді не почуєте – у розповідь він вкладе всю душу, обов’язково приправить її слушними порівняннями, жартом і яскравою емоцією, додасть приклади з життя і вуаля – години часу як не було. А потім другої. І далі.

Тож коли Петро Голячук прийшов до редакції із матеріалом про те, як полька колись урятувала його матір (опубліковано кілька номерів тому), спочатку мені здавалось, що зможемо поговорити суто про його стосунки з релігією, адже він є рунвірівцем. Та вийшла розмова більш широкою.

- реклама -

МАВ ІНШЕ ІМ’Я

Спочатку мама назвала його Іваном. Бо народився саме перед Іваном Хрестителем. Та піп, коли хрестив, сказав: «А чи ж це свято? От Петра і Павла – так. Так що вибирайте!» Ну добре, буде Петро. Однак Іваном він лишався ще до семи років, аж поки учителька, беручи до школи, не звернула уваги на метрику.

Батьки Петра Голячука познайомились на сватанні, вдруге побачились уже на весіллі. За них усе вирішили родичі – першу скрипку тоді зіграла земля, в обох родин потрошки її було. У підсумку мали 14 моргів землі і 14 –лісу. Працювали у полі самотужки, поставили хорошу хату, на чотири кімнати, із верандою. У ній, коли проходив фронт, облаштували місце для лікування поранених, медпункт проіснував у приміщенні до 1956 року. Петрова сестра там була санітаркою. А медсестра Людмила була настільки красивою, що хлопця по-особливому тягнуло туди. Так і навчився робити перев’язки, надавати першу допомогу. А, головне, мабуть, там і закладено було його потяг до медицини.

НА АВІАЦІЙНОМУ ФАКУЛЬТЕТІ ВІЙСЬКОВО-МЕДИЧНОЇ АКАДЕМІЇ

Мав нахил до малювання. Тож директор Хобултівської школи за руку завів у художню школу. Малював потім наочний матеріал для уроків зоології. Із атестатом про закінчення семи класів пішов у володимирський технікум, де, крім повної середньої освіти, отримав ще й спеціальність техніка-механіка. Із вдячністю згадує уроки фізики Вадима Лукича Ковальського. Тому, вступаючи згодом до вишу, фізику готувати Голячуку не було потреби. А поки що практику він проходив на полях хобултівського колгоспу-мільйонера, одного з найкращих у районі. Досі деколи сниться, як «зі шнека пшениця золота біжить».

Поки служив три роки у армії, дійшов до майстра спорту з військового триборства. За прикладом одного співслуживця, надумав поступати у військово-медичну академію в Ленінград. Задачку з фізики, зрозуміло, розв’язав легко. Хімію теж склав на відмінно, та й твір написав без проблем.

Через два роки казарменого життя отримав місце у гуртожитку, 96 карбованців стипендії (при тодішній мінімальній зарплаті 70 крб.). Довелося мешкати поруч із козирними дітьми відомих батьків, як-от, із сином маршала Радянського Союзу Силантьєва. Вчився добре. За погані показники у навчанні з їхнього авіаційного факультету безжально відсіювали.

На підвищену стипендію зміг собі пошити костюм, придбати хороше взуття і сорочку. А під час чергових канікул у Хобултові прикипів серцем до дочки своєї вчительки, до Алли – на третьому курсі вже привіз її із собою в Пітер, там народився і старший син.

Під час навчання його навіть обирали секретарем парторганізації. Усякі такі привілеї дещо дивували, адже був сином «бандерівця» та розумів, що таким чином, мабуть, хочуть із нього зліпити «освєдомітєля». Не погоджувався. Бачив, коли за ним стежили, втомлювався від провокацій.
Батько і справді допомагав бандерівцям, сестра Ганна була зв’язковою. Зрадник із Бегети заклав саме її, батька арештували якось уже по ходу діла. Коли прийшли забирати дочку, він пішов корові сіна покласти, води принести. Дівчина після обшуку з мамою попрощалася, вже її вивели на дорогу, аж тут тато із відрами. Кинулась і до нього, поцілувала у щоку, та це енкаведисти сприйняли як знак, що, мовляв, шепнула йому на вухо якусь важливу інформацію. Тож забрали і Прокопа. Від дзвінка до дзвінка 10 наступних років провів у Архангельську, Хабаровську, Тайшеті та на станції Новочулка у дрімучій тайзі. Повернувся хворим, помер у 1960 році, не витримавши четвертого інсульту.

ЕКСПЕРТ У ПСИХОНЕВРОЛОГІЇ

За направленням Петро Голячук мав потрапити у Житомир, та його випередив інший. Тож закинула доля у льотну частину в глухому селі на Буковині, де на аеродромі вільно паслися корови. Через два роки перевели в Коломию, у льотний полк, де працював із пілотами висотних літаків-розвідників МіГ-25. Але потім його забрали спеціалістом в управління. У штабі армії у Львові було пів тисячі медичних працівників. Петра Голячука взяли в лабораторію авіаційної медицини. Відповідав за виявлення неврологічних і психічних хворих, там і підполковника отримав. Був начальником медслужби армії, став полковником. Після демобілізації ще 20 років пропрацював у окружному госпіталі.

Як психоневрологу-експерту довелось побувати у тривалих відрядженнях у Лаосі, В’єтнамі тощо. Знову дивувався, що йому таке дозволяють, думав, що через батька і сестру його далі Бердичева не зашлють.

Прослужив у радянській армії 25, вже в українській – 7 років, а ще 20 у госпіталі, так разом 52 роки служби й набігло.

СТОСУНКИ ІЗ ПРАВОСЛАВ’ЯМ

Поки служив у Львові, його односельчани вирішили звести у Хобултові церкву, бо стару, 1700 року, ще у 1943-му спалили поляки. Голячук не міг стояти осторонь, тим паче був вихований мамою у православному дусі, Олександра Арсентіївна була глибоко віруючою людиною, пішки ходила до Почаєва. «Все, що я в житті зміг хорошого досягнути, то тільки завдяки маминим молитвам», – каже Петро Прокопович.
Приїхав і став допомагати. Уже мали братись за розпис церкви художники, які за три місяці обіцяли виконати роботу. Не повірив у це, став шукати інших фахівців. У Львові порадили художника, той Олексій і справді написав п’ять гарних ікон, а потім, без попередження, виїхав за кордон.

Тому Петро Голячук звернувся до львівського професора Івана Самотоса, який очолював спілку художників. Він познайомив із Станіславом Серветником, художником-монументалістом, який мав на рахунку уже шість розписаних церков і 11 іконостасів. Станіслав Мар’янович приїхав у Хобултову, оцінив фронт робіт і взявся до роботи. Ішов 1991 рік.

Люди забажали класичний іконостас, такий, як бачили у Хмелівці, куди досі ходили. Гроші на церкву збирали, приносили золоті ложки, срібні речі. Комуністи чи не найбільше фундували, додає особливу деталь Петро Прокопович. І каже, що дуже шкодує про дещо. Серветник, який викладав сакральне мистецтво і, звісно, добре знав історію, змальовуючи архангелів, пододавав деяким на скроні стрічечки із блискучими медальйончиками, казав, що такі носили саме волинянки. Та хобултівські жінки обурились, мовляв, ніде не бачили такого. Художник намагався переконати, що більше ніде і не зміг би таке запропонувати, бо іншим регіонам це не притаманно. Та врешті цю деталь довелось замалювати.

Одну із запропонованих односельчанином срібних монет використали для виготовлення Євангелія – як защіпку. Книгу замовив у Академії мистецтв на факультеті художньої обробки металу, це була дипломна робота студента. Решту (31 монету) Голячук повернув власнику. Зі зданого людьми срібла і хрест зробили.

Хобултівці саме сперечались, до якого патріархату схилитись. Петро Голячук надумав людей помирити, а для цього проконсультуватись із церковниками. Ідучи якось Личаківською, звернув увагу на табличку однієї з будівель. Зацікавило слово «консисторія», зайшов, це була адмінустанова Української автокефальної православної церкви. Познайомився із архієпископом Петром, колишнім ігуменом Почаївської лаври. А результат цього знайомства вилився… у запрошення викладати у Духовній семінарії святого апостола Іоана Богослова УАПЦ. Петро Прокопович, паралельно з армійською медичною службою, і справді 12 років викладав згодом тут психологію, історію України, валеологію та основи загальної екології. Пішов звідти, коли відчув сильний внутрішній спротив – до православ’я у нього виникало все більше запитань. І вироблялося антитіл, як він каже.

ЩО ПРИВАБИЛО У РУНВірі

Дружина разом із народним хором була залучена до співу у соборі Святого Юра. Якраз вінчали одну пару і стали співати, щоб вони розмножувались, як Рахіль і Ревека, пані Алла раптом не витримала: не було в тому нічого українського. Душа противилась – улюблений хор довелось покинути.
Якось поступово Петро Голячук загорівся ідеями Рідної Української Національної віри. По крихтах інформацію про неї зібрав з усіх усюд Лев Силенко, ідейний натхненник, духовний учитель, який, реформувавши дохристиянську національну віру, проголосив РУНВіру, підкресливши право кожного народу бути собою і розуміти єдиного Бога по-своєму.

Одного дня у центрі Львова Петро Голячук звернув увагу, як сухорлявий чоловік сперечається із кимось про Велесову книгу, втрутився у розмову, так і познайомився з останнім українським каторжанином з тих, хто залишив стіни таборів ГУЛАГу аж у листопаді 1990 року. Це був Богдан Климчак.
На його запрошення став відвідувати зібрання рунвірівців. Був здивований контингенту: «Нема там баби Варки, нема злої Насті, а всуціль інтелігенція: банкіри, викладачі, поети, художники…» Одного разу прийшов і якийсь священник, співав разом з усіма, йому сподобалось, та пояснив, що радий був би приєднатися, але дітей годувати треба. Священну годину самопізнання щонеділі Голячук проводив із однодумцями там, на Ужгородській, 6. Грошей ніхто не збирав, кожен залишав, скільки хотів: на оренду приміщення та оплату електрики, на видання газети і журналу.

Односельчани, коли дізнались, не зрозуміли, у рідні Петра Прокоповича випитували: «То що, Петро, який допомагав церкву будувати, перейшов до іншої віри?»

Противиться, як він пояснює, обману, наводить приклади див, які можна пояснити науково. Радіє, що у Старокостянтинові на Хмельниччині люди самі збудували невеличкий храм, якого немає навіть у Києві, і рунвірівці намагаються жити згідно зі стародавніми українськими обрядами.

У Володимир півтора року тому Петро Прокопович із дружиною повернулись як на батьківщину (у Львові лишились двоє синів та троє онуків).Тут теж є невеличка громада, яка збирається в орендованому приміщенні. Стійких і постійних їх лише семеро, влада не хоче реєструвати організації – треба, щоб хоч десяток був. Вони ще не мають свого рунтата. До речі, один із аспектів, який також привабив у цій релігії Петра Голячука, – це рівність між жінками і чоловіками, адже у них бувають як рунтати, так і рунмами. Ніякого приниження і розмов про «нечистість».

Говорять молитву, співають український гімн, вивчають разом історію України і «Мага Віру» Лева Силенка. А ще Петро Прокопович називає книжки Володимира Шаяна, Сергія Плачинди і засновника Української Гельсінської групи, письменника і дисидента Миколи Руденка, який вивів альтернативну гіпотезу архітектури Всесвіту.

«Бачу в РУНВірі природний характер богорозуміння. Немає там поняття гріха, тим паче первородного – не може маленька дитинка, яка тільки народилась, бути грішною. Не визнається рабство, відсутнє монашество. Немає ідоло- й іконопоклонства. Поняття про святість інше, РУНВіра не визнає, що людина може бути святою, святим може бути ставлення до людини або ж якесь явище».

Сам Силенко писав, що різноманітність поняття богорозуміння звеличує духовне життя людства. Отже, і Петро Голячук, і його однодумці таки розраховують на те, що і до їхнього світобачення люди поставляться із повагою. Як із розумінням сприймають, приміром, буддистів чи мусульман. «То чого боятись віри національної?» – запитують.

Світлана КОШИРЕЦЬ.

Поділитися
- реклама -

1 коментар

Залишити відповідь до Яромисл скасувати відповідь

Введіть Ваш коментар
Введіть Ваше ім'я

вісім + девятнадцять =