У паспорті Анастасії Шлеян із Зимного тільки вказаний рік, у якім вона народилася – 1917-й, а місяць, хоч і не записаний, йому вже не заперечитити соліднього ювілею, до якого дожила бабуся.
Достеменно не знають і рідні, коли Анастасія точно з’явилася на світ, бо її «метрика» загубилася у воєнне лихоліття, вони святкують її уродини у серпні, за день до Успіня Богородиці.
П’ять років тому ми вже розповідали про цікаві моменти, які траплялися у житті Анастасії Олексіївни (по паспорту Алєксіївни), котра добре пам’ятає нашого славного земляка Арсена Річинського, бо кілька літ служила у приватного лікаря в будинку на тодішній вулиці Тракт Легіонів, тепер це Луцька, 58. Він для юної Насті був, мов рідний батько, бо не раз називав дочкою, любив і бажав кращої долі. А познайомилася з ним у 1937-му, до нього її привів батько Алєксій, котрий почув від знайомих, що «пан дохтур» шукає прислугу. Дівчина тоді мала двадцять літ і мешкала поблизу польської колонії, що сусідила з Вількою і Зимне.
Нині бабця живе не у батьківській хаті на хуторі Попівка, а на центральній вулиці Зимного – Монастирській, яку збудувала разом з чоловіком Іваном, коли обоє працювали у колгоспі ім. Ватутіна. А коли Настя виходила заміж, то Річинський їй справив весілля, купив кожушок, а татові дав гроші на корову.
Багато літ спливло, як молодим відійшов у Засвіти її чоловік, котрий поїхав на пилораму стругати дошки на хату для старшого сина й раптово там помер. За батьком у потойбіччя пішли і його сини Леонід і Віктор та невістка Раїса. І лягли на вдовині плечі клопоти про двох інших дітей – Марійку та Славка, їх, як зуміла, ставила на ноги. Не раз після важкої роботи у ланці брала два клунки з городиною і йшла на базар у Володимир, аби спродатись… А викроївши вільний час, шила, вишивала і в’язала шкарпетки, кофти і безрукавки.
Нині гордістю для старенької є п’ятеро внуків – діти Льоні й Віті, та 11 правнуків, каже її невістка Ніна Василівна, з якою зв’язалася по телефону за посередництвом своєї давньої знайомої Лариси Францівни. То вона і переповіла про свекруху все що знає.
Старший бабусин онук Олександр трудиться на землі у фермера Руслана Кротача, внучка Олена – учасниця АТО, служить у медсанбаті у 14-їй ОМБр, Надійка – у декретній відпустці, Оксана куховарить у школі-інтернаті, а Ваня працює у підприємця.
Нині бабця доживає віку з сином Ярославом, котрий і їсти смачно зварить і ще дає раду господарювати – тримає коня, свині та домашню птицю, має трохи землі. Через город від них мешкає Льоніна дружина Ніна Василівна з сім’єю. Частенько навідує матусю донька Марія з Володимира. Вона – також поважного віку, свого часу працювала контролером на швейній фабриці й оператором – на автозаправці. І хоча у селі нікого городиною не здивуєш, та Марії Іванівні це вдається, бо вона вельми любить вирощувати помідори, має їх багато різних сортів на дачі у масиві «Західний».
Розмовляючи з рідними довгожительки, цікавлюсь у них її здоров’ям. Дякувати Богу, бабця не лежить, а помалу ходить з паличкою, у харчах не перебірлива й їсть усе, що їй дають, бо має здоровий шлунок. Тільки останнім часом стала гірше бачити, але ще бере в руки газету і читає заголовки з великих літер. А не так давно виходила молитися до каплички, що стоїть недалеко від її домівки. Нині ж просить здоров’я для дітей, внуків і правнуків біля святих образів, які є коло її ліжка.
Бабця ще любить і сама покомандувати, і якщо хтось з рідні її не послухає і зробить по-своєму, повчає, аби не лінувалися, були милосердними до людей і любили Господа. Вочевидь, це і є секрет її поважної старості.
Тетяна АДАМОВИЧ.
