На головну Інтерв'ю Духовні дороги отця Василя

Духовні дороги отця Василя

49

Красиву та старовинну Свято-Покровську церкву, що розташовується на великому пагорбі, можна побачити зі всіх куточків села П’ятидні.  Два роки тому її настоятелем став отець Василь  Максимович – капелан, волонтер та сьогоднішній співрозмовник, який поділився з нами думками про те, як став священнослужителем, чому приїхав на Волинь, як потрапив  на війну.

– Звідки ви родом? Як вирішили стати священником, як зрозуміли, що це справа вашого життя?

- реклама -

– Родом я з Галичини, села Піддубне Львівської області. Пам’ятаю, в 1989-1990 роках церква була забороненою, а всередині її будівлі не лунало Боже слово, а  зберігалось зерно. І тоді, будучи дітьми, ми почали вигрібати його. З часом храм відновився. Одного разу моя хрещена мама запропонувала мені разом з товаришем піти допомагати священнику, ми, не задумуючись, погодилися. Мені дуже сподобалось, і так з 90-х років я приступив до послуху паламаря. І вже ніде, крім служби у церкві, себе більше не бачив. Ніхто ніколи не наполягав на тому, щоб я  став саме священником. Правда, перед тим, як поступити у семінарію,  ще закінчив професійно-технічне училище у місті Угнів, бо не знав, як складеться моє життя, а раптом і пригодилося б. У  той час без зв’язків потрапити на навчання було дуже важко, тоді ж мій дядько допоміг влаштуватись у Володимирський собор міста Червонограда, як-то кажуть на стажування, і вже у 2000 році, з Божою допомогою, я поступив у Волинську духовну семінарію у Луцьку.

   Усе у нашому житті стається з волі Божої. Ми інколи думаємо, що це відбувається спонтанно, а насправді ж випадковостей не буває. 

– Ви навчались на Волині, самі родом з Галичини, як так сталось, що життєва дорога привела вас у Дніпро?

– Після закінчення семінарії  у мене постало питання про висвячення і отримання парафії. У той час на Волині митрополит Яків відійшов до Господа, прийшов новий єпископ. Все кардинально змінилось, і мій товариш запропонував поїхати у Дніпро. До того ж, у мене не було чіткого бажання залишитись лише на Волині чи Галичині, тому поїхав до митрополита Адріана, тоді ще керуючого Дніпропетровською єпархією, і  19 грудня 2005 року вже рукоположився у сан диякона – перший ступінь священства. А в лютому у російському місті Ногінську, де функціонувала церква Київського патріархату,  став священником. Півроку прослужив у Підмосков’ї,  а після того повернувся  в Дніпровську єпархію, де вже правив 15 років. 

Певний період свого життя ви були капеланом, як прийняли рішення ним  стати?

– З плином часу, коли почалась Революція гідності, а потім і війна, виникло питання допомоги, моральної і духовної підтримки. Спочатку  займався волонтерською діяльністю. В церкві щотижня оголошували, що плануємо поїздку в АТО, і люди приносили речі, хто, що міг: починаючи від білизни, закінчуючи продуктами харчування та консервацією. Допомагали і солдатам, і школярам, і місцевому населенню. 

Тоді ж, у 2017 році, Національна гвардія запропонувала мені офіційний штат капеланства. Першочергово перевага надавалась капеланам-волонтерам, тим, хто знає всю цю “кухню” зсередини, тому я був одним з перших, хто міг претендувати цю посаду. Тоді ми зібрались в Золочеві, пройшли триденний вишкіл, і з травня 2017 року я вступив на офіційну посаду капелана у військовій частині, що базувалась у Дніпрі, але ротаційно в зону бойових дій  виїжджав тричі: двічі в Маріуполь, а третій раз – у Волноваху. 

У чому полягає основне завдання капелана?

– Місія військового капелана в тому, щоб люди відчули довіру. Вони повинні бачити, що ти їм друг. Для військових дуже важливо, чи ти елементарно поп’єш з ними чаю, поговориш, чи навпаки – проігноруєш, бо та чашка брудна, наприклад. Вони дуже звертають увагу на такі речі.  Нерідкими є ситуації, коли сім’ї руйнуються,  бо чоловіки довгий час не бувають вдома. І дуже приємно, якщо вдається підтримати людину і родина починає возз’єднуватися.

– Що є найважчим у роботі капелана?

– Найважче  – це розриватись між парафією у церкві і військовою частиною. Бо це твоя родина. Якщо ти звик до людей, то в першу чергу несеш відповідальність перед Богом і формуєш з них сім’ю. І чим більше ти приведеш їх до Бога, тим більшою буде твоя заслуга перед ним, бо всі ми грішні, і священники також. Але все ж таки за тих людей, які дякують тобі за спасіння, за діяльність, хоч який, але «плюсик» ставиться. Цього всього потребують і військові. Там все так само. Ми навіть капличку побудували і  цього року вже освятили. Офіційно на цій посаді  пропрацював два  роки,  для когось може здатись маленьким терміном, але на війні насправді швидко зближуються люди. 

Чи часто навідуєтесь в гості до побратимів?

– Коли буваю в тих краях, то завжди. На жаль, трапляється це не так часто, як хотілося б, але з  багатьма намагаюсь підтримувати зв’язки. Останній раз був у травні. Якщо дасть Бог, поїдемо  в кінці червня в Дніпро, побачитись з парафіянами, військовими. 

– Чи змінились у вас погляди, як повернулись зі Сходу додому?

– Війна однозначно змінює людей. Цінність життя стає іншою. Знаєте, як кажуть, починаєш любити маму, коли далеко від неї, а коли вона постійно поруч, то не помічаєш того. В людей, які були на Сході, дуже загострене відчуття справедливості. До того ж, багато хто переосмислив, що таке сім’я, що таке  стосунки з рідними. 

– Які ж дороги вас привели на Волинь? –  На Волинь змушений був повернутись через проблеми зі здоров’ям. У тамтешніх краях є дуже поширеною така рослина як амброзія. У мене на неї і почалась алергія. Певний час ми намагались лікуватись, але це не принесло бажаних результатів, потрібно було змінювати кліматичні умови. Так ми з сім’єю мігрували сюди. Тоді ще якраз відбувались зміни у П’ятиднях, священник залишав свою парафію. Мені зателефонували і сказали, що є церква, яка потребує священнослужителя. Приїхавши, відслужив літургію, поспілкувався з людьми та й все, сказали, що чекають. Так і було вирішено їхати. 

Розкажіть за церковне життя тут у П’ятиднях.

– Працюємо, в грудні буде два роки, як я тут. За цей час ми завершили в церкві іконопис. Потихеньку облаштовуємо територію храму, плануємо побудувати тут капличку, дитячий майданчик зробити. Церква – це розвиток. 

Вкладаємо і працю, і фінанси, але інколи задумуєшся, чи варте воно буде цього всього через десять років, чи буде кому приходити сюди. Бо не завжди тепличні умови призводять до кращого результату. Люди думають, що прийти в церкву – це треба зробити якийсь подвиг. Але працювати мусиш, бо потім  доведеться за це все нести відповідальність. Одна справа – побудувати стіни храму, зробити з нього перлину, а інша – коли пастви не буде. Завдання церкви привести людей до Бога, а не збудувати розкішні палати. Проте, з іншого боку, це необхідний елемент. Не може ж людина прийти просто в стіни, є якась певна церковна культура, яка вже засвоїлась, має свої канони, статути. Церква – прообраз неба не Землі. Це єдиний корабель спасіння, куди вірянин може прийти. 

Які основні завдання  собі ставите?

– Донести людям, що Бог – це любов. Люди ніяк не можуть цього  зрозуміти. Вони звикли до іншого. Російське православ’я виховувало людей в такому дусі, що я – пастир, а ти – вівця. Так, звичайно, легше. Чи сказав я правильно, чи ні, але так має бути, бо я – священник. Старше покоління звикло, що як ви скажете, так і буде. Це, на жаль, є і в Дніпрі, і в нас. А коли ти проявляєш до них любов, вони це сприймають за слабкість.  Так неправильно.

Чи багато людей нині відвідує церкву?

– Ходять, але ми втрачаємо молодь. У сучасному світі достукатись до неї дуже важко. Я завжди казав, що краще священник в школі, ніж біблія в тюрмі. Це гірка правда. Не запрошують церкву до школи. Чи це добре, чи погано, ми вже це відчуваємо. В недільну школу майже ніхто не приходить. Якщо 30-40 років  тому її відвідувало досить багато людей, то зараз, якщо прийде 10, буде добре.

Взагалі церква розвивалась найбільше в роки гонінь. Перші три століття ми мали таку тверду віру і церкву тільки тому, що вона була гонима. Віра заборонялась, але люди  під страхом, але йшли. Коли все дозволено, тоді стає не затребуваним. Але Господь все одно все розставить на свої місця. Старше покоління, на жаль, відходить у Вічність, і якщо ми не привчимо дітей до віри,  то і високої духовності від них не доведеться чекати. Хіба дійдемо як у Європі: в неділю відслужимо у храмі, а цілий тиждень здаватимемо приміщення  в оренду під кафе. 

Як змінилось життя церкви під час коронавірусу?

– Прийшла пандемія, і тут церкву звинуватили у всьому. Ніхто не був більшим ворогом, ніж вона. Коли все навколо працювало, то храм приїжджали і закривали. Ми наголошували, що береженого Бог береже, я завжди говорив, якщо відчуваєте якусь недугу, краще посидіть вдома. Але просити людину не приходити в церкву – це ріже по серцю кожного священника. Ніколи не міг подумати, що казатиму людям таке. Під час карантину ми дотримувались всіх вимог: і богослужіння проводили на вулиці, і забезпечували людей масками, антисептиками.  Помітно було, що люди засумували за церквою. 

Давайте об’єднуватись. Христос прийшов, закликав всіх до спасіння. Він ж не сказав спасатись комусь одному. Ми маємо свою державу, церкву Богом дану. Давайте об’єднуватися навколо Київського престолу, і все в країні буде інакше. І церква молитиметься єдиною силою, як ті струмки які збігаються в одну річку. Один струмок сам нічого не може, але повноводна  річка неабияку силу має. Так само і ми. Молитва тоді буде сильною та могутньою. 

Розмовляла  Олеся ВАСИЛЕЦЬ.

Поділитися
- реклама -

Прокоментувати

Введіть Ваш коментар
Введіть Ваше ім'я

девятнадцять + 18 =