Віра у серці людини є ласкою від Бога, бо не кожен може її мати. Але тільки вона може стати тим якорем, який у вічній життєвій круговерті спинить людину. – стверджує намісник монастиря ігумен Єремія
Віднедавна хвіртка, через яку можна увійти на подвір’я монастиря біля собору Різдва Христового, увесь день відчинена й наче запрошує на гостину. Ще не зовсім помітні якісь зміни, але акуратний розклад богослужінь на дошці оголошень свідчить: у монастирі в центрі міста новий уклад і, очевидно, нові мешканці. Більше року минуло відтоді, як ця обитель рішенням Священного Синоду ПЦУ отримала статус чоловічої взамін колишньої жіночої, а місяць тому у ньому оселились люди, які усе своє життя присвятили Богові.
Отець Єремія прибув до нас із Польщі, Олександр – із Харківщини. Обоє вже жили у монастирях на Західній Україні та бували на Донбасі. Вбачають промисел Господній у тім, що вони опинились тут, у Володимирі, і планують відродити стародавній монастир. Це наче Схід і Захід зійшлися разом у служінні Богові.
«Нинішнє наймення монастиря – данина поваги дванадцятьом апостолам, які проповідували в різних країнах світу», – зустрічає мене ієромонах Олександр та запрошує до великої церковної кімнати, яка облаштована тут же, поруч із іншими, пристосованими для проживання. Із собору, де був зайнятий церковними справами, приходить ігумен Єремія – він намісник монастиря. Наразі це усі ченці цієї обителі, але, сподіваються вони, з часом і Божою поміччю і братів стане більше, й громада сформується.
ДАВНЯ ІСТОРІЯ МОНАСТИРЯ
Монастир був заснований місією єзуїтів у 1718 році – саме того року було закладено наріжний камінь будівництва костелу Розіслання Апостолів. Та у 1773 році папа Климент XIV видав бреве «Dominus ac Redemptor», яким скасував орден єзуїтів, а разом із ним і всі заклади ордену на території Польщі й Росії зачинив. Після цього костел перейшов до греко-католицького ордену василіянів, які створили на його базі колегіум – один з найпрестижніших тогочасних навчальних закладів. Саме в цім колегіумі у Володимирі-Волинському здобували освіту богослов та письменник Феофан Прокопович, винахідник електрофорезу Стефан Стубілевич.
У 1840 році, внаслідок переведення ордену у православ’я, монастир перейшов під юрисдикцію Російської православної церкви. Тут створено єпископську кафедру. З 1891 року монастир був резиденцією володимирських православних єпископів.
Житловий статус монастирський корпус зберігав аж до 1939 року, після чого його передали під школу. За радянських часів храм зазнав занепаду. Його навіть хотіли підірвати, таким чином знищивши, у 1960 році. Та врятувало церкву те, що навколо було багато будинків, які могли б зруйнуватись вибуховою хвилею.
З початком незалежності України розпочалось відродження і храму, і монастиря. У 1995 році зібралась громада з ініціативою його відновлення, але для цього необхідно було чимало попрацювати. Жінки, які підтримали цю ідею, готові були допомагати у її відбудові, але приймати постриг не наважувалися. Для відродження ж було важливо, аби там постійно жили люди. Освятили обитель 24 березня 2002 року, її очолила матінка Варвара, яка до того жила в Дубенському монастирі, а назву монастир отримав таку ж, як і собор – Різдва Христового. Так донедавна він і проіснував у статусі жіночого, мінялися його мешканки, на подвір’ї розростались кущі прекрасних троянд різних сортів, які тепер протягом усього літа тішать перехожих красою і дивовижним ароматом. Але згодом черниці переїхали у інші обителі.
Тож у червні 2019 року на черговому засіданні Священного Синоду Української Православної Церкви, що відбувалося у історичному Будинку митрополита на території Святої Софії Київської, єпископ Володимир-Волинський і Турійський Преосвященний Матфей отримав згоду найвищого церковного зібрання на зміну статусу монастиря – він став чоловічим, а також отримав назву Дванадцяти Апостолів.
ОТЕЦЬ ЄРЕМІЯ
За походженням він поляк, розмовляє гарною польською, розповідає, що вчив у школі російську, як і більшість його однолітків, а от богослужіння веде українською. Для цього посилено вчиться швидкочитанню, студіює особливості вимови, радо приймає допомогу у служінні від інших священників собору.
У сані він майже 15 років, а постриг прийняв не так давно, адже, каже, це тривалий процес випробувань власної готовності все наступне життя присвятити лише Богові, тож на перше прохання людини церква не прийме у монахи – мусиш довести твердість віри. Обряд постригу ігумена Єремії здійснив митрополит Димитрія у Львові, адже саме у цей час він служив священником у Львівсько-Сокальській єпархії.
Так сталося, що знаючи і східний, і латинський обряди, він свідомо свого часу вибрав православ’я, мабуть, далось взнаки коріння. Багато читав житія святих, звідки дізнався, що не людина обирає свій шлях, а Бог обирає людину, яка відповідає його замислу, і ставить її на певну життєву дорогу.
– Одного разу мене запитав владика, чи поїду у монастир до Володимира-Волинського. Я знав, що стати намісником – велика відповідальність перед собою і перед людьми, для яких ти мусиш бути прикладом у всьому. Тому й відповів, що коли владика прийме мене, грішного, у цю обитель, то я зможу вчитись бути добрим ченцем. – зізнається отець Єремія.
Він зазначає, що головним своїм завданням вбачає стабілізувати літургічну ситуацію, щоби молитва у монастирі була присутня і звучала постійно, щоденно. Таке покликання чернечого і монастирського життя.
Побут – то питання другого плану, але й він тут важливий. Виявляється, у цім монастирі немає достатньо келій, аби поселити інших ченців, які виявляють зацікавленість саме до нашого міста і громади. Ще двох, від сили трьох мешканців обитель прийме, але допоки не буде достатньо місця для проживання та адаптаційних умов, створити справді велику братію не вдасться.
– Добре, що є трохи землі, якою ми управлятимемо для наших потреб, – розповідає отець Єремія, який встиг уже ознайомитись із ввіреним йому господарством. – Ми зможемо вирощувати більшість овочів для свого столу та й ділитись ними із тими, хто бідніший. Але це процес, час…Обробивши землю навесні, лиш під осінь дождемось врожаїв.
Втім, перші роботи з благоустрою при монастирі уже провели: прибирали територію, згрібали сухе листя. До монахів долучились добровільно кілька молодих людей.
– Заплатити ми їм не могли, але приготували обід для відновлення затрачених сил, так разом і роботу виконали, й трохи здружились, – характеризує ігумен першу спільну справу з мешканцями нашого міста.
Зі значних відновлювальних робіт, яких потребує приміщення монастиря, він виділяє ремонт даху і заміну вікон, але це потребує значних вкладень, часу і оформлення відповідних дозвільних документів. Та на перший план все ж ставить завдання зацікавити містян життям євхаристії.
БРАТ ОЛЕКСАНДР
Чиста українська вимова не видає у ньому уродженця Слобожанщини. Вчителі були хороші, усміхається 29-річний Олександр. Він каже, що йому поталанило – у восьмирічному віці зустрів старця, який увів його в лоно церкви. Все своє свідоме життя чернець жив у монастирях. Спочатку на Луганщині, потім на Прикарпатті. Вони відрізнялись від володимирської обителі тим, що розташовувались у великих містах, хоч самі були невеликими, але там він багато чому навчився.
– Завжди прагнеш одного – вкласти зерно віри у людей, яких зустрічаєш. На попередніх місцях це вдавалось – навколо наших монастирів гуртувались громади, відвідували богослужіння, гарні хори також були створені, – розповідає він про минулий досвід. А ще зазначає, що постать священика відіграє велику роль у тому, чи потягнуться до церкви люди. Бо ж зазвичай приходять поговорити, поділитись своїми думками, радістю і засторогами, отримати слушну пораду, підтримку.
ВІРА НЕ РОДИТЬСЯ ПОЗА ЦЕРКВОЮ
Саме так твердить намісник монастиря, який багато часу присвячує вивченню теології та філософії. Перший крок до монастирського життя, вважає ігумен Єремія, – це навернення себе. А ще кожен, хто зважується на відречення від світського життя, мусить спочатку зустрітись із Богом у своєму серці.
– Бог хоче, щоб слухали його голосу, він також випробовує людину, наче золото вогнем. Чернече життя – направду зривання з себе усього мирського, цілковите віддання Богові. Я прийшов сюди, не маючи нічого. Але прагну багато створити. – зазначає отець Єремія.
Він розповідає, що щодня за усіма канонами у монастирі відбувається Служба Божа, на яку запрошують вірян, і пояснює: люди повинні розуміти, що приватна молитва – це дуже добре, але важливо, щоб вона також відбувалась у спільноті, в комуні, обов’язково через слухання Слова Божого. Крім того, Ісус заповідав споживати тіло і кров його у поєднанні з молитвою, а дотримати цю традицію неможливо без відвідування храму.
Також він каже, що справжня віра у серці людини є ласкою від Бога, бо не кожен може її мати. Але тільки вона може стати тим якорем, який у вічній життєвій круговерті спинить людину. Надто багато спокус навколо, багато різноманітної інформації, у якій легко заплутатись, особливо молодій особі. Тож мріє у майбутньому створити у монастирі такий простір, куди могла б приходити допитлива молодь – за порадою чи для диспуту, для душевної розмови чи в пошуку відповідей на будь-які питання, читання Письма і просто спільного перебування.
Він також переконаний, що починати пророщувати зерно віри слід з дитинства. Тож міркує над тим, як трошки адаптувати богослужіння, щоб зацікавити дітей. – Дитина ще не розуміє всього, про що говорить священник, але важливо, щоб вона була присутня на службі, бачила приклад дорослих. Навіть коли вона не стоятиме на місці, вільно пересуватиметься чи сидітиме на лаві, вона буде чути Слово Боже, – вважає ігумен Єремія.
Двері монастиря та церкви при ньому відчинені для усіх. Вранці тут можна відвідати Службу Божу, прийти до сповіді, а по літургії і до полудня священник чекає на вірян, яким потрібна допомога чи просто задушевна розмова. Вже по обіді ченці мусять побути наодинці з власними роздумами – це час сілентіуму. Але загалом монастир, хоч і має свою специфіку, повинен бути відкритим до людей, упевнені його мешканці, які мріють, що незабаром він здобуде симпатиків, у ньому буде створено хори, дитячі студії. Бо багато значень вбачають вони у євангелічному служінні, серед яких одне з найважливіших – інвестування в молодь в дусі християнському і патріотичному.
БОГ СУДИТИМЕ НАС ПО ЛЮБОВІ
Отець Єремія говорить так, що заслухатись можна. І в кожнім слові – виваженість і мудрість, яку він намагається донести співрозмовнику, хто б перед ним не був.
– Твердості віри очікую найперше від себе, знаю, що Бог судитиме по любові, а не по тому, чи в мене гарний хрест… Намагаюсь показувати приклад, як слід любити Бога і інших людей. Наше земне життя – це лише етап у прагненні до неба, де й є наша вітчизна. Коли забуватимемо про це із якихось причин, то врешті вернемось до початків, коли нам доведеться по-новому громадитись і шукати Бога. Майбутнє бачу перед церквою східного обряду і вірю, що мине кілька десятиліть, й люди, більшість з яких зараз немов у погоні, зупиняться й зрозуміють, що треба мати Бога у своєму серці. – пояснює священник. Він наголошує, що ми усі маємо працювати на добро спільне, працюючи кожен над собою.
А ще, зважаючи на те, що публікація виходить у період різдвяних свят, висловлює сподівання, що колись буде зрівняний гріх, яким розділені християни, святкуючи день Божого народження у різний час. Бо ж, каже, ми дуже подібні – фундаментом і в католицизмі, і в православ’ї є віра у Святу Трійцю, тож і церковний календар мав би бути для усіх єдиним, а святкувати Різдво варто з усім світом, 25 грудня. Але для впровадження такої реформи потрібен час, поступовість, розуміння.
А зараз, щоб заприятелювати із мешканцями нового для себе міста отець Єремія час від часу виходить поговорити з людьми, гречно кланяється людям поважного віку, розмовляє з дітьми, вітається до перехожих й сподівається на зворотну відвертість і щирість володимир-волинської громади.
Розмовляла Юлія ПАШКОВА.
