На головну Новини Дві матері

Дві матері

181

Летять за пруг літа невпинні, назад вже не вертають, як журавлі з вирію. Хіба що у спогадах навідуються, укожного свої: радісні, з полиновою гіркотою, щемні, частіше родом з дитинства. Либонь, тим і пам’ятні, бо у них про найрідніших – маму і бабуню.

І так у моєму житті трапилось, що дала мені доля двох ангелів-охоронців – маму Надю і маму Любу. Утім, мала ще одну маму, бо тато одружився вдруге, а його дружину Галочку (тато її тільки так кликав)ніякне хочеться називати мачухою, бо вона хоч і була не рідною, але доброю.

- реклама -

Мама Надя

Напівполіське, бо ж перехідна зона, село Сомин до війни викохало-вигойдало у своїх лозах, якими рясно вкрита місцина поблизу озера,  третю дитину в родині Якова і Любові Рудинців. Найстаршій доньці Ліді Бог відміряв коротку земну дорогу – вона померла до року. Ніночка мала три роки, коли на світ з’явилась сестричка Надійка, а і перед війною, у квітні 1941-го  – хлопчик Володя. Війна налетіла несподівано, мов коршун. У маленькій хатині Рудинців, колись перенесеній з сусіднього села і побудованій на дубових підвалинах з брусків на заклад, де  лише кімната і кухонька під стріхою (таких домів, бо по-сільському  так і казали: йду до дОми,у селі було більшість),  німці облаштували штаб, а родину переселили у комору. І отут мала вертуха Надійка встряла у халепу, яка  заледве не коштувала їй та рідним життя. Припильнувавши, коли німців не було у хаті, цупила у них кольорові льодяники, які ті тримали у шафці у паперовім мішку. Може ще на щось лакомилась, але маля, котре пригоршнями пхало собі до ротика лігумінки, піймиали  і виставили усіх на двір,  але не карали. Насипали дівчаткам у поділ платтячок цукерок, а їхній мамі-вдові, бо за кілька днів від якоїсь болячки помер її 33-річний чоловік Яків, дали провіанту різного та просили більше нічого не красти.

Рятували їх чужинці й від радянських бомб, які скидали на село. Під час таких нальотів німці забирали в окопи, які вирили у садку біля хати, людей, а з ними і корівчину. Слухняна тварина лягала, а довкола неї тулились і грілись діти. Дві бомби впали в кінці городу, де росли груші-дички. Величезні ями довго нагадували про ті тривожні події, час від часу в них скидали різне сміття, а нині вони заросли кущами і деревами. Казали, що німецькі гармати вцілили в літак з червоною зіркою і він впав в озеро та пішов під воду з екіпажем. Були втрати і в німців. Мабуть, усі місцеві знали про їхні могили, викопані наспіх в кінці городу біля величезних урвищ. Їх було кілька, насипаних в рядочок. І ми, діти, часто носили на ті могили букетики з польових квітів, а дорослі забороняли там гратися. Згодом те місце зрівняв час.

Тривожно билось серденько у п’ятирічної Надійки, коли серед ночі чула стукіт у шибку. «Хто?», – тремтів голос у вдови. І бульбаші (хлопці з лісу) вивели з клуні коня. І плакала, і просила. Треба, і все. Наступної ночі привели назад.  А за кілька днів вже совєцькі яструбки таїлись у їхнім садку, все чекали на повстанців. Очевидно, хтось доніс: до Любки приходили з лісу. Та Бог милував від біди.

У голодні повоєнні роки з моєю мамою Надею трапилась ще така історія. Якраз у ті часи з кожної хати забирали поставку для держави: молоко, сало, яйця та інші продукти. А молода вдова ніяк не могла здати ту кляту поставку, хоч кури і неслися, та яйця постійно зникали. Одного дня «злодійку» впильнувала сусідка, котра побачила як Надійка ховається у густих хащах за хлівом, де знайшли  до сотні порожніх шкарлупок…

Згодом Надя  долала щодня бездоріжжям понад шість кілометрів до школи у Мацеїв (нині Луків), а взуванкою мінялась зі старшою сестрою. Дуже хотіла вивчитись на медичку. Може так і було б, та після школи запросили у сусідній колгосп обліковцем. Відтоді розпочалась її трудова біографія, яка тривала  понад пів століття. Там, у Відютях, яке пізніше змінило назву на Відути, Надя познайомилась з Іванком, моїм татом. Він був наче з відомої пісні: високий та стрункий, ще й на бороді ямка, і за характером протилежність мамі – сором’язливий, не балакучий, спокійний. Роки, коли ми жили разом,  згадуються епізодами – радісними і не дуже. Мама вранці бігла на роботу в колгоспну контору, де трудилась бухгалтером, тато працював завклубом, добре грав на гармошці. Не раз чула як батьки разом співають,  починали з улюбленої «Цвіте терен».

Мене часто лишали одну в хаті – її колгосп видав мамі на виплату. Я ж прокинувшись вранці й не знайшовши рідних, йшла їх шукати. Мала лише три-чотири роки, то йшла аби куди. Сусіди приводили мене до мами. Зарюмсана, перелякана заспокоювалась у її обіймах. Вона годувала мене молоком, яке виписувала у колгоспі, та я його не любила. Аби не бачили, виливала його котикам. І до цих пір мені сумно від цих спогадів. І до цих пір не знаходжу відповідь, що роз’єднало батьків, а маму змусило виїхати з села?

Іваничі були мені далекими і чужими, хоч і прожила там майже два десятка років. Не став мені рідним і мамин другий чоловік, мій вітчим. Його скоріш терпіла, бо так просила мама. У цьому селищі, як мені здавалось, кожен куток, деревце увібрали у себе кіптяву від вугілля, яким опалювали будинки, його височенні гори зберігали у вагонах на станції. Мені бракувало нашого чистого п’янкого і духмяного повітря, яке, навіть коли копали картоплю і спалювали бадилля, мало свій неповторний аромат! Хоча мали Іваничі й свої принади. Там вперше їла досхочу черешні, шовковицю і чорну смородину – цих ягід ніхто у моєму рідному селі не садив. Перша десятирічка, куди  потрапила наприкінці першого класу, стояла через дорогу від домівки. У моїх спогадах – школа, вчителі, друзі, перша закоханість і розчарування. Місцева газета «Колос» дала мені старт у журналістику.Та мене постійно кликав Сомин, снилось моє село,. Всі канікули проводила  там, а найбільше з нетерпінням чекала зустрічі з моєю бабунею Любою. Моєю другою мамою.

Мама Люба

Моє дитинство минуло у Сомині, у бабуні. Щоразу, згадуючи її, бачу, як йде назустріч «стінкою» біля городу, маленька, схилена до землі. Спотикається об вузьку стежину-межу, біжить до «пазика», і я вже горнусь у її обіймах. Для неї я ще дитина, «малейка» (маленька). Її одежа пахне вітром, полем, молоком.

Я зверталась до неї звичною сільською говіркою на «ві-те». Ті полісянські слова пам’ятаю донині,такі, як типерка, неї, свеї, мині, мона, теї, не відаю, дєкую…Пів ночі розмовляємо, більше бабуня розповідає, запитує, шкодує, зітхає, молиться. Молились ми разом. Ставали на коліна перед образами на всю стіну. Повторювала за нею давню волинську молитву «Сон Божої Матері», котру  навчила її мама, а моя прабабця Софія.

Родом бабуня з сусіднього села Торговищ, вийшла заміж у Сомин, там і віку дожила. З Яковом, першим чоловіком мала три дочки і сина. Овдовівши, вийшла заміж, казала «за кацапа». Народила сина Вітю Конкіна. Петра прислали в Україну з глибокої Росії піднімати колгосп, чи з Пермської, чи-то з Челябинської області. Працював комірником, отож вдовині діти мали хліб. Либонь, це і примусило бабуню прийняти у хату квартиранта, який згодом став її чоловіком. Прожили вони кілька літ, Петро вернувся в Росію, кликав Любу, та вона так і не наважилась поїхати за ним у далекі краї. З тих пір лишилась одна – і не вдова, і не дружина.

Вставала бабуня рано-раненько. Йшла порати господарство  – доїла і виганяла на пашу корову, годувала свині, кролі, качки, кури, песика Рижика-потопленика – його хтось хотів втопити, прив’язав до голови банку з-під фарби, а ми з братом  його врятували. Наливала молока їжакам, які жили у клуні, котам, а тоді несла кварту мені. То був щоденний сніданок – молоко у Рябушки було смачнюче. Як і бабуніна затірка на молоці зі щипаного тіста на питльованому борошні, замішаному на колодязній воді, зелений борщ, беци (деруни), суп з молоком… Опісля йшла полоти городи, громадити сіно, проривати колгоспні буряки, жати. Аще двічі на місяць  – пасти череду корів… Завжди дивувалась, як вона встигала переробити за день так багато важкої роботи,  а  ще різала дрова, рубала, косила….

Спала мало. Коли сідало втомлене сонце, бабуня розпалювала літню плиту,- сама її склала, варила картоплю, засмачувала її шкварками. Страви з бульби варили щодня – її смажили, товкли, пекли, до неї обов’язкова кварта кислого молока.

Пам’ятні мені пироги з печі з начинкою зі сушеними яблуками, сливками-венгерками, вишнями,  квасолею. І були вони такі величезні, що одним наїдалися. Перед тим, як пекти паляниці, смажили перепічки на пательні з тіста на внутрішньому салі. Й те сальце на кілька місяців підвішували у коморі «дозрівати». Свята у бабусиній хаті були особливими. На Новий рік завжди у хаті стояла ялинка, прикрашена яблуками, горіхами, пряниками і цукерками. На Різдво і Великдень кололи кабанця, обсмалювали соломою, і нас, дітей, бо ж на таку подію збиралися і сусідські, колюх садовив на ще теплого веприка. Майже всю свіжину бабуня роздавала дітям, котрі мешкали в Іваничах та у Нововолинську. Там такого не купите, казала. Заради дітей і онуків вона жила і тяжко трудилась.

До Великодня випікали паску і мазурки, шинку і ковбаси. Яйця фарбували в цибулинні, чорнилі й лататті. У великодню ніч бабуня йшла пішки у сусіднє містечко Мацеїв святити паску в церкві Святої Параскеви. Вертаючись додому, не минала цвинтаря, розкладала на могилках свячене. З дітей до храму ніхто не ходив, усі молились вдома, бо кожен мав державну роботу і, очевидно, боялисьпотрапити у немилість до партійців. Зате везли до своїх домівок свячені паску і яйця.

З поміж усіх онуків, а їх у бабуні було дев’ятеро, з нею найчастіше бувала я. Мабуть, за те, що росла напівсиротою, мене любила найбільше. Вкроївши частинку з маленької пенсії у 12 карбованців, у сільській  кооперації вибирала мені кофтинку чи платтячко, давала п’ять копійок на кіно, купувала цукерки.

Як стала пусткою вдовина хата,тільки через пів року бабуня приснилась мені  лише раз: йшла до мене усміхнена стежинкою з неба. Як мені тут любо та добре! – мовила. І враз стала відлітати. «Куди ж, ві-те, мамо Любо?»,- гукала їй вслід, та вона мене не чула.

Якби у дитинстві мене запитали, кого найбільше люблю: рідну маму, чи бабуню, відповіла б: бабуню. Нині моя відповідь інша: обох! Та ще трохи тітку Галю, яка врятувала мого тата від самотності.

Тетяна АДАМОВИЧ.

Поділитися
- реклама -

Прокоментувати

Введіть Ваш коментар
Введіть Ваше ім'я

девять + 11 =