Роман Віслобоков – людина надзвичайно талановита та багатогранна. У ньому гармонійно поєднуються організаторські здібності, лідерські якості та артистизм. Він однаково відкритий та відданий глядачам у залі, виступаючи на сцені у ролі виконавця, ведучого чи декламатора, своєму колективу Володимирської дитячої музичної школи та своїй пастві, звершуючи богослужіння у домовому храмі монастиря 12-ти апостолів… Сьогодні у Романа Віслобокова 50-річний ювілей. З нагоди цієї поважної дати відбулася наша розмова з ним віч-на віч про життєві орієнтири, творчі здобутки та справи, які надихають.
– Романе Юрійовичу, ваше життя нерозривно поєднане з культурною сферою. А завдяки кому обрали цей шлях?
– Я виріс у сім’ї музикантів. Тато – диригент, мама – піаністка. Родом батько з Тамбовській області, строкову службу проходив у Луцьку. На Волині зустрів свою долю й тут лишився жити. Оселилися батьки у Локачах, обоє працювали у тамтешній музичній школі, були учасниками творчих колективів, часто їздили по селах району, адже на той час у населених пунктах організовувалися хори, ансамблі. Я теж їздив із ними, й змалку переймав любов до музики, пісні, поетичного слова. Пригадую, як бував з татом на репетиціях хорової капели, а згодом – дитячого хору школи, куди його запросили працювати, адже освітній заклад був учасником експериментального проєкту й орієнтувався на поглиблене вивчення музики, учні опановували гру на сопілці.
– Ви теж відвідували музичну школу? Гру на яких інструментах опановували?
– Я грав на скрипці, баяні. Також оволодів грою на фортепіано, сопілці. А ще мені завжди подобалося співати. Вже з чотирирічного віку виступав на сцені й відтоді йду по життю з піснею.
– За фахом ви вчитель початкових класів. Чи довелося попрацювати у школі?
– Вищу освіту я здобув у Дрогобицькому педінституті, вчився на кафедрі психології. З дипломом вчителя початкових класів влаштувався на роботу у школу в Богородчанах на Івано-Франківщині, де ми оселилися з дружиною після весілля й мешкали упродовж 13 років. Випустив один клас, а тоді влаштувався на роботу в Прикарпатський ліцей з поглибленою військовою підготовкою – подібні заклади якраз відкривалися по всій країні. Спочатку був вихователем, потім – начальником курсу. Згодом розпочав шлях держслужбовця, працюючи у службі у справах дітей райдержадміністрації, очолював Фонд розвитку підприємництва та туризму.
Які б посади не обіймав, постійно знаходився у вирі культурного життя, не полишав сцени. Кілька разів брав участь у конкурсі читців. Представляв місто Богородчани на обласному етапі, а, здобувши перемогу, – й на всеукраїнському. Був постійним учасником місцевих хорових колективів, ансамблів.
– Які традиції та обряди, поширені на Івано-Франківщині, вам особливо подобаються?
– Дуже люблю обряди зимового циклу. У цім краї спостерігав трепетне ставлення до усіх обрядів. Оскільки батьки дружини мешкають у селі, бачив, як там бережуть традиції. Навіть учасників обрядових дійств обирали досить скрупульозно. Кожен мав свою роль у вертепі. Ватага хлопців і дівчат з шопкою ходила від хати до хати, ставлячи повноцінні вистави, які тривали й по сорок хвилин. Колядували чоловіки та жінки окремо – від церкви, діти, групи юнаків і дівчат. Я теж брав участь у таких дійствах, які, до речі, тривали упродовж усіх різдвяних свят – аж до Водохреща. Дуже цікавою є їхня традиція закопувати коляду в останній хаті. Ґазди, так називають господарів, виносили меблі з кімнат, щоб було де розмістити столи, запрошували музик, туди сходилися усі колядники, щоб спільно заспівати останню у році колядку. У будинку культури теж організували ватагу колядників. Я разом із іншими артистами їздили навіть у сусідні області, щоб показувати таку коляду.
– Чому переїхали у Володимир?
– Моя мама – родом з Володимира. Тут мешкала бабуся, яка покликала жити до себе. Ми з дружиною порадилися й вирішили переїздити. Тим більше, що на Івано-Франківщині власного житла не мали.
– Ви працювали у відділах культури райдержадміністрації та міськвиконкому. Які пріоритети ставили у роботі?
– Працював над збереженням національної культурної спадщини, розвитком народної творчості, збагаченням мистецьких надбань. Долучався до проведення фестивалю «Українське коровай-сузір’я», виступав у складі всіх колективів, які діяли при районному будинку культури. Є актором театру «Різнобарв’я», отримав неоціненний досвід, долучившись до команди театру «Гармидер» для реалізації проєкту «100 синонімів до слова говорити» – документальної вистави про непересічних людей Волині, які жили Україною.
Ситуація в країні змінювалася кардинально, культурі доводилося виживати, як, в принципі й зараз. Завжди прагнув, аби на цю сферу дивилися трошки по-іншому – не лише як на заходи розважального характеру. Це поняття значно ширше. Культура формує духовність, почуття національної гідності, взаємини у суспільстві, навіть манери спілкування, ставлення один до одного, до людей похилого віку чи з інвалідністю, облаштування простору навколо себе й у своєму місті – це усе відображення культури. У цій галузі також важливі персоналії. І я завжди вболівав за людей мистецтва. Ніколи не був байдужим до того, що відбувалося в місті.
– Посаду директора музичної школи ви обійняли незадовго до повномасштабного вторгнення, яке змінило звичний ритм життя. Які виклики змушені були долати?
– Попри обставини воєнного часу, знайшли можливості продовжувати навчати дітей. Коли безпекова ситуація не дозволяла, робили це дистанційно. Однак, очевидно, що через відеозв’язок гру на музичних інструментах не опанувати, тож були серед перших закладів, які відновили очні консультації. До дітей, які не могли прийти в школу, ходили викладачі. Збиралися на репетиції й колективи. Усі виступи перенесли в онлайн-простір. Робили відеозаписи номерів, які оприлюднювали на сторінці музичної школи у фейсбуці. Наші вихованці брали участь у дистанційних фестивалях і конкурсах й здобували перемоги.
Згодом облаштували укриття згідно з усіма вимогами, забезпечили необхідним, у тому числі генераторами, провели інтернет. Це дозволило продовжувати роботу у звичному форматі.
Коли концертна діяльність відновилася, вона стала містити благодійну складову – під час заходів збираємо кошти для ЗСУ. Трудовий колектив теж проявляє ініціативу й долучається до забезпечення потреб воїнів.
До нас приходили музиканти, які через війну змушені були покинути свій край. Хтось – просто пограти, бо не зміг узяти своїх інструментів, дехто вів онлайн-уроки своїм учням. Також кілька викладачів працевлаштувалися у школі, двоє працюють тут донині.
– Цьогоріч музична школа відзначатиме 70-річний ювілей. Має чим пишатися. А яким бачите подальший розвиток закладу?
– Ми напрацювали проєкт реставрації школи, двоповерхова будівля якої є пам’яткою архітектури, хоча й добудована у 50-х роках минулого століття. Плануємо зробити її доступнішою, зокрема, для людей з інвалідністю. Маємо намір облаштувати ліфт, підйомні майданчики. Потребує оновлення фасад, хочемо облаштувати територію навколо. Уся проєктна документація готова, тож є основа для подальшої роботи. Вже відремонтували вбиральню, передбачивши її доступність для осіб з інвалідністю, продовжили ремонти у кабінетах. Та роботи ще чимало. Потребують оновлень кілька класів, приміщення бібліотеки та кімната, де зберігаються інструменти. Хотілося б осучаснити актовий зал, який могли б здавати в оренду для проведення мистецьких заходів.
Готуємося до ювілею школи, маємо бачення, як його провести, однак усе залежатиме від ситуації у країні. Хотілося б, звісно, якнайшвидше відсвяткувати перемогу, а тоді змогли б відзначати й усі ювілейні дати.
– Третій рік ви є дияконом Православної церкви України. Яким був шлях до священицького служіння?
– У дитинстві, коли приїздив гостювати до бабусі, завжди з нею відвідував Свято-Василівський храм, де колись у хорі співала моя прабабуся. Моїм духовним наставником був світлої пам’яті отець Серій Депо. Любив бувати на всенічних службах. Часто ходив в Успенський собор. Навіть тоді, у радянський час, для мене не було перепон відвідувати богослужіння. Свого часу мене запрошували і в регентську школу, і в духовну семінарію, але я не був готовий до такого кроку. Випробовував себе, будучи деякий час послушником в Почаївській лаврі, однак обрав тоді інший шлях, та духовна сфера завжди була важливою. Коли жили на Івано-Франківщині, ходив до місцевої церкви, співав у хорі, був дяком.
Тут, у Володимирі, співав у хорі в домовій церкві монастиря 12-ти апостолів. Наприкінці 2021 року через проблеми із серцем потрапив у реанімацію обласної лікарні. Стан був важким, а прогнози медиків невтішними. Коли стало краще, відчув внутрішню подяку Богові за те, що залишився живий. І це укріпило у вірі й усвідомленні, що робити далі. Коли настоятель монастиря ігумен Трофим поцікавився, чи не хотів би я прийняти духовний сан, зробив важливий для себе крок. 11 березня 2022 року відбулася іподияконська хіротесія, а 13-о – дияконська хіротонія. Відтоді я – у сані священника, отця-диякона, співслужу у монастирі 12-ти апостолів.
Я почав по-іншому дивитися на світ і, що найважливіше, служити біля престолу Господнього. Я дякую Богу за все, що маю і розумію, наскільки кожен прожитий день цінний.
– Вас у місті знають як кваліфікованого майстра з пошиття виробів із хутра. Де отримали такі навички?
– Був період, коли у пошуках заробітків, вирішив їхати на батьківщину батька. Дядько Василь, який працював головним закрійником концерну, що спеціалізувався на хутряних виробах, і мав приватну майстерню запросив до себе вчитися, а згодом навіть подарував спеціалізовану швейну машинку. Я не знав, чи застосую набуті знання, просто було цікаво опанувати щось нове. І уявіть собі злиденні 90-ті роки, коли доводилося виживати. Пригадую, не мав шапки, тож узяв старе пальто, розкроїв, пошив головний убір. Побачив сусід та попросив і йому пошити. Потім навіть торгував шапками власного виробництва й за виручені кошти міг забезпечити певні потреби сім’ї. Згодом у руки потрапило хутро. Узявся шити модні на той час хутряні головні убори – дитячі з кролика та дорослі з ондатри. Набивав, як кажуть, руку. Пізніше спробував шити шуби. Спочатку для близьких, а вже як переїхав у Володимир, був період, що займався цією справою професійно, зареєструвавшись підприємцем. Мав клієнтів, які люблять носити хутряні вироби й могли дозволити собі придбати ексклюзивний верхній одяг. Шив шуби з хутра лисиці, норки, рисі, соболя… Виготовив їх близько трьох сотень, і приємно, коли й зараз зустрічаю жінок у виробах, які я пошив.
– Паралельно виготовляєте й вироби зі шкіри?
– Так. Років п’ять тому почав присвячувати цій справі все більше часу. Шкіру замовляю через інтернет, залежно від того, який виріб планую з неї виготовити. Шию все вручну, використовуючи товсту та міцну провосковану нитку. Маю необхідне обладнання. Виготовляю сумки, гаманці, чохли для окулярів, ремені, інші аксесуари – усе ексклюзивне та індивідуальне. Ставлю на вироби авторське клеймо й несу відповідальність за якість. Також займаюся реставрацією виробів зі шкіри, зокрема й брендових речей.
– Кажуть, ви чудовий кулінар, радуєте сім’ю смачними стравами?
– У кожній сім’ї складаються свої традиції. Ми з дружиною Олександрою обов’язки не розділяємо на «чоловічі» та «жіночі» – усе робимо разом. Це стосується і ведення господарства, й облаштування житла, і виховання дітей. 
Старша донька Христина закінчила університет харчових технологій, вона заміжня, разом із чоловіком ростять двох дітей – восьмирічного Максима та трирічну Софійку. Ірина цьогоріч випускниця. Вона закінчила музичну школу по класу вокалу, обрала спеціальністю теорію музики й продовжує навчання у мистецькому закладі за програмою третього рівня. Дмитро – восьмикласник. До речі, теж навчається у музичній школі, опановує гру на флейті.
Мені подобається готувати смачні страви для своєї сім’ї та гостей. Люблю мати справу з тістом, умію приготувати страви з м’яса та риби. Радію, коли рідні та близькі люди залюбки смакують моїми кулінарними витворами.
Валентина ТИНЕНСЬКА
