Новини

Дитяча п’ятірня у листі до матері

Іваничівська, Історія, Головне
401 переглядів

Цю до сліз щемливу історію мені нещодавно довелося почути від чоловіка, який пережив тяжкі роки босоногого дитинства і поділився спогадами про пережите на його 80-літньому ювілеї.

Микола Фокович Кривенчук із села Мишів народився в грудні воєнного 1943 року. У сорок четвертому батька мобілізували на фронт, тож залишився із матір’ю, бабою і дідом.  Додому з війни батько повернувся пораненим, побувавши у  полоні. Часи були неспокійні, загони українських  повстанців чинили спротив новій окупаційній владі. Доводилося воякам переховуватися в схронах, клунях і стодолах перевірених, надійних селян, там же й харчуватися, постійно змінюючи місця дислокації. Батьки малого Миколи як і усі селяни, таємно, аби не бути запідозреними у посібництві УПА, давали харчі для повстанців.  Моя мама розповідала, як і вона в відрі приносила їсти хлопцям, які вдень переховувалися в клуні. Один із них був відомий на той час широкому загалу наших краян вояк на псевдо Шугай, сам також із Мишева, ровесник моєї мами. Просив, Лідо, ти хоч не скажи моїй мамі, що бачила мене, батьки не знають про мене нічого. Звісно, що вона не лише їм але й, борони Боже, будь кому про таке повідала. Про Шугая (Павло Хрисанович Бучак) варто написати короткий спогад окремо, тим більше маючи про нього чимало інформації.

Отож підрозділи НКВесеників і ястребків із місцевих усе більше і більше стали викривати боївки упівців. Були й випадки, коли вчорашні повстанці під дією жорстоких тортур переходили на бік противника. Згодом саме такий вчорашній повстанець, якому мама також  тоді давала їсти,  у супроводі кількох міліціонерів ходив по селі і здавав тих, хто харчував повстанців.  Прийшли вони і до моєї  родини.  Це було весною, батько в цей час садив бакун, побачивши їх подумав, це кінець. Зрадник (я свідомо не хочу вказувати його прізвище) запитав: «Як живеш Павло?»  Втрачати було нічого. Батько ніби жартома відповів: «Живу не горюю, хліба не купую». Цей подивився з-під лоба, перевів погляд на саджанці бакуну і сказав, ну сади, сади, восени прийду бакунцю дасиш. І на диво не здав, пронесло цього разу, поїздка в Сибір відмінилася.

Але з родиною Кривенчуків вийшло інакше. За таку ж провину в посібництві упівцям вчорашній солдат червоноармієць Фока Андрійович Кривенчук із дружиною Ганною Платонівною загриміли на довгі роки на Колиму. І залишився малий Миколка на діда і бабу. Убога безбатьківщина, без мами і образа на життя, стала реальністю на довгих вісім років. Допоки у 1953-му не згинув тиран.  Босоноге дитинство, полотняна торбина через плече і клеймо дитини ворогів народу залишилося в пам’яті на все життя.

Одного разу в школі дітям-сиротам, а їх в цей повоєнний час було чимало, особливо напівсиріт, давали черевики, дали і Миколі. Радості не було меж. Дід із бабою, подивившись на обнову, сказали черевики ще не взувати, тримати на Великдень, потерпи, мовляв, трішки. Так і було, пішов у школу знову у личаках, які йому пошив дід.  Однак не так сталося, як гадалося, через день чи два викликає його до себе директорка школи, вона була східнячка, і каже принеси назад черевики, тобі не «положено», твої батьки вороги народу. Додала, що так сказав голова сільради. Довелося віддати черевики, залишаючи у душі ще більшу образу на увесь світ, а особливо на того недоброго дядька-голову.

Скільки разів малого Миколу дід переховував, бо його хотіли забрати в інтернат для дітей сиріт, і таки вберіг. Згорьована мати писала листи з тюрми, як її кровинка без неї, чи не забрали у сиротинець. Вона не вірила, що він з дідом і бабою, бо таких дітей поселяли в інтернати на «перевиховання», як і тепер рашисти викрадають дітей на окупованих територіях сходу і півдня України. Якось написала: не вірю, що мій син дома, ви мене заспокоюєте і обманюєте, надішліть на листку паперу обмальовану олівцем п’ятірню мого сина. Микола у дитинстві, граючись із сусідськими дітлахами, на січкарні пошкодив на правій руці два пальці і вони були чуть коротші. Це дозволяло достеменно переконатися в тому, що це долонька точно її малого Миколки.

Лист  із обведеною олівцем п’ятірнею сина, на аркуші учнівського зошита відправили матері на далеку Колиму.

Невідомо, якби склалася доля Миколи, якби  його забрали б в інтернат. Але усі знають в Мишеві і далеко за його межами Миколу Фоковича як дбайливого господаря, знаного автомеханіка, доброго батька і турботливого дідуся. А ще як палкого патріота України. Коли у 2019 році в Мишеві розпочалася українізація церкви, він із дружиною Ольгою Прокопівною і сином стали в числі перших поборників за перехід Свято-Миколаївського храму села в лоно ПЦУ.

                                                                                        Володимир МАТВІЮК

                                                                                        с. Мишів

Коментарі
Теги: спогади
Поділитися
Головні новини
Реклама
keyboard_arrow_up