Новини

Географ із титулом «Вчитель року» відкрив для учнів «Стежки Цинкаловського»

Архів
187 переглядів

Друге місце в обласному конкурсі «Вчитель року» посів молодий географ гімназії імені Олександра Цинкаловського Дмитро Рипич. Колеги розповідають про нього як про активну й непересічну особистість. Дмитро не лише розповідає учням про ріки і гори, а допомагає побачити їх на власні очі, адже професійно займається туризмом і водить своїх вихованців у походи. Ми розпитали у Дмитра про життєві стежки, які привели його до географії, і професійні вершини, які він уже встиг підкорити.

 Уроки, знання з яких можна у житті застосувати

Народився у Володимирі, навчався у ЗОШ №2, потім доля закинула до Львова, на географічний факультет ЛНУ ім. Івана Франка. Так коротко описує свою біографію Дмитро. Зізнається, що фах обирав, як то кажуть, шляхом найменшого спротиву. Оскільки їздив на олімпіади з географії, то сподівався, що знання з цього предмету допоможуть успішно скласти ЗНО, яке того року вперше було обов’язковим. Так і сталося – 198 балів з географії відчинили для випускника двері Луцького і Львівського вишів. Вибрав другий і п’ять років провів у місті Лева.

Повернувшись додому, став керівником туристичного гуртка в ЦПО  – так і потрапив у серйозний туризм. «Студентом, звісно, ходив в гори у походи. Але не в якості керівника. А тут довелося займатися цим ретельно, відповідально – так усе й почалося», – пригадує Дмитро.Через рік прийшов на роботу у гімназію імені Олександра Цинкаловського. Але те, що стало його захопленням, не покинув. Так і поєднує роботу в гуртку із вчителюванням.

Те, що Дмитро Рипич знайшов своє покликання в освіті, переконливо підтверджують його успіхи в обласному етапі конкурсу «Вчитель року». Що молодий педагог додає до своїх уроків, чим вони особливі?

«Думаю, оцінювати краще з боку, – скромно усміхається географ. – Але мені подобаються ті освітні тренди, які зараз набувають популярності в Україні, зокрема, побудова партнерських стосунків вчителя з учнями. Тому я по- можливості стараюся трішки понижати градус «серйозної науки» і часто жартую з дітьми. На наших уроках дуже весело – але в міру, бо й про навчання не забуваємо. Намагаюся акцентувати увагу дітей на можливості практичного використання тих знань, які вони отримують на заняттях. Пояснювати їм, для чого ми цим усім займаємося і як воно може нам знадобитися у житті».

Скажімо, вивчаючи тему «Вологість повітря», Дмитро не лише розповідає учням, що це таке і якою вона буває. Він  одразу пояснює, що вологість безпосередньо впливає на те, як зберігаються продукти, чи не з’являється цвіль, на зачіску, на самопочуття людини. «Практичне значення – це один стовп, на якому тримається мій підхід, – підсумовує вчитель. – А другий – старатися зробити урок більш неформальним, зняти те напруження, яке часто буває між учителем та учнями».

У походах – найсмачніші борщі

У серйозний туризм в якості керівника, організатора групи Дмитро Рипич потрапив завдяки колегам – ЯрославуШкрамку із ЗОШ № 5 імені Анатолія Кореневського та Олександру Оніщуку із НВК №3. Спочатку ходив у походи із ними, а потім і свої групи почав водити. Коли вирушає у туристичну мандрівку із гімназистами, бере собі заступників зі школи. Спершу ходили тільки в Карпати, але з часом Дмитро розробив і маршрути по Волині. «Щоб волинських комарів погодувати», – сміється географ.

Один із таких маршрутів проклали до ювілею Олександра Цинкаловського. Хотіли пройти тими селами, у яких бував учений, дізнатися, що там про нього знають, чи пам’ятають його. У пригоді стала і двотомна праця краєзнавця «Стара Волинь і волинське Полісся». Так з’явився маршрут «Стежками Цинкаловського», який пролягає з Турійська до Колодяжного  через села Радовичі – Купичів – Грушівка – Білаші – Любитів. Вибравшись у цей похід, учні оглядали краєзнавчі пам’ятки, а також принагідно запитували у місцевих мешканців, яких стрічали на шляху, чи знають вони, хто такий Цинкаловський. «Лише шкільний вчитель з одного з цих сіл розгорнуто відповів на питання. – пригадує Дмитро Рипич. – Зазвичай звучала одна відповідь – «відомий вчений». А чим займався і що бував тут, люди не знали. На жаль, науковці у нас не такі популярні, як діячі культури. Навіть про найближчих чи про найвидатніших мало хто може розповісти».

З точки зору краєзнавства, на Волині можна піти багато куди, зауважує географ. В нас є археологічні пам’ятки, архітектурні. Окрім згаданого маршруту, ходили в походи у Ковельському районі. Також традиційно із загоном з пришкільного табору Дмитро Рипич вирушає в одноденні походи довкола нашого міста – з  Володимира, через Новосілки, через ліс  – а там є і бункер, і ангари колишні – аж на Зимне, або ж і інший бік –  у Низкиницький монастир. Вчитель зауважує, що не всюди на Волині ходити безпечно. Скажімо, є дуже хороші маршрути по Маневиччині, там красиво, мальовничі цікаві лічи. Але туди не йдуть, бо є ризик, що туристів переплутають з копачами бурштину.

Зате Карпати вихованці Дмитра Рипича майже всі обходили. «Стараюся за рік зробити два походи. Боржава – для меншеньких. Там у нас радіальні виходи: з рюкзаками йдемо один день, стаємо табором, а далі всі виходи робимо без рюкзаків, повертаючись у табір. А інший похід, більш серйозний,  коли щодня йдемо з рюкзаками, і так 7-10 днів – Чорногора, Мармароса, Свидовець, Горгани. Тяжко, але реально. З дітьми я ще хіба на Сколівських бескидах і на Верховинському хребті не бував».

Вести учнів у гори – справа надзвичайно відповідальна. Від керівника очікують, що організує належним чином усе – навіть погоду. З дітьми важко – але по-своєму цікаво, весело, постійно нові враження навіть на тих самих маршрутах. «У горах діти дуже люблять борщі,  – ділиться спостереженнями Дмитро. – Навіть ті, які не їдять їх удома. Підозрюю, що головна приправа, необхідна для того, аби страва смакувала, – це голод мандрівника. Але буває так, що от повернешся з групою з походу, а за якийсь час телефонує чиясь мама і просить: «Поділіться рецептом того борщу, який ви їм у горах варили! Бо син сказав: «От буде такий, як у Дмитра Степановича, – тоді їстиму!».

Життєві плани і професійні мрії

Що молодому педагогу не вистачає у сучасній системі освіти? Про матеріально-технічну базу Дмитро не говорить, адже переконаний, що не від неї залежать освітні успіхи. «Але, оскільки ми живемо у ХХІ, інформаційному столітті, яке ставить нові виклики і нові завдання, то треба, аби діти, яких ми вчимо, уміли на ці виклики відповідати», – зауважує вчитель. – «Хочеться виховувати їх  патріотами, проте з глобальним мисленням. Хочеться більше контактів з іноземними школами. І більше вчити дітей працювати не просто в межах класу, а в інформаційному середовищі, щоб вони вчилися опрацьовувати великі масиви даних».

У географії, каже Дмитро, багато чого можна було б спростити, багато чого взагалі викинути, але додати те, що вже робить увесь світ, а не робимо ми. Наприклад, у програму з цього предмету  включити засоби електронної картографії і GIS-технології. Це те, з чим дитина зможе, якщо добре ознайомиться, одразу, вийшовши зі школи, навіть не отримуючи окрему професію, заробляти. Підготовка дітей у сфері інформатики дозволяє їм вже у школі починати вивчати  ці технології.

Також географу хотілося б, аби у навчальну програму було закладено більше екскурсій, робота на географічному майданчику, заняття зі спортивного орієнтування у лісі, де діти б практично навчилися працювати з географічними картами. Бо нині всі звикли, що мають в кишені вбудований у телефон GPS-навігатор. «Але коли заходиш у глухий ліс, де зникає сигнал мобільного, то доводиться діставати стару-добру карту й орієнтуватися по ній», – підсумовує вчитель.

Окрім центру позашкільної освіти і гімназії, Дмитро Рипич ще й працює у центрі «SMARTUM». Там він – тренер курсу «Крута наука», проводить природничі заняття для дітей молодшого шкільного віку. У вільний час молодий педагог любить читати роботи відомого ізраїльського вченого Ювала Ноя Харарі, а також захоплюється фентезійною літературою. Багато думає, аналізує, але на своє життя великих планів воліє не будувати: «Я до останнього моменту не знав, що вступатиму на географічний. Ніколи не думав, що працюватиму вчителем. Навіть знаючи, що цього року буде «Вчитель року», ніяких планів на нього не будував. Життя сприймаю радше як пригоду. Маю роботу і різні професійні задумки, над ними й працюю. А решта – як буде».

Віталіна МАКАРИК.

Коментарі
Поділитися
Головні новини
Реклама
keyboard_arrow_up