Віднедавна у Нововолинську ще одним місцем зустрічі творчих людей стала етногалерея «Русовичі», власниця якої Марія Доліновська вміє знайти їх серед тисячі містян. Ось і нещодавно золотава осінь покликала сюди поціновувачів поезії на зустріч під назвою «Гербарій бабиного літа», щоб ближче познайомитися із землячкою Людмилою Галінською – майстринею поетичного слова.
Задушевний тон щирій розмові задала пані Марія, наголосивши, що ця надзвичайно скромна жінка, яка довгі роки працює пралею в одній із дитячих дошкільних установ міста, Богом наділена талантом творення. Свої поезії вона довго не виносила на загал. І якось таки зважилася виставити вірші у Фейсбуці. Звідси все й почалося. Її творчість торкнулася душі і серця української емігрантки, котра вже довгий час живе у Канаді. Саме вона й запропонувала пані Людмилі видати власну збірку віршів, кошти на яку спонсорувала. Отак і побачила світ перша збірка під назвою «Гербарій втраченого раю», весь наклад якої швидко розкупили, а виручені кошти авторка перерахувала на потреби ЗСУ.
Добрий початок має і своє продовження – видано ще дві збірки поезій Людмили Галінської – «Бабине літо» та «12 ключів до раю». Її вірші – це не просто струмені слів, але і ключ до відчуттів, емоцій та краси, якими вона оспівує рідну природу, а кожен місяць року оживає унікальним персонажем, що відображає його характер і особливості.
Не оминула Людмила Галінська й найбільш болючої теми – війни. Їй, як і кожному з нас, болить серце за загиблими. Але, разом з тим, живе надією на перемогу:
Ще буде мир, здобутий в перемогах,
І тільки душі до святих небес
Полинуть птахом до самого Бога
Ще будуть квіти, бджоли і нектар,
Нап’ються пуп’янки живильної водиці
І тільки кров, пролита на вівтар,
Розквітне маком в золотій пшениці.
І буде Київ – вічний і новий,
Повстане все, що в попелі згоріло,
Спечеться хліб – святий і запашний
І Бог воздасть за все, що наболіло…
Є у її творчості вірші, у яких величезне захоплення красою рідної мови.
У цьому переконалися всі, хто прийшов на захід, коли поетеса читала свої поезії, представляючи збірки «Бабине літо», «Гербарій втраченого раю», «12 ключів до раю». Гості самі вибирали і декламували вірші Людмили Галінської, які їм найбільше сподобались. Душевність та ліричність дійству надали музичні композиції у виконанні Юлії Томашевської.
Через декілька днів в етногалереї «Русовичі» знову зібралося чимало людей. Цього разу тут відбулася презентація робіт вишивальниці Лариси Богири. Картини, серветки, рушнички, доріжки, вишитий одяг – це лише невелика добірка чудових речей, які виклала на загал майстриня. Зворушена увагою до себе, вона розповіла, що народилася і виросла у Нововолинську. Здобувши середню спеціальну освіту, почала свою трудову діяльність у кінотеатрі міста. З часом, через сімейні обставини, звідти розрахувалася і влаштувалася на бавовно-прядильну фабрику. Коли підприємство закрилося, змушена була шукати заробіток за кордоном. Перший досвід – ярмарки у Польші, а в 2000 році поїхала аж до Італії. Понад десять років перебувала на чужині, отож щоб хоч якось відігнати від сумні думки і розпач від розлуки з рідними та Україною, почала вишивати. Якось в одному із магазинів Італії побачила картину мадонни з малям, яка припала до душі. Купила її та вишила. Пізніше була друга, третя…. Її вироби дорого оцінювали італійці, хоча рідко погоджувалася на продаж, швидше дарувала свої доробки рідним та друзям. До речі, є тепер вишиванки Лариси Богири в Америці, Канаді, де живуть її добрі знайомі. Їй якось навіть пропонували відкрити власний магазин, але сприйняла це як жарт. І тільки коли розпочалася великомасштабна війна, почала пропонувати деякі вигаптувані власними руками полотна знайомим, а виручені кошти відразу перераховує для ЗСУ.
– Як, мабуть, і у кожного, у мене з перших днів війни був величезний стрес, – розповідала жінка. – Але швидко вдалося взяти себе у руки. Відразу виникло запитання: чим і як можу прислужитися? Допомогла одна із телепередач, в якій йшлося про дев’яносторічну сліпу жінку, котра в’язала солдатам шкарпетки. Вирішила зайнятися цим і сама, а згодом знайшла охочих допомогти. Нині зі мною разом працюють Валентина Малиш, Оксана Зіньчук, Ірина Лошатинська. Нам допомагають шукати вироби, які потім розпускаємо на нитки, Ніна Шукатка, Марія Галінська, Надія Войцеховська, Світлана Яремчук та Дарія Жихор. Отож якщо першого року вдалося сплести лише кілька десятків пар шкарпеток, то зараз їх гуртом робимо по декілька сотень.
Того дня на згадку про зустріч Лариса Богира подарувала для етногалереї старовинну, вигаптувану ще в роки юності її мамою Галиною Петрівною Юзвою, картину.
Кожен захід в етногалереї «Русовичі» – благодійний і спрямований на збір коштів для ЗСУ. Отож за ці два присутні на них спонсорували майже дев’ять тисяч гривень, на котрі будуть закуплені ліки для наших захисників.
Валентина ПЕТРОЩУК.
