Коли на Сході України росія почала брудну, неоголошену війну, тисячі волинян в перші дні пішли виконувати обов’язок чоловіка і сина своєї землі – пішли захищати Батьківщину. Серед них був і володимирчанин Володимир Пукалюк.
Народився він 1973 року, закінчивши середню школу № 2, здобував професію електромонтера у тодішньому професійно-технічному училищі № 23.
– Між мною і Володею велика різниця у віці – дев’ять років, тому я для нього була трохи нянею, а коли навчався у місцевому ПТУ – трохи вчителькою, бо я там працювала,- розповідає рідна сестра Наталія. – Брат дуже любив тварин: якось пізньої осені знайшов вже сонного їжачка і приніс його до хати. Цілу зиму їжачок Колька жив у нас і навіть не згортався, коли Володя брав його на руки. А скільки було радості, коли я привезла йому із Луцька хом’ячка! Був у нього ще й акваріум. Володя був люблячим сином і братом. Ніколи не забував привітати зі святом. Так, 8 березня рано-вранці приходив обов’язково з квітами до мами, до мене і племінниці. Коли померли батьки, завжди відвідував на свята їхні могили.
Трудовий шлях розпочав на цукровому заводі у рідному місті. Але довго тут не пропрацював, бо вже у листопаді 1991 року був призваний до армії. Службу проходив у ВМС міста Севастополя.
– Коли служив у військово-морському флоті, то побував у Сирії, – пригадує сестра Наталія, – листи йшли через москву, і тому чекати їх було нестерпно довго. Мені із Сирії привіз небачене ще у на «Баунті».
Повернувшись зі строкової служби, Володимир знову пішов працювати на цукровий завод. А ще багато років був гравцем футбольної команди заводу «Кристал», відіграв багато сезонів, чудово взаємодіяв із гравцями на полі. Коли завод перестав функціонувати, влаштувався на ТОВ «Гербор-Холдинг» свердлувальником.
З майбутньою дружиною Володимира познайомили друзі у травні 1996 року. Приваблива Алла відразу полонила серце юнака і вже у листопаді вони одружились. У них народились дві дівчинки – Аня і Юля. Розповідаючи про батька, Анна говорить, що був вимогливий, принциповий, відповідальний, часом суворим, але справедливим. Усі рішення у сім’ї приймав він, тому й останнє слово теж було за ним.
Батьки дружини проживають в селі Фалемичі і Володимир навідувався до них майже кожні вихідні чи на державні свята. Раненько приїде і відразу ж на рибалку, у будь-яку погоду. З тестем чи друзями, а інколи брав з собою меншу донечку. Насолоджувався вологим світанком, чистим повітрям, природою і тишею. Він добре знав, коли і де можна спіймати щуку, карасика чи коропа. Зазвичай улов чистив сам, а далі над рибою вже чаклувала дружина. Ще захоплювався садівництвом, у селі висадив багато фруктових дерев, любив експериментувати – щеплював різні сорти яблук на одному дереві, вирощував кавуни.
– 24 лютого 2022 року звістка про початок російської агресії в Україні приголомшила, здавалося, що громовиця влучила у саме серце. Душа заливалося кров’ю, коли дивилися новини. Володя відразу ж вирішив йти до військкомату, але перед тим поговорив з моїм батьком, – розповідає дружина Алла. – Той порадив добре подумати, бо це війна. Сестра теж просила його не йти, тим більше, що мав бронь та ще й хворів на цукровий діабет.
У військовому квитку записано, що 17 березня 2022 року Володимир Пукалюк зарахований у частину А4018. Спочатку проходив навчання на Рівненському полігоні, де отримав базові знання медичної допомоги і був призначений на посаду стрільця-санітара. Саме там він зустрів свій 49-й день народження, а вже на початку травня їх відправили у Черкаси, у новостворену 115-ту ОМБр територіальної оборони. Через деякий час передислокували до Лисичанська.
– Спочатку телефонував часто. Розповідав, як з побратимами допомагали місцевим людям, які залишились без нічого і потребували не лише гуманітарної допомоги, а й медичної через поранення від рашистських обстрілів. Говорив, що коли повернеться, то може бути лікарем. Не приховував, що здебільшого місцеві були за «рускій мір», хоча не всі. Дехто ділився з нашими військовими останнім,- пригадує дружина Володимира. – А ще якось зізнався, що ситуація складна, та вони знищують ворога і звільняють метр за метром нашу землю.
Того дня, коли Алли Пукалюк прийшла на роботу, колега сказала, що у кабінеті її чекають військові. А коли зайшла і побачила майора, то все зрозуміла.
20 червня 2022 року взвод отримав наказ висуватись на позиції, та потрапив під артилерійський обстріл. Загинуло чимало військових, деякі отримали поранення, а Володимир був найважчий. Внаслідок обстрілу йому відірвало ноги, сильна кровотеча та больовий шок не залишили шансів на життя.
Під звуки сирени, що сповістила про чергову повітряну тривогу, 26 червня у Володимирі провели в останню путь полеглого 49-річного бійця. Поховали його з усіма військовими почестями на Федорівському кладовищі.
Указом президента України 18 липня 2023 року Володимир Пукалюк нагороджений орденом «За мужність» Ш ступеня (посмертно), йому присвоїли звання Почесного громадянина Володимира, його портрет розміщений на Алеї Слави міста.
У бібліотеці школи, де навчався Герой, оформлений альбом пам’яті і стенд пам’яті. Нехай світлі спогади про нашого мужнього захисника завжди будуть сильнішими за смерть.
Людмила МАКАРЕНКО,
завідувачка бібліотекою ліцею № 2
Ця стаття стала можливою за підтримки програми підтримки “Голоси України”. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.
