На головну Новини Гордість нашої передової

Гордість нашої передової

44

 

На передовій, де всі за одного і всі за Україну

   

- реклама -

Артурові – 29. На фронті і в нашій 14-ій окремій механізованій бригаді імені князя Романа Великого він із 2016-го. Підписав контракт і пішов боронити Україну, залишивши вдома тоді ще дворічну донечку Валерію і кохану дружину Вероніку, які й сьогодні страшенно хвилюються за свого найдорожчого захисника.

– Донька дуже швидко виросте і одного дня вона запитає:

«Тату, а що ти робив, коли ворог намагався знищити Україну?»

І я зможу чесно і з гордістю їй відповісти: «Я захищав Батьківщину і твоє майбутнє!» – проникливо каже наш побратим.
Його бажання прогнати окупанта з рідної землі, прагнення перемогти не зменшили ні фронтова утома, ні осколкове поранення, якого зазнав минулого року у Новозванівці, – одразу після одужання повернувся у стрій і на передову, де всі за одного і всі за Україну.

– Наразі ситуація контрольована, – розповідає Артур про будні на передньому краї. – Ворог укріплюється. А вчора вирішили нас, так би мовити, «перевірити». Було гаряченько, і, думаю, охота до такої перевірки в противника пропаде надовго… Ми на своїй, українській землі, і ніякі зайди тут не пануватимуть, ми зробимо для цього все можливе!

– Мої найдорожчі! – додає Артур, звертаючись до своїх дружини і донечки. – Люблю вас! Не сумуйте! Скоро повернуся. З Перемогою!

Пройшовши через п’ять пекельних фронтових років

Місяць тому наш побратим відзначив своєрідний ювілей – 5 років на фронті… Із першого свого фронтового дня у далекому вже 2014-му і донині Володимир служить у тому ж підрозділі 14 окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого, і навіть у тій самій роті!

– Змінювалися посади, обов’язки, але не змінилася мрія і мета. Не ми розпочали цю війну, але нам її закінчувати. Власне, заради цього я тут – заради Перемоги, бо для чого, в іншому випадку, все це було? – каже Володимир. – Взагалі-то я сам із Дніпра, і за ці п’ять років, не приховуватиму, мав можливість піти на службу в іншу військову частину, яка дислокується ближче до дому, але не захотів. Тут моя князівська бригада, тут мій підрозділ, хлопці, які за роки війни стали для мене навіть не побратимами, а братами! Ми разом пройшли через п’ять пекельних фронтових років, ми разом – із початку і до завершення…

Удома на Володю чекають рідні, мама, кохана, 16-річний син Дмитро, який займається тайським боксом, є учасником та переможцем багатьох турнірів і рівняється на батька, – мріє пов’язати свою долю з військом.

– Звичайно ж, я не бажаю синові пройти мій шлях, – запевняє Володимир. – Війна – тяжка і брудна робота. І лягла вона, так уже сталося, на плечі нашого покоління. І наш обов’язок – зробити все, аби наші діти, наші сини, якщо оберуть справою життя військову службу, служили в мирній країні… В мирній і сильній, на яку ніякий ворог більше ніколи не посміє зазіхнути! Так буде, я знаю! Ми зробимо для цього все! Слава Україні!

Граф з князівської бригади

При знайомстві наш побратим завжди представляється коротко – Граф. І посміхається, передчуваючи подив співбесідника, та відразу ж випереджає запитання, яке йому раз у раз ставлять:

– Ні, це не позивний, це ім’я, скорочено від Євграфій – старовинне церковне ім’я. Так бабуся назвала…

У нашій князівській бригаді Граф служить із травня. В цілому ж має майже трирічний фронтовий досвід, адже до цього служив у інших військових частинах. Із побратимами у 14-ій, каже чоловік, спільну мову знайшов відразу, бо кожного, хто поділяє мету наших хлопців – здобуття Перемоги, тут приймають щиро й відкрито. А особливо, якщо ти відповідальний, спокійний та врівноважений, – як наш Граф. Нині він разом із побратимами боронить лінію фронту на одному з найскладніших напрямків на Луганщині. Й хоча ворог час від часу і нахабніє, у наших хлопців завжди є сили та засоби для того, аби йому достойно відповісти.

– За час, що стоїмо на цих рубежах, вже добре вивчили поведінку ворога. Його звички, маневри, зрештою, навіть манеру ведення обстрілів, – пояснює побратим. – Тому на всі його «смикання» реагуємо адекватно, ситуацію контролюємо, прагнемо Перемоги. Вона – наша єдина мета і найбільша мрія!

До війни, розповідає Граф, працював електрогазозварником. Знаходив час і на хобі. Одне з них – приготування смаколиків.

– Готувати просто люблю. Найкраще, думаю, виходить у мене червоний борщ. Дитиною спостерігав, як вдома готують, як бабуся варить той же борщ. Отак і пішло… Якось обов’язково запрошу вас.

А вдома на Євграфія чекає численна родина і наречена – Мар’яна, з якою планують весілля. Обіцяв і нас запросити. А що з датою шлюбу молодята ще не визначились, то сподіваємося раніше потрапити до Графа на борщ. А на весілля грошей ще підзбираємо…

Сержант завжди знає, що і як зробити

– Передусім, і на це треба не багато часу, слід добре вивчити противника, його вогневі точки, яку зброю найчастіше використовує, зрозуміти, що він уміє і може, знайти його слабкі місця, аби мати можливість прогнозувати його поведінку і діяти на випередження, – розповідає наш побратим Петро, головний сержант одного з механізованих підрозділів 14-ї окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого. – А далі? Далі уже справа ситуації й техніки, – додає Петро, вдивляючись у ворожі позиції.

– Он для тієї та й для решти позицій ворога у нас є свої умовні назви. І я вам скажу, що всі ці, годовані Росією, сепаратисти, які воюють проти нас, – насправді боягузи, які вже шостий рік війни ховаються за спинами цивільного населення, по хатах місцевих мешканців. Останнім часом, і, думаю, це пов’язано з ротацією ворога, він став набагато агресивнішим. «Чіпляє» і намагається спровокувати нас і вдень, і вночі. Якщо забувається, втрачає орієнтири, зазіхає на життя та здоров’я наших бійців, то отримує те, на що заслуговує…

Цього вересня минуло три роки, як Петро служить у нашій князівській бригаді. А ще вперше в Україні відзначали День сержанта.

– Сержант – це та посадова особа, яка завжди знає «як», у той час, коли командир підрозділу знає «що» треба зробити і ставить відповідне завдання, – усміхається Петро. – А взагалі, у нашому дружньому колективі сержанти не цураються ніякої роботи, от лише що та як зробити, знають, можливо, на порядок краще, ніж решта особового складу. Знаєте ж, напевно, що в арміях країн НАТО, зокрема, в США, сержант – це основа збройних сил, просто таки «воєнний бог», – жартує побратим. – Але й у наших лавах сержантська ланка має величезний потенціал. І незабаром, впевнений, ми зможемо вступити до НАТО на правах рівного серед сильних.

Мужня медсестра Таня

Ця сонячна і усміхнена дівчина – бойовий, в усіх сенсах цього слова, медик одного з підрозділів 14-ої окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого. Тетяні лише 21, однак у вмінні приймати рішення, ставити перед собою цілі, досягати їх та позитивно сприймати життя з усіма його викликами їй можуть позаздрити досвідчені чоловіки. До служби в князівській бригаді дівчина, медик за освітою, працювала в лікарні за місцем проживання – фельдшером на «швидкій» і медичною сестрою в приймальному відділенні.

– Довелося відчути, що таке робота в реанімаційному відділенні, – пригадує Тетяна. – А це неабияка фахова школа та ще іспит на стресостійкість і витримку. Тож коли йшла служити, знала, що всьому зможу дати раду.

Про те, як прийшло рішення стати військовослужбовцем, Таня розповідає усміхаючись. Мовляв, «прокинулась зранку, відкрила очі і розумію – треба йти в армію». Насправді ж всі, хто знає Тетяну, впевнені – за її щирим сміхом криється вдумлива натура, внутрішній стержень, який робить її справжнім бійцем, і знання, завдяки яким здатна у найкритичнішій ситуації не розгубитися.

– Насправді, якось до нас у приймальне відділення з нирковим нападом потрапив ветеран АТО, – пригадує дівчина. – Ми з ним довго говорили, він багато розповідав, і ця зустріч щось перевернула в мені. Після неї відразу прийняла рішення йти служити. Йшлося не про гроші чи якісь там пільги, а найперше про те, аби бути корисною для своєї Батьківщини, для тих, хто її захищає, хотілось випробувати себе… Батьки спочатку були трохи шоковані, але прийняли мій вибір і зараз пишаються мною… А я про своє рішення жодного разу не пошкодувала. Знаю, що маю і знання та навики для того, аби врятувати людину, навіть при тому, що медик, а тим більше медик на фронті – це людина, яка постійно, щоденно вчиться, тому що не буває однакових випадків, однакових поранень і просто хворих…

На запитання про особисте, про заміжжя і дітей Тетяна трохи ніяковіє і віднікується: «Та мені ще рано, у мене ще навчання попереду…» У планах дівчини – здобуття вищої медичної освіти в одному з провідних медуніверситетів. І про фах Таня мріє непростий – хірурга чи реаніматолога, «бо те, що просто, для неї нецікаво», і «обов’язково на військову кафедру!» – бо з армією надовго дівчинка розлучатись не збирається!
Як відомо, кілька років тому в Україні з’явилася перша жінка – генерал-майор медслужби. І хтозна, можливо, колись генеральські погони носитиме і Таня… Принаймні, всі ми їй цього щиро бажаємо!

Поділитися
- реклама -

Прокоментувати

Введіть Ваш коментар
Введіть Ваше ім'я

одинадцять − 8 =