Новини

Гумор і вірші вчителя з Луганщини

Архів
513 переглядів

Для Федора Миколайовича Руденка війна з росією розпочалася у 2014 році. Їхнє село Муратове, що в Новоайдарському районі Луганської області, за якихось 40 кілометрів від Сєверодонецька, регулярно обстрілювали росіяни. Коли починалися обстріли, Федір Миколайович із дружиною сідали в машину і від’їжджали кілометри два від села, куди не дістає ворожа арта. А тоді поверталися у дім, який не планували покидати. Так зробили і 25 лютого, коли Муратове опинилося під вогнем. «Вискочив у спортивному костюмі, так і поїхав. А тут мені дзвонять: «Не вертайся назад, вже зайшли танки», – розповідає чоловік. Так він з тих пір і не бачив рідного дому.

Потім сусіди розповіли, що росіяни будинок розграбували. Повиносили всі українські книжки і попалили. Так само витягнули зі школи, де Федір Миколайович працював багато років, книжки, синьо-жовті прапори, плакати – спалили на подвір’ї, і при цьому витанцьовували й фотографувалися, як дикуни.

А колишній вчитель, провівши кілька днів у тилу, перебирався через лінію фронту. Мусив з телефону повидаляти геть усе, що могло викликати підозри окупантів – а коли йдеться про людину, яка, проживши все життя на Луганщині, не лише балакає українською, а й пише сатиричні та іронічні україномовні вірші, такого «підозрілого» було багато. Тож Федір Миколайович мусив розлучитися і з результатами багаторічної творчої праці, і зі світлинами.

«Коли вийшов з поїзда у Львові, люди на мене дивилися, як на дивака, бо опустився на коліна і цілував асфальт. У душі вирувало: «Ура, Україна!», – пригадує чоловік. – Потім ми приїхали до Володимира, бо тут живе донька з родиною, яка служить у 39-му полку. Було відчуття, що приїхали сюди як у рідне місто. Те, чого я прагнув у своєму житті – побачити справжню Україну, – я побачив тут. Люди щирі, цікавляться тобою, пропонують допомогу».

Саме тут, у Володимирі, до нього знову повернулася іскра творчості, яка, було, пригасла у 2014 році.

***

На Новоайдарщині Федора Миколайовича знають у двох іпостясях – як учителя і як поета-сатирика. Усе професійне життя він віддав роботі в Муратівській школі. За основним фахом – вчителем фізкультури. Але, як то буває у селі, де є гострий дефіцит у кадрах, мав нагоду і трудове навчання, і біологію, і навіть математику та українську мову викладати. От якраз викладання мови й допомогло йому нагострити перо, зауважує чоловік, адже, готуючись до уроків, повторював граматику і збагачував лексичний запас.

А любов до творчості й гумору у нього, либонь, від батька. Той був завклубом, писав гуморески, навіть видав дві збірки. Федір же часто брав участь у концертах, виступав на сцені, читаючи твори Павла Глазового та інших гумористів. Вмів робити це яскраво і цікаво, тож подобався публіці. Так би воно, може, й було б надалі, якби мама не поцікавилася: чи не набридло йому чуже читати. «Може, ти б сам щось написав?», – запропонувала. «Ну, попробую», – казав. Ось так, з 1992 року, сміється Федір Миколайович, і «пробує» він писати.

«Я тоді ще не знав, як то робити, то перші вірші були трохи образливі. Бо я от як брав за прототип сусідів, наприклад, то так прямо і писав… Скандально вийшло, коротше. Але потім навчився – і пішло», – розповідає чоловік. Зі своїми віршами й гуморесками часто виступав на різних сценах, брав участь у концертах та фестивалях, їздив на міжнародний конкурс «Слобожанський спас». «Завжди звідти привозив приз глядацьких симпатій», – усміхається спогадам Федір Миколайович. По-модному його можна було б назвати стендапером, адже він не лише іронічні й дотепні вірші, а ще й колоритно їх декламує, іноді навіть перевтілюючись в образи своїх персонажів.

Принаймні, так було до 2014 року. Чоловік багато писав, друкувався у місцевій пресі. Мав гарні відгуки від поважних авторів, членів Національної спілки письменників України. Видав чотири збірки – «Село сміється», «Сімейна драма», «Подорож у пекло» та « Від душі і щиро». Друга з них, на жаль, втрачена під час окупації Луганщини. Федір Руденко написав чимало матеріалів і для наступних збірок. Зокрема, мав ідею укласти гумористичну книжку для школярів. Ще одна добірка  фактично була готова до друку, її рецензуванням займався письменник Микола Малахута. Але всі ці рукописи лишилися там, у Муратовому, де «похазяйнували» окупанти…

«У 2014 році я припинив писати. Коли війна, щодня б’є, щодня гатять обстріли, то якось не до жартів, не до сміху. З тих пір не писав. Аж тут, у Володимирі, коли вже трохи вбувся і заспокоївся, знову відчув бажання писати. Ось 28 серпня мене «перемкнуло», – каже чоловік.

Перший час, розповідає Федір Миколайович, на новому місці і далеко від дому, жилося сутужно. «А зараз уже стали на ноги, можна сказати. Я працюю, на квартиру заробляю – нормально», – сміється він. Окрім роботи, має ще одне постійне і важливе заняття – ходить плести сітки у «Крилах матері», щоденно власноруч допомагаючи наблизити перемогу.

А ще йому дуже хотілося б знайти тут однодумців – творчих людей, з якими можна було б ділитися ідеями, обговорювати свіжі тексти, рецензувати одне одного. І, звісно, публікуватися.

Тож ми залюбки пропонуємо вам для знайомства гуморески Федора Руденка. Згодом, можливо, він поділиться з нашими читачами і текстами, на які його надихнуло життя у Володимирі – міста, частиною якого він себе уже відчуває.

Віталіна МАКАРИК.

 

Порада малого

У піску біля дороги

Петя пасочки ліпив.

П’яний дядько біля нього

Ледве ноги волочив.

Дивно рухав він ногами:

Крок – вперед і два – назад.

Ще й розмахував руками,

Мов зібрався на парад.

Та стрибав він, як коняка,

А точніше – як теля.

Ще й під носа щось варняка,

Але впертість проявля.

Другий крок і ледве – третій

Не іде ні сатани.

Підбіга до нього Петя,

Його смика за штани:

– Дядьку, дядьку, схаменіться, –

Указав малюк на те, –

Ви спиною розверніться,

Задом швидше дійдете.

 

Сумнівна якість

На ковбасному заводі

На планерці всі оруть:

– В нас продукція підводить,

Її майже не беруть.

Як купили – не вживають

І у селах, і в містах.

Люди всі перевіряють

Її якість на котах.

Керівник став жартувати:

– Я це швидко утрясу.

Значить, будем добавляти

Ми мишей у ковбасу!

 

Зять і теща

Подзвонила зятю теша,

Зве до трубки котрий раз:

– Запитати хочу дешо.

Що робити? Пахне газ!

Зять не дуже тому радий,

За комп’ютером сидить.

Завжди їй таке порадить,

Аби тільки навредить.

Вона довго прочекала,

Що порадить їй рідня.

Вже чекати задовбалась,

А воно воня й воня.

Згодом в трубці чує зятя:

– Знаємо – набожна ви.

Запаліть свічу в кімнаті

І читайте молитви…

 

Федір РУДЕНКО, м. Володимир.

Коментарі
Поділитися
Головні новини
Реклама
keyboard_arrow_up