Марія знову обережно постукала у двері Рошкевичів і стала чекати. Може й Хана почує і також підбіжить до дверей – тоді вона бодай на хвильку побачить її, хоч через прочинені двері.
– Хто там спозаранку, – почулося з-за дверей – то знову ти, Маріє?
Двері привідчинились, і фігура Матвія Яку́бовича постала між Марією і дівчинкою, яка справді придріботіла слідом і виглядала великими оченятами. Ці карі оченята, ніби дві зірки, світилися цікавістю: чого ця жінка ходить до неї і завжди намагається обійняти? Марія ледь стримувала сльози, побачивши Хану, бо в рисах її обличчя щоразу впізнавала коханого Абе – Абрама Бехера. Він разом з тисячами інших, з усіма близькими Абе і Марії лежать там, у п’ятидівських ровах, земля над якими просіла і вже простала молодою травою… А може на тюремному подвір’ї за валами, де ті нелюди вбивали євреїв… А може його разом з останніми євреями Володимира застрелили і спалили в ліску біля Фалемич… Ніхто вже не скаже. Всі, хто знали його, замовкли навіки.
Слідом за Матвієм до прочинених дверей підійшла і Тетяна Іллівна.
– Чого ходиш, Маріє, сказали ж: не віддамо Галю. Вона в теплі і добрі, вдягнена і нагодована. Тебе не бачила майже від народження – три роки вже дитині. Хай буде з нами. Ти молода, ще народиш собі…
– Але ж вона не Галя, а Хана, вона моя кровинка. Хіба ж від доброго життя я тоді залишила її Ковалевській? Хіба винна, що та захворіла і не змогла доглядати моє дитя? Хіба я могла би поневірятися з немовлям лісами, ховатися в копицях соломи в зимові холоди? Це була єдина надія врятувати її і вижити самій! Хіба ж не знаєте, що відбувалося?! Якби її не віддала, ми б загинули обоє – разом з Абрамом і нашими родинами. А хіба ж я казала, що це назавжди? Втім, могло статись і так, не знала тоді, чи ще побачу мою крихітку.
Голос Марії дрижав, її переповнювали різні почуття: від вдячності, що зберегли дитину, до злості, що її привласнили. Для маленької Хани ці люди – тато і мама, які справді люблять її, а Хана – їх, тоді як мати – чужа тітка, яка приходить з цукеркою.
Не хотіли Рошкевичі, щоб дитина чула це і бачила: «Біжи в кімнату, Галинко», – відпровадила її Тетяна Іллівна. Марія знову пішла ні з чим, знову лишилася сама на цілім світі.
***
Адвокат Григорій Ґрінберг був один з небагатьох євреїв, яким вдалось вижити у дикому полюванні німців з місцевими поліцаями на людей у тій кривавій бійні. Після звільнення міста від нацистів він знову зайнявся адвокатурою, і роботи вистачало. Люди повертались до міста, до своїх садиб, зайнятих іншими людьми, переважно біженцями і селянами. З сіл люди втікали, коли там стало небезпечно – українці і поляки вбивали один одного, і цій жорстокості не було видно кінця. Тож доводилося звертатись до суду по поновлення прав власності на помешкання. Повертались до своїх осель і євреї. Після того, що пережили, вони нікому не вірили і йшли до єдиного адвоката-єврея за захистом їхніх інтересів у судах.
Тепер перед ним сиділа Марія і розповідала про поневіряння, страшні хвилини в схованках під час облав. Її материнське серце плакало щоразу, коли згадувала Хану, сидячи у ямі під підлогою будинку в гетто чи в криївці в лісі, здригаючись від найменшого шурхоту. Не одна родина загинула, бо діти плакали в схованках і видавали всіх. Розповідали про матір, яка збожеволіла під час облави, бо власноруч задушила своє немовля, накривши подушкою, щоб поліцаї не почули його плач.
Григорій чудово все знав і розумів, бо, як і Марія, вижив завдяки диву і допомозі небайдужих українців і поляків.
– Не журися, Маріє, це твоя дитина, і є люди, які це знають, вони засвідчать. Складемо позов до суду, все буде добре. Ця дівчинка – продовження твого роду і майбутнє нашого народу.
Григорій підбадьорив Марію і дав надію, тому, склавши офіційну угоду з ним, вона вийшла з думкою: скоро зможе обійняти донечку, і ніхто не завадить цьому. Але зараз вона лише наполовину вільна, поки її дитина не з нею.
***
Суд призначили на 10 жовтня 1944 року. У залі Марія сиділа поряд з Ґрінбергом навпроти Рошкевичів. Вона була сповнена рішучості домогтись справедливості, не мала сумнівів: вона доведе своє материнство. Народні засідателі Проханова і Андріюк кидали погляди то в один бік, то то в інший і перешіптувалися. Важко було зрозуміти їхній настрій. Аж увійшла суддя Діхтярева.
Заслухавши сторони, вона спитала у Марії, чи погоджувалась на передачу дитини Рошкевичам.
– А хіба у мене був вибір? – відповіла та, – я щохвилини ризикувала, більшість людей в місті знали мене. Вийшовши за куском хліба зі схованки, щохвилини могла потрапити в руки поліцаїв або німців. А чим би я годувала дитину, не маючи що їсти сама? Якби втекла з немовлям на руках? Лише шість місяців було Хані, коли нас загнали до гетто. Коли почався погром, їй щойно виповнився рік. Це щастя, що Ковалевська погодилась і встигла до початку цієї різанини взяти Хану до себе, ризикуючи життям… Хто ж знав, що скоро Ковалевська сама потребуватиме допомоги і лікування, тож передала дитину Рошкевичам.
Ґрінберг, взявши слово, наголошував, що мати дитини не ухилялась від материнських обов’язків, а не могла їх виконувати, не наразивши дитину на небезпеку. Після звільнення міста їй доньку повернути відмовлялись, тому не могла займатись її вихованням.
Марія не плакала в суді – вона виплакала всі сльози за ці роки. Вона втратила стільки близьких і рідних їй людей, що ніяких сліз не вистачить оплакати всіх. Але з трепетом очікувала рішення судді після наради.
І ось суддя вийшла оголосити рішення: «Враховуючи те, що позивачка могла в останній час взяти дитину до себе, мала змогу попередити Рошкевичів, що не віддає дитину назавжди, а також те, що дитина у Рошкевичів перебуває у дуже гарному стані та одержує добре виховання у соціалістичному дусі, велика прив’язаність дитини до Рошкевичів і нових батьків до дитини, у задоволенні позову Марії Бехер до Тетяни Рошкевич, керуючись статтями… відмовити. Рішення може бути оскаржене протягом десяти днів».
Марія широко розплющеними очами дивилась на Ґрінберга, розум не хотів вірити у почуте. Адвокат опустив голову, і скрушно хитав нею: цього не мало бути… і до чого тут соціалістичне виховання?
Рошкевичі, виходячи, кинули кілька коротких поглядів через плече на Марію. Вони не зловтішалися і не раділи, бо в глибині душі розуміли її, але віддати дитину, до якої прикипіли душею, не могли. А своїх дітей не мали.
Грінберг допоміг присісти на стілець Маріїї, яка раптом дуже зблідла.
– Ми ще не програли. Я не залишу тебе одну з цим. Оскаржимо рішення в обласному суді в Луцьку, – сказав він. Григорій дотримав слова і невдовзі, написавши касаційну скаргу на рішення суду, доправив її до Луцька.
***
Розгляд справи призначили на 31 жовтня 1944 року, а розглядали її голова суду Дігтярьова, доповідач Федорко й члени суду – Прудник і Львов.
В ухвалі обласного суду зазначено: «Скарга касатора Бехер є підставна, тому що, як видно з показів свідків Торисинського, Торисинської, Рохвагер, Сікори та Угер, позивачка за часів нацистської окупації як єврейка ховалась сама і переховувала дитину від німців. Щоб спасти дитину від знищення, вона дала згоду віддати її для виховання відповідачам. Для збереження життя дитини позивачка ризикувала життям. При звільненні Володимира-Волинського вона намагалась весь час повернути дитину, але відповідачі відмовлялись. Судом не встановлено, що позивачка не виконувала обов’язки матері, та щоб були підстави згідно із законом позбавити материнських прав, а [Володимир-Волинський] нарсуд по суті позбавив позивачку материнських прав, виніс рушення, яке суперечить кодексу законів про сімейну опіку, шлюб і акти громадянського стану, указу Президії Верховної Ради СРСР від 8 липня 1944 р. і духу радянського законодавства про охорону матерів та дітей, отже рішення нарсуду належить скасувати та повернути дитину рідній матері».
Утім Рошкевичі не могли змиритися з остаточним рішенням суду і не віддавали дитину, аж поки 9 листопада 1944 року луцький суд не видав виконавчий лист.
Наразі мені не відомо, як склалась доля Марії і Хани Бехер, але з архівних документів дізнає́мося, в які складні драматичні і трагічні життєві ситуації потрапляли люди нашого міста у війні двох тоталітарних режимів.
Усі описані обставини й імена – справні. При підготовці публікації використавн матеріали Державного архіву Волинської області (ф. 2888, оп. 1, спр.13).
Володимир МУЗИЧЕНКО.
