Це село, на в’їзді до якого зустрічає скульптурна постать колгоспниці-трудівниці, прозваної у народі «Галею», завжди вирізнялося добрими господарями, ошатними обійстями, квітучими садками з пасіками. Родючі хобултівські грунти, серед яких є й добрі чорноземи, у грамотних, вмілих власників і колись, і зараз дають рекордні врожаї. Незабаром Хобултова відзначатиме День села, а святкуватимуть тут півтисячі років від першої літописної згадки. До такої визначної дати газета «Слово правди» підготувала серію нарисів. Сьогодні пропонуємо читачам перші з них.
Луцьком володів Любарт, а Хобултовою – Хобулт
У Хобултові люблять розповідати легенду про болотисту річку, що протікала між горбами, на яких розкинулося їхнє село. Мовляв, її русло нагадувало загнутий хобот, тому й поселення назвали Хобултовою. З часом на місці річки залишилося тільки урочище Петрове болітце, звідки вона починалася. Бо джерела, що живили річечку, місцева панна наказала наглухо забити вовною – на відомсту річці, у якій утопився її наречений, коли на мосту перекинулася його карета.
З іншого боку, навряд чи середньовічні слов’яни знали про індійську чи африканську тварину з витягнутим носом. Хіба що, цю назву могли дати річечці і селу іноземні купці, які час від часу проїздили широким трактом, що проходив через село. А що вони тут бували, свідчить грамота польського короля, надана у 1518 році власнику села дворянину Костюшку, що давала йому право стягати мито із торговців, які проїздили трактом. Власне від цієї дати і рахують вік села.
Однак, як виявилося, офіційна наука таку версію категорично відкидає. За словами нашої землячки, кандидата філологічних наук, старшого наукового співробітника відділу лексикології і лексикографії інституту української мови Національної Академії наук Ірини Гнатюк (Панасевич), її колега професор Віктор Шульгач, котрий досліджує ономастику – розділ мовознавства про власні назви географічних об’єктів, припускає, що назва села може бути пов’язана із якимсь зіллям. Та найпевніше, на його думку, Хобулт – може бути іменем якогось вельможі литовської доби, аналогічно з найменням Любарт. А суфікс -ова- означає, що село було власністю цього Хобулта – тому й називалося Хобултова. Як наприклад, Любартова вежа. До речі, цей вчений виявив згадку про село Хобултова, що поблизу Володимира, у старовинних литовських метриках за 1509 рік! Так що зараз селу вже точно більше 509 років.
Підтвердження цієї версії несподівано озвучила завідуюча сільською бібліотекою Ірина Рудь. Її племінник, львів’янин Андрій Хомюк, зробивши ДНК-обстеження щодо свого походження, одержав висновок, що має литовські гени. Коли здивований хлопчина розповів про це вдома, його бабуся пригадала, що її предки переповідали, ніби їхній рід переселився на Волинь із Литви. Цей факт також є свідченням на користь версії професора Шульгача.
У Хмельницького воювали, на маївки ходили, на ВДНГ їздили, церкву збудували
У старих документах перелічуються давні хобултівські роди, це – Голячуки, Голоти, Музичуки, Огородніщуки, Поліщуки, Самолюки. У більшості своїй це були горді, працьовиті й, кажучи сучасною мовою, політично свідомі люди. Тому багато з них воювали у складі козацького війська Богдана Хмельницького, у той час хобултівці розгромили панський маєток, не раз нападали на загони шляхти, що грабували селянське сіно. Коли після 1649 року козаки Хмеля відступили за Дніпро, разом із ними пішла й частина свободолюбивих хобултівців, які згодом пустили коріння у далеких від Волині краях.
У 1770 році місцеві жителі побудували дерев’яну церкву зі дзвіницею. Після скасування кріпатства, селяни починали викупляли у поміщиків свої земельні наділи, та на це потрібні були великі гроші, тому дехто взагалі втратив землю, інші одержали гірші наділи та ще й у різних місцях і платили за них великі податки. Зафіксовано кілька випадків селянських скарг і звернень до суду й волинського губернатора через свавілля хобултівських поміщиків Качковських, Рудницьких, Бобків, які нищили вигони, де селяни випасали худобу, вирубували спільний ліс.
У 1906 році у 51 хобултівському дворі проживало 493 чоловіки. У 1921-му – вже 689, у тім числі 339 українців та 290 поляків. Аграрні реформи польського уряду забезпечували інтереси заможної частини населення, своїх осадників. Тому через соціальне, релігійне, національне гноблення, а в селі не було ні української школи, ні іншого культурного закладу, частина населення щиро повірила в агітацію КПЗУ. У 1934 році у Хобултові відбулася багатолюдна маївка, напередодні якої у селі вивісили червоні прапори, розклеїли плакати й листівки з гаслами на кшталт: «Геть буржуазний польський уряд!».
Із вересня 1939-го у Хобултовій відкрилися початкова українська школа, хата-читальня, медпункт, а у 1940 році був створений колгосп «Нове життя». Першим головою сільської ради люди обрали Василя Никифоровича Шелеста. У роки гітлерівської окупації селяни, а Хобултова жила дещо заможніше від сусідніх сіл, допомагали продуктами вихідцям з центральної України, які просили хліба. Після війни хобултівці дружно відбудували своє село, відновили роботу школи, яка у 1949 році стала семирічкою, де 15 учителів навчали 180 учнів, збудували клуб, почала діяти художня самодіяльність.
У 1951 році до хобултівського колгоспу приєдналися Підгайці, господарство взяло назву «Шлях Леніна», очолив його Микола Гловацький. Село повністю електрифікували, провели радіо. Спорудили дитячий садок на 140 дітей, пожежне депо, механізований кормоцех, майстерню з ремонту тракторів.
За кілька років близько сотні сімей переселилися з навколишніх хуторів у село – комуністична держава не визнавала приватної власності на землю. За словами колишньої голови сільради Лідії Рудчик, котра працювала й секретарем парторганізації колгоспу, ще у другій половині 70-х років вона регулярно мусила доповідати у райком, скільки хуторян переселено на центральну садибу.
За успіхи у вирощуванні цукрових буряків, пшениці, високі надої молока і прирости худоби групу колгоспників у 1955 році запросили до участі у всесоюзній сільськогосподарській виставці. А у 1966 році голові артілі Миколі Гловацькому присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці, ряд колгоспників нагороджені державними орденами й медалями. Тривалий час колгоспом керував світлої пам’яті Василь Гаврилюк, потім – Василь Демещенко.
У центрі Хобултової – двоповерховий будинок культури на 370- місць, на другому поверсі – бібліотека з книжковим фондом 19,8 тисячі примірників і читальним залом. В однім приміщенні з сільською радою розміщений ФАП, є поштове відділення, три магазини.
У 1995 році селяни завершили спорудження церкви Святого Різдва Богородиці. Фундаторами цієї богоугодної справи були тодішній сільский голова Лідія Рудчик, церковні старости Степан Ничипорук, Дмитро Кузнєцов, Володимир Голячук, скарбник Оксана Дячук. Чимало зусиль і колгоспних коштів доклав і голова правління колгоспу Василь Демещенко. Підтримала хобултівців і облдержадміністрація, надавши до мільйона купоно-карбованців.
Вихідець із Хобултови, полковник медичної служби Петро Голячук подарував церкві рідного села виготовлене й оздоблене у майстерні Львівського художнього коледжу імені Труша Євангеліє. Розписував храм та іконостас Заслужений художник України Станіслав Серветник. До спорудження церкви долучилися усі жителі села. Хобултова унікальна тим, що тут проживає п’ятеро священиків: крім місцевого батюшки Юрія Зінчука, який є секретарем єпархії, це ще протоієреї Євген та Андрій Шевчуки, які служать у міському Юріївському соборі, настоятель Оваднівської церкви Сергій Місан та Березовичівської – Микола Баган. Двоє останніх – ще й капелани, а отець Микола будує новий храм у селі Бегета.
У хобултівській школі-одинадцятирічці навчається понад сотня дітей, у дитячому садку – 30 малюків. Після ліквідації колгоспу, селяни, які не обробляють свої земельні паї самостійно, віддали їх в оренду сільськогосподарському товариству «П’ятидні», хобултівський відділок якого очолює Михайло Сеньківський. До речі, за його словами, озима пшениця на хобултівських полях цього літа дала рекордну врожайність – по 100 центнерів з гектара. У Хобултові тепер 734 жителі. Тут майже немає хат, що стояли б пустками. Будинки, чиї господарі відійшли у кращий світ, а їхні нащадки тут не проживають, купують інші сім’ї, або міські дачники.
Ірина НАДЮКОВА.
(продовження у наступному номері)
