Новини

Художник Сергій НИЧИПОРУК: “У центрі княжого міста має бути князь”

Архів
25 переглядів

   Він має безліч ідей, як перетворити публічний простір міста, нашпигувати його «туристичними родзинками», зробити цікавим та комфортним як для гостей Володимира, так і для його жителів. Свої ідеї Сергій Ничипорук, творець дерев’яного трону-рекордсмена, озвучує на своїй сторінці у фейсбуці та на громадських обговореннях проектів реконструкції центру міста, де їх, втім, поки що не враховували. Ми попросили пана Сергія розповісти про свої креативні задуми і концепції у розмові віч-на-віч.

«Стежка історії» і дзвіниця на площі

   Якщо посадити багато дерев між багатоповерхівкою і КМЦ, як пропонує концепція Андроша Бідзілі, то будемо, як  у лісі, одне одного гукати. Замість площі, яка у нас і так невеличка, з’явиться ще один сквер. А восени фонтан забиватиметься листям з дерев, якщо їх висадити стільки, як передбачає проект.

   Вздовж Ковельської, яка йде по руху сонця, було б добре висадити чотири сакури, таким чином відмежувавши площу від проїжджої частини.  Це буде і красиво, і незвично. Звісно, дереві ці недешеві, та думаю, їх місто могло б собі дозволити.

   Площинний фонтан вимагає більшого і відокремленішого простору. Інакше люди, які перетинають площу, будуть змушені крізь нього проходити. Я пропоную фонтанчик замкнутого циклу, зі світломузичною підсвіткою. Довкола – мобільні лавочки, які можна по-різному комбінувати і переміщати при потребі. Так само можна виготовити незвичайні світильники, з вигнутою трубою і світло діодами, які б по-різному світили ввечері і вночі.

   Дзвіниця – там, де її пропонують автори проекту, – ні до чого не прив’язана. Але її варто відновити на тому місці, де вона була. Втім, можна робити це не «дослівно», адже тоді вона виконувала свої безпосередні функції. Я зробив макет, відтворивши силует автентичної дзвіниці, але внизу пропоную додати їй скульптури святих – Марії і Йосифа з Немовлям. До них і молодята могли б приносити квіти. Вгорі – дзвін, яким можна відбивати час. А з тильного боку – прикріпити всю музичну палітру маленьких дзвіночків, щоб кожен охочий міг на них зіграти. Час від часу було б добре вмикати орган: записати музику, вивести хороші колонки і, наприклад, відмірювати ним години або позначати полудень.

   Коли підняти на площі асфальт, там можна знайти стару бруківку. Пропоную використати її, виклавши нею стежину, так би мовити «стежку історії». І вкрапити в неї металеві копії археологічних предметів, які знайдені на теренах міста і відображають різні епохи – монету, зброю тощо. І для жителів міста, і для гідів, які водять екскурсії, це може стати цікавою родзинкою. Як алея голлівудських зірок, тільки – про нашу історію.

Про обеліск і короля Данила

   Частина з обеліском слави в проекті взагалі не показана. А щоб наша площа була велична і прозора, її слід розтягувати від міської ради до костелу, в єдиний простір, єдиний малюнок. Те ж і стосується візерунку на бруківці, він має відкритим, аби не замикався сам у собі, а робив площу монументальною.

   Досліджував історію обелісків, з’ясував, що традиція їх ставити пішла з часів Стародавнього Єгипту. В центрі завойованої території вони ставили обеліски, писали про те, що ви тепер наші раби і маєте нас шанувати, «застовблювали» землю. Цю практику згодом перейняла і Римська імперія. Значення таких монументів одне: завойовник їх ставив на території підкореного краю. Те ж саме зробили «совєти». Чи потрібно нам берегти знак господарів?

Про те, чи є там поховання чи ні – питання суперечливе. Цікаву історію нам розказувала бабця дружини художника Сергія Литвинчука, яка була однією з селян, котрі поховали загиблого льотчика – точніше, його останки.  Казала, там і тіла не було, лише жменя попелу й обгорілі речі. Вже в радянський час приходили до неї слідопити, розпитували, де той льотчик похований. Шукали місце, копали, та нічого так і не знайшли. То набрали землі звідти – її і «перезахоронили» під обеліском. Наскільки це правда, судити важко, але вважаю, що ця історія з перепохованням вимагає перевірки. Думаю, це просто була така ідеологічна потреба на той час – зробити це, аби ніхто потім не зачіпав цей обеліск.

Сам обеліск уже в такому стані, що його або ремонтувати треба, або переносити. В будь-якому разі щось вирішувати. Та і якщо є там чиїсь останки, то чи не годилось би їх поховати по-християнськи, в освяченій землі, дати їм нарешті той спокій – подалі від шуму й галасу міста? Шанувати треба всіх, але створити для цього відповідні умови.

   А на його місце пропоную перенести пам’ятник Данилу Галицькому. Він – наш герой, який затято боронив місто від татаро-монголів, тож йому місце на площі Героїв. Зрештою, у нас же княже місто, то я князь має бути по центрі. А його запхали у куточок, поряд жодних історичних пам’яток, мало хто й увагу звертає, проїжджаючи мимо.

   На цьому місці навпроти автостанції, де зараз сидить Данило Галицький на троні, можна було б і облаштувати сквер пам’яті героїв України, полеглих у боротьбі за її незалежність воїнів. Я зробив проект стели, з національною символікою – гербом, символом державності, а позаду – символи з козацького періоду. Якщо наша спілка ветеранів зацікавиться, передам їм цей проект, допоможу втілити.

Про те, звідки приходять ідеї

   Ідеї з’являються від того, що ти багато думаєш про щось. Відшліфовуєш потім їх, відсікаєш зайве.

Скільки років пропрацював у художній майстерні, то переважно таким і займався – концептуальними розробками загальних рішень. Ми були філією республіканського художньо-виробничого комбінату, обласний комбінат теж був потужний. Об’єднував художників, забезпечував їх роботою.

   Я працював провідним художником спершу в Локачах, потім тут у майстерні, брав участь у засіданнях художніх рад, ми мали приймати й оцінювати роботи, відхиляти, якщо не відповідали вимогам, робити аналіз. В обласній худраді сиділо 12 осіб, архітектор питав за своє, технологи – за своє, проектанти – за своє і так далі. Якщо ескіз приймали, то відповідно розподіляли роботу. Зараз кожен сам за себе – і не завжди можеш зорієнтуватися, в правильному напрямку рухаєшся чи ні.

   Ми один в одного вчилися, плюс у нас була заочна школа дизайну, раз на п’ять років проходили в ній тарифікацію. Пройшов від шостого розряду до творчої категорії, тобто вже мав право працювати з проектами, концепціями. Я й чеканити міг, і з деревом працював, основнні матеріали освоїв.

Над концепцією площі задумався з перших громадських слухань. А от обеліск мені уже давно око муляв. Чорне страшне вертикальне – воно в мене викликає дисононс. Треба зробити гарний пам’ятник, який дійсно викликав би емоцію, а не просто лякав, і був у належному місці. Граніт пощербився, повідбивався… Ну яке ж це вшанування?

   Коли почалося обговорення, вирішив і собі включитися в процес. Тим більще, що я трохи над цим уже працював, на 1000-ліття розробляв концепцію оформлення міста. Хоч тоді це робилося переважно плакатним способом. Але місто, особливо центр, тоді виміряв вздовж і впоперек. Надивляюся на локацію, з’являється купа ідей. Щось відсікаю одразу, щось моделюю, буває й так, що те, що спершу подобалося, потім втрачає свою привабливість. Постійно потрібно критично оцінювати свою роботу, тоді є якийсь розвиток і поступ.

Про монаха-капуцина і джерело у сквері

   Проект скверу  біля історичного музею робив, орієнтуючись на старі стежки, як люди їх проклали, адже так, очевидно, їм зручно. Стіну капуцинів хочу зробити цікавою локацією, перетворивши її і на експозиційну площу, щоб художники могли картини свої повісити.

   Колись із нині покійними фотокором “Слова правди” Василем Панасюком і директором музею Петром Заклектою йшли через сквер. Я звернув увагу, що в одному місці постійно вода стоїть. “А ти хіба не знаєш, що там було джерело, з якого монахи воду брали?” – зауважив Вася. Так з’явилася ідея створити біля стіни пам’ятник монаху-капуцину, який набирає воду з джерельця.

   Хочеться до скверу додати якихось цікавинок. По центру, наприклад, встановити вертикальне коване яйце, залучивши до цього нашого “Фаберже” Анатолія Бойка. Не все в майстерні його витвори ховати, хай би бачили талант люди. А зацікавившись, могли б і до нього завітати, придбати коштовні сувеніри. Озвучував йому свою ідею, каже: “Я готовий з ковалем стати і таке зробити”. Була б ще одна “родзинка” у місті.

Маю ідею, як віднадити ворон зі скверу. Треба зробити кронування дерев, а тоді накинути на них будівельну сітку, плюс можна й лазером відлякувати. Але зробити це навесні, в період гніздування. За тижні два вони відвикнуть від цього місця і полетять робити гнізда деінде.

Ближче до виходу на Драгоманова пропоную дитячу ігрову зону в княжому стилі. Батьки могли б відпочити на лавочці біля зеленої зони, обвитої плющем або виноградом. А  ближче до РАГСу – лавочку з кованою фотозоною для молодят, туди ж і святкові кульки можна було б прикріпити.

   На виході до площі – декоративна скринька для туристів: в кого є зайві гроші і хто хоче зробити місту подарунок. Поки нема фонтану, в який кидають монетки, можна було б кидати їх туди – на щастя.

Про трон, абрикосові кісточки й унікальну техніку живопису

   Трон виготовив за тиждень, залучив до цього сина Андрія. Але реальний термін на таку роботу – два-три тижні. Бо коли кілька годин поспіль ріжеш пилкою, уже себе перестаєш контролювати і є високий ризик серйозно травмуватися.

   Хочеться, щоб якнайбільше людей його побачили, бо робив це, аби принести їм радість. Шкода, що не завжди можна до нього доступитися. Замість таблички «Стороннім вхід заборонено» можна хоча б повісити оголошення, що, мовляв, екскурсії будуть о таких годинах, хто хоче – підходьте. Люди, яким цікаво, запланували б і прийшли у цей час.

   Для себе у вільний бавлюся різьбою на абрикосовій кісточці. Це дуже цікавий матеріал. Вирізьблюю зображення людей, архітектуру, Василівську церкву вирізьбив. Щоб зробити це філігранніше, потрібний спеціальний інструмент, але й так виходить непогано. Можна хоч зараз продягати крізь вушко шнурочок і вішати на шию як прикрасу.

   Пишу картини в авторській техніці на основі монотипії, використовую для цього рідкі фарби. Є свої нюанси, секрети, які не дуже хочу озвучувати. До війни на порталі artnow.ru з трьох тисяч графіків у рейтингу був шістсотим. Запрошували мене у Фінляндію на майстер-клас, але це дорого і складно, та й інші є нюанси, тож не поїхав.

   У тематиці картин люблю занурюватися у прадавні, давньоруські і дохристиянські сюжети. Ось, наприклад, три оголені жіночі фігури танцюють на полотні – Доля, яка розквітає, Рода, богиня родючості, що дає життя, і Недоля, яка має спати, аби люди жили. Вміщую в картину багато образів, які можна довго роздивлятися. До них складаю казки-легенди.

   Як боротися з вандалами у місті? Та просто продовжувати робити своє, не опускати рук. Всі ці речі робляться для людей міста. Є серед них різні. Але більшість зайде, подивиться, порадіє. Це найважливіше.

Віталіна МАКАРИК.

Коментарі
Поділитися
Головні новини
Реклама
keyboard_arrow_up