На головну Новини І у радості, і в біді, і у війні: в Устилузі вулиця...

І у радості, і в біді, і у війні: в Устилузі вулиця Привокзальна стала цілим волонтерським загоном

253

Звістка про вторгнення російських військ на українську землю сколихнула всю країну. Устилуг, прекрасне, тихе та завжди спокійне місто, у перші дні віддано підставило плече допомоги для тисячі наляканих українців, що наважилися перетинати кордон із Польщею. Надійною опорою для зовсім чужих донині людей стала ціла вулиця Привокзальна, жителі якої об’єдналися і віддано допомагали та продовжують допомагати, не шкодуючи ні власних сил, ні енергії. 

Однією із перших волонтерську діяльність розпочала місцева жителька Валентина Мазурок-Зосюк разом з сестрою Марією Сорокою, яка приїхала до неї із Нововолинська 25-го лютого. Згадує, що черга на контрольно-пропускний пункт “Устилуг-Зосин” стояла величезна – авто зайняли чотири смуги, а сама Валентина не могла дістатися на роботу навіть на велосипеді. І тоді вирішила діяти: “У перший день, 25-го лютого, ми почали. Вранці пішли і купили, що треба – чай, каву, серветки. Вдень роздавали чай, а пізніше вареників наліпили”. 

- реклама -

Валентина розповідає, що розгорнули пункт допомоги прямо на дорозі за покликом серця, бо чула про жахи війни від рідних людей:“У мене мама залишилася у війну в дев’ять років сиротою. Її маму німці вбили чи то хто – досі невідомо. Вона з Хотячева. Моя бабуся, яка жила у П’ятиднях, згадувала, як зі Східної України приходили міняли речі на продукти. У неї з тих часів і досі зберегласяхустка. І сестра відразу взяласядопомогати”. 

Пригадує, що у черзі на кордон надавала допомогу людям із різних куточків України: Київ, Дніпро, Харків. Усі хотіли випити хоч чогось гарячого – Валентина із сестрою заварювали супи “Мівіна”, чоловік був відповідальним за воду. Проте, вже на другий день родина розуміла, що треба підмога. 

Волонтерка розказує, що люди дивувалися, що це все безплатно: “Одна жіночка мені сказала: “Я ніколи не думала, що тут хороші люди”. То я їй у відповідь: “Усім розказуй, що у нас тут хороші, добрі, роботящі люди і ми завжди прийдемо на допомогу!”

І правда, відкритості та дружності вулиці Привокзальній в Устилузі можна позаздрити. Тому, і не дивно, що сусіди згуртувалися і в такі складні часи. 

“І погані, і хороші новини – ми всі разом. У нас чотири сім’ї і  вже 30 років дружимо”, – ділиться Світлана Жук, що теж долучилася до волонтерської ініціативи із перших днів, і додає, що їхня вулиця – це три покоління: вони, діти та внуки, які завжди поруч і в усі часи неодмінно один одному допоможуть. Відтак, побачивши, що сусіди намагаються обігріти тих, хто цього потребує, без вагань вирішила теж долучитися. 

“Ми варили картоплю, носили чаї, окріп. З вулиці носили абсолютно від усіх воду”, – пригадує Світлана, зазначаючи, що її сім’я і в перший день війни знала, що не пройде осторонь спільної біди. – Наша родина почала з того, що перерахували кошти в армію. Потім почали пекти печиво вдома декілька днів з дітьми і відправили у 14-ту бригаду”.

Жінки зауважують, що жодна родина з їхньої вулиці не цуралася роботи: хтось носив воду, хтось давав термоси, хтось допомагав із збором коштів. 

 “У волонтерській групі і діти,  і люди до 70 років. І все було налагоджено. 26-го лютого волонтерити почала і родина Вавринюків. Ми стали їм допомагати. Людей було дуже багато”, – відтворює з пам’яті події перших днів волонтерства вулиці Валентина Мазурок-Зосюк. 

Подружжя Юрій та ЛарисаВавринюки, за словами сусідів, теж, маючи добре серце, хутко взялося до діла.“Приходжу додому і кажу: “Там така страшна черга, люди хтозна звідки. Може чимось помогти?” А чим поможеш? І десь під обід почало прояснятися в голові. Кажу: “Давайхоч чай гріти. Бо люди здалеку, а холодно. Швидко залили  чай в 3-літровібанки. Я машиною виїхав туди трошки далі. Стали прямо посеред дороги і давай чай роздавати. Залишаю дружину, їду додому заварювати, знов привожу… І тут якраз з Луцька внуки приїхали і вони підключилися”, – пригадує Юрій Вавринюк, зазначаючи, що лише по місту на власному авто за добу наїздив 120 км. 

 Згодом попросив підмоги у пастора церкви і той допоміг оперативно організувати розкладні столи. Відтак, вдалося відкрити одразу три пункти допомоги біженцям прямо на дорозі. Потім, за словами Юрія, виникла ідея з бутербродами. Жартома навіть називав своєї оселі пунктом із їх виготовлення. 

“Спочатку пробували щось на місці робити, але холодно і незручно. То вже пізніше  молодих поставили по точках – їм цікаво роздавати. Спершу складали  бутерброди в миски та в що траплялося, а потім здогадалися замотувати в серветки, щоб можна було  взяти в руки”, – пригадує Юрій Вавринюк, зазначаючи, що в перші дні купували продукти за власний кошт, а щодня на закупівлю ковбаси для канапок йшла тисячагривень.

Потім до ініціативи долучалися і міська адміністрація, і небайдужі до чужого горя поляки, що передавали гуманітарну допомогу. “Якщо говорити про ту роботу, яку ми виконували, то це спільна справа всіх! І сусідів, і всіх устилужан, і влади, і церкви, і знайомих”, – переконаний волонтер. 

Окрім цього, оселя родини Вавринюків стала прихистком для багатьох біженців,  які на кордоні стояли в черзі по 2-3 доби. Вони абсолютно безплатно пускали людей помитися, переночувати чи просто відігрітися.

“Певно, почалося з того, що почали їхати знайомі мої, питали про ситуацію про можливість переночувати. І коли один, потім другий переночував у нас, і коли я подивився, як люди мучаться в тих чергах… Потім мій телефон десь почав гуляти по Україні, дзвонять: “Чи можна у вас переночувати? Чи можна зупинитися?” Кажу: “Давайте!” Шофер стоїть у черзі, а я жінок з дітьми забираю. Вони тут ночують”, – мовить Юрій і зізнається, що одного разу у будинку вдалося розмістити одразу 20 осіб. Їхні родичі закупили і привезли 20 матраців, щоб можна було розмістити біженців.  

Юрій та Лариса Вавринюки і нині охоче приймають переселенців із різних куточків України та розповідають, що через їхню оселю пройшло багато щемливих історій українців, життя яких сколихнула війна. Проте скромно зазначають, що їхній внесок невеликий: “Коли читаєш і дивишся, що робиться в гарячих точках, який героїзмзвичайні люди і військові виявляють, то в порівнянні з тим наші старання незначні. Але  робимо те, що можемо!”. 

Усі мешканці вулиці в один голос зазначають, що відчували внутрішню потребу допомагати, просто кожен по-своєму. Наприклад, кондитерка Тетяна Ігнатович,  виготовляючи смачне печиво, зуміла зібрати для українських військових із 14-ї бригади близько 20 тисяч гривень. 

“Я написала організаторам майстер-класу для кондитерів з Росії. Коли почалася у нас війна, то ж думала, що вони ж якісь свідомі. Я їм пишу, що не мовчіть, а вони або за путіна, або “какаяразница”. То така була зла, тому поставила продавати їхні курси в свою кондитерську групу. Спрацювало миттєво, почали дівчата дзвонити з Ізраїлю,  Італії.  Поставила  ціну у 100 гривень, щоб зібрати хоча б якусь суму  для нашої бригади. У мене троє дітей, то я можу лише з телефоном допомагати”, – скромно підсумувала Тетяна.

Проте, вона, як і всі її сусіди, применшує своє значення у спільній допомозі. Бо ж з перших днів повномасштабної війни займалася улюбленою справою – випіканням печива, але  не на замовлення, а для ЗСУ та біженців. “Пекла звичайне медове печиво у вигляді сердечок, шоб побільше. А як трохи відійду, то буде патріотичне”, –  каже Таня. У них з мамою, Тетяною Кіштою, утворився цілий кондитерський цех, та пекла смаколики за рецептом ще зі своїх студентських часів. 

Сама ж Тетяна Кішта пригадує, що уся робота була . “У перші дні ми рахували, що позитивного зробили за день. Навіть прапор український знайшли в зятя і винесли на пункт! А потім переселенці тікали з Києва, то знайшла їм у лісництві місце. Бо там такі молоді були, боялися, соромилися, але нічого – прилаштувала. Потім наступних – на квартиру. То ж як на фронті – кожного дня щось нове”, – усміхаючись, ділиться спогадами жінка. 

Сусіди розповідають, що готові були надавати допомогу щоденно. Відтак, побачивши 9-го березня евакуаційний поїзд з українськими біженцями, який стоїть у них прямо під хатами, зрозуміли, що вони потрібні цим людям.

“Ми їхали до Володимира – стоїть, приїжджаємо з Володимира – знов стоїть поїзд, мабуть, годин 4-5. Дзвоню до Валі і до чоловіка Олега  і питаю: “Що у льосі є?” Бо зрозуміла, що часу вигадувати щось немає. Понабирали варення, соку, бо там діти. Ще і повіддавали печиво, яке лишилося, сухарі. Поскладали в сумки все, що було вдома”, – розповідає Світлана Жук. Каже, що спершу забезпечували мінімальною провізією людей із вагонів, що стояли поруч, а потім разом із сином поїхали далі вздовж поїзда, щоб нікого не лишити без помочі.

“Якась жіночка виходить і ото вона так мене зачепила своїми словами. Питає, чи немає супчику гаряченького, бо в неї двоє діток і вони дві доби не їли. Я кажу, що зварила тільки уху. Як встигну, то привезу. І ми привезли. Ця жіночка обійняла, цілувала і дякувала. Це просто до сліз”, – згадує Світлана. 

Устилужанизі щемом у серці згадують, що не чекали, поки втомлені та спраглі люди з поїзда проситимуть допомоги, а рішуче діяли самі. “Спершу принесли води з чоловіком з колодязя. Потім взяли сумку і кажемо, що кидайте порожні пляшки, води привеземо. То люди були дуже вдячні!”, – розказує Валентина Мазурок-Зосюк і зауважує, що не даремно кажуть: “Друг пізнається в біді!” 

Від себе хочу висловити глибоку вдячність усім мешканцям вулиці Привокзальної у місті Устилузі за їхню невимовну доброту, відкритість та нестримне бажання допомагати, співчувати нашій спільній біді! Усі вони в один голос сказали, що не змогли б вчинити інакше і готові віддавати та ділитися останнім, не спати упродовж декількох діб, аби спільними зусиллями вибороти перемогу!

Дарина  ХАМІНА

Поділитися
- реклама -

Прокоментувати

Введіть Ваш коментар
Введіть Ваше ім'я

девять − 7 =