Цьогоріч спливає 130 років від народження Вільгельма Габсбурга (Василя Вишиваного). Ця історична постать заслуговує на вдячну пам’ять і належне пошанування у незалежній Україні. Чи ж для багатьох моїх сучасників це ім’я відоме? Хто цей іноземець, захований за таким красивим псевдонімом? «Загугливши» це прізвище, відкриється достатньо інформації про незвичайну людину, у жилах якої текла кров однієї з найрозгалуженіших Європи. Не вдаючись до детального переказу біографії, зупинимося лише на окремих фактах з його життя, які можуть зацікавити наших краян.
Вільгельм-Франц Габсбург Лотрінґен народився 10 лютого 1895 року в м. Поло на острові Люссін (Далматія) в маєтку свого батька ерцгерцога Карла-Стефана, який був адміралом австрійського флоту. Пізніше він проживав у маєтку Живець поблизу Кракова. По батьківській лінії Вільгельм доводився правнучатим племінникои імператора Франца Йосифа та двоюрідним племінником останнього цісара Австро-Угорщини Карла І.
Статус і система виховання в родині дозволила принцу в юному віці відвідати чи не всі країни Європи та багато країн на інших континентах. Юнак мав можливість уже самостійно порівнювати культурний розвиток різних народів. У родовому маєтку поблизу Кракова домінував сильний пропольський вплив князя Чарторийського, який був чоловіком сестри Матильди. Пиха і надмірне самозвеличення, а звідси – зверхність і зневага до українців викликали бажання в 14-літнього хлопця відвідати край, заселений тим «розбишацьким» племенем. Він таємно вирушає в українські Карпати, протягом деякого часу (не відкриваючи свого справжнього імені і походження) проживає в багатодітній родині заможного селянина в містечку Жаб’є (тепер Верховина).
Знайомство з життям гуцулів, їхньою дивовижною культурою, розкішною красою національного вбрання і пісенним багатством за короткий час докорінно змінило уявлення юного принца, посіяло в його серці приязнь до цього люду. Це почуття з часом переросло у велику любов до українців і України, яку проніс він через усе своє життя. Хоча за свої проукраїнські переконання Вільгельм був позбавлений батьківської спадщини, це не зломило його волю невідступно служити інтересам України.
Здобувши військову освіту, у чині лейтенанта австрійської армії з початком Першої світової війни Вільгельм Габсбург відбув на фронт. Його сотня уланів, що складалася переважно з уродженців Золочівщини, зарекомендувала себе, як одна з найбільш дисциплінованих військових частин. Цим надзвичайно пишався молодий сотник і заради своїх підлеглих готовий був зробити все залежне від нього для облаштування їхнього побуту.
Ось яку характеристику він дав своїм воякам:
«Український жовнір дуже витривалий на голод і нужду, на труди й невигоди. У тім перевищують українців тільки одні серби, більше, мабуть, ніхто. В наступі нема кращих жовнірів, як українці. Вони рвуться вперед так, що часом аж вимикаються з рук команди. Зате в обороні вони гірші ( найтугіше бороняться пруські німці). Найслабше місце в душі українського жовніра, як жовніра, це недостача власної ініціативи. Але зате на приказ — усе виконають, а особливо розвинений у них орієнтаційний змисл. Він просто казочно сильний у них. Навіть уночі. Супроти добрих офіцерів, які дбають за своїх людей, — український жовнір вірний до смерти».
Стрільці платили йому взаємно повагою і любов’ю. Один із них, повернувшись з короткочасної відпустки, подарував своєму командирові українську вишивану сорочку. Офіцер її одягав під військовий мундир, щиро демонструючи прихильність до української справи, яку він, будучи членом австрійського парламенту, всіляко лобіював.
Зокрема, ще у віці 21-22 років Вільгельм Габсбург активно виступав за об’єднання Буковини і Східної Галичини в окрему автономію у складі Австро-Угорщини. З цим ніяк не хотіла змиритися Польща, заявляючи про свої права на всю Галичину, а не тільки на її західну частину з центром у Кракові. Про активну діяльність молодого архикнязя у 1916-1917 роках свідчить його інтенсивна переписка з бароном Казимиром Гужковським. Треба відзначити, що листування велось довірочно з певною мірою секретності щодо українського питання. Тому в листах міститься багато скорочень та натяків, зрозумілих лише для них обох. З контексту можна лише здогадуватися, що йдеться про залучення деяких впливових осіб з оточення цісара до вирішення політичних питань стосовно статусу українських земель.
В одному з листів зустрічаємо цікаве для нас свідчення про те, що Вільгельм Габсбург побував у важливих справах у Володимирі:
«Вчора я довго розмовляв з одним паном про 2 Н., … якого я з Wygranka провідував у Володимирі-Волинському».
Цікаво й те, що в кожному листі до Казимира Гужковського він з юначим запалом наголошує на своєму бажанні якнайкраще прислужитися Україні і засвідчує свою незмінну любов до українських вояків. Майже кожний лист закінчує словами: «Ще не вмерла Україна!», помилково вважаючи, що це вислів Тараса Шевченка.
З боями сотня Вільгельма Габсбурга пройшла по території Волині. У своїй автобіографії він називає конкретні населені пункти з нашої околиці:
«Я зі своєю сотнею взяв участь у багатьох битвах: … коло Кожар (Кошар – В.К.) на Волині, коло Ковеля, Голоб, Луцька, Олики, … Рожиця (Рожищ – В.К.) (де всі мої річи захопили москалі), коло м.Кольки (Колки – В.К.), над Стиром, коло с.Черниша і Берестян над Кормином, коло Берестечка й Свинюх (тепер Привітне – В.К.) (тут стояв проти мене полковник Болбочан, і тут був мій найгірший бій з рос. гвардією)… Відзначень одержав п’ять…, а носив тільки синьо-жовту відзнаку «УСС 1914», за що мені робили виговори».
Взимку 1915-го, як стверджував Вільгельм, він навчився читати по-українськи:
«Вчив мене жовнір з моєї сотні Примак з Тернопільщини – на національних піснях. Перша моя книжка в українській мові, яку я прочитав з допомогою Примака, була «Мала історія України» Грушевського. Крім того, читав я багато Франка; його поезії зробили на мене велике вражіння, особливо вірш «Каменярі». Дальше сподобався мені Федькович і мініатюри Стефаника («Синя книжечка»). «Кам’яна душа» Хоткевича мала для мене спеціальне значіння, бо я дуже люблю гуцульські гори. Чудесна коміка є в «Забобоні» Мартовича. Розуміється, Шевченка читав я із запалом, а також всю стрілецьку літературу».
Після призначення 1 квітня 1918 року архикнязя Вільгельма очільником Легіону Українських січових стрільців, він виїхав до місця дислокації військового формування, яке готувалося до наступу на Херсон, окупований російськими військами.
«Прийняли мене дуже добре, — писав він, — бо знали, що я не думаю робити жодної австрійської політики, тільки чисто національну».
Пізніше це військове формування було перекинуто в район теперішнього Запоріжжя. Надзвичайно теплі спогади залишили йому контакти з місцевим населенням, яке ставилося до стрільців довірливо, як до своїх захисників від каральних акцій з боку німецьких військових формувань. Авторитет молодого представника цісарської родини Габсбургів все більше зростав не тільки серед стрілецтва, але й українців з підконтрольних їм територій. Влітку 1918 року це вже викликало незадоволення окупаційних німецьких властей, а також занепокоєння гетьманського оточення. «Вкінці закинули мені, що я своїм поведенням з селянством підготовляю ґрунт більшовизмові в народі і в війську» — писав командир Легіону. «Мене знов покликали до Відня, а в часі моєї відсутності при УСС мали їх розв’язати» (розформувати – В.К.). «Гетьман вислав до Німеччини аж три ноти з жаданням, щоб мене усунули». Плетиво інтриг, що нібито Вільгельм Габсбург претендує на гетьманську булаву, призвело до відкликання його разом зі своєю частиною з України.
Не вдаючись до подальшого переказу біографії архикнязя, хочеться окремо наголосити на його контактах з В’ячеславом Липинським. Свідченням цього зберігся лист з 1918 року, в якому наш земляк (очільник посольства України у Відні) з підкресленою повагою звертається до Вільгельма Габсбурга: «Ваша Цісарська і Королівська Високість!» У листі наголошено на особистій ролі архикнязя: «В історії наша державність і наша нація все хиталися між двома полюсами – сходом і заходом. Це хитання не закінчилося і досі. У нас на сході хоч тяжко, але невпинно і твердо йде еманципація од східних пережитків, так само в Україні західній повинна йти емпнципація од пережитків західних. Тільки очищені з впливів неволі знайдуться колись вільні сили України в своїй Вільній Великій Батьківщині. І тому я щиро радію, бачучи Вашу Цісарську Високість на сторожі наших західних границь. Радію мрією, що, може, тут на заході родиться така Україна, котра своїм прикладом навчить свою рідну сестру по той бік Збруча. А що ніхто инший, як Ваша Цісарська Високість, не зможе краще повести свій нарід до сього Великого діла, то запорукою тому служать діла і слова Вашої Цісарської Високости.
І як для одного з найкращих і найвидатнійших провідників України, перебуваю для Вашої Цісарської Високости з найглибшою пошаною і найщирішою відданостю Вашої Ц. і К. Високости найнищий слуга».
Листування відновилося у 1920 році, коли В’ячеслав Липинський працював над створенням політичної організації Український Союз Гетьманців Державників. З цього довідуємося і про особисте знайомство між політиками. Пишучи до Вільгельма Габсбурга, він вже звертався до нього «Вельможний Пане Полковнику» і щиро дякував «за ту велику честь і радість, яку ви зробили мені своїм приїздом». На жаль, привернути Відьгельма Габсбурга, який вже офіційно виступав під псевдонімом Василь Вишиваний, до участі в політичній організації, створеній В’ячеславом Липинським, не вдалось. З останнього листа, датованого 6 квітня 1924 року довідуємося про запрошення полковника Габсбурга разом із сотником Лярішенком до Липинського на сніданок. Після цього їхні контакти обірвалися.
Василь Вишиваний, лікуючи хворі легені, переїхав до Франції. Політичною діяльністю він не займався, але всіляко допомагав українським громадським організаціям. Проживаючи в Парижі, встановив контакти з ОУН та особисто з очільником українських націоналістів Євгеном Коновальцем. Використовуючи свої знайомства з представниками урядових кіл деяких західних держав Василь Вишиваний допомагав налагоджувати з ними зв’язки Проводу ОУН. В листі до генерала В. Петріва він підкреслював:
«Віра та сама у мене залишилась, і я уперто вірю в самостійність і соборність суверенності нашої, нам всім так милої держави України».
У 1935 році .Габсбург повертається до Відня. Після захоплення Австрії німці активно цікавляться його особою, намагаються використати його в справі Карпатської України. Вільгельм Габсбург на закид Рібентропа, що він зобов’язаний допомагати «як добрий німець», відповів:
«Вибачте, але Ви помиляєтеся. Я почуваю себе українцем і тільки для добра України можу співпрацювати».
У 1942 році Василь Вишиваний знайомиться з групою студентів-українців прагнучи, щоб українське студентське підпілля ввійшло в контакт зі спецслужбами західних держав для спільної боротьби з нацистами. Він знайомить їх з учасником Руху опору французом Полем Массе, який працював на заводі, де виготовлялися деталі до новітньої зброї «Фау-1». Як стверджують пізніше матеріали допиту, Вишиваний переховував француза з копіями секретних документів, що стосувалися німецької військової промисловості в Австрії, які потім передавалися у Францію. Він також сприяв зустрічі члена Української Головної Визвольної Ради (УГВР) Миколи Лебедя з представниками французького президента, який виявляв зацікавлення українським питанням.
Після війни Вільгельм Габсбург займався підприємництвом: організував кілька невеликих підприємств з виготовлення лако-фарбової продукції. У 1947 році радянські спецслужби заарештували його і запровадили до Лук’янівської в’язниці у Київ, де за загадкових обставин великий патріот України помер 18 серпня 1948 року. Місця поховання його не встановлено.
У фондах Затурцівського меморіального музею В’ячеслава Липинського є дві оригінальні фотографії Василя Вишиваного. З ними пов’язана цікава історія, яка має безпосередній стосунок до цього музею.
Влітку 1998 року до Затурець прибули зі США членкині Союзу Українок Америки: сестри Ірена Бачинська і Надія Цегельська (до заміжжя Луцькі). Цих пань поважного віку покликала в далеку дорогу інформація про впорядкування в Затурцях місця поховання В’ячеслава Липинського та поступ робіт, спрямованих на створення в родинній садибі Липинських музею. Привезли вони близько десяти фотографій, серед яких були згадані вище. На одній – Василь Вишиваний, зодягнений в бурку поверх військового кітеля і в шапці-кубанці (фото часів українських визвольних змагань). На другій він на повен зріст у цивільному одязі в квартирі. Датовано фотовідбиток 1934-м роком. На звороті поміщено дарчий підпис для Володимира Луцького (батька цих пань), який був членом Управи Союзу Гетьманців у Польщі. Членом цієї управи, крім інших, був зять Павла Скоропадського Адам Монтрезор, який (що цікаво!) доводився хрещеним батьком для однієї із сестер, а саме – пані Надії. В ході зацікавленого спілкування із заокеанськими гостями з’ясувалася ще одна деталь. Виявляється рідний брат їхнього батька Остап Луцький був ад’ютантом Вільгельма Габсбурга під час Першої світової війни.
Доречно повідомити, що копії цих двох фотографій поміщено у книзі «Український патріот з династії Габсбургів» відомих дослідників і популяризаторів теоретичної спадщини та життєвого шляху В’ячеслава Липинського, київських науковців Юрія Терещенка і Тетяни Осташко.
Віталій КУШНІР,
колишній завідувач музею в Затурцях
