Усі ми маємо кудись повертатися. До хат дитинства, де живуть спогади. Найкращі спомини з тої епохи, коли світ був великим, а ти малою. Де, здавалося б, померлі оживають. Де сумно і радісно водночас. Когось хочеться згадати, а щось забути. Якого віку наші найперші спогади? П’ятирічні чи ще молодші?
Валентина Петрівна дістає паспорт і передає мені. У синій книжечці на першій сторінці запис: «Курило Валентина Петрівна, село Ішов».
– Вже Ішова не існує, на карті нема, хіба в архіві.
– А ще у вас в паспорті, – додаю, бо вона чи не єдина волинянка в паспорті якої як місце народження зазначене стерте історією село.
– Там моя земля. Як заїду, дихається інакше. Не таке там повітря, як у Нововолинську.
Чужі хати
Прожила Валентина в Ішові лише два з половиною роки. Прийшли перші совєти, через село накреслили лінію кордону між Польщею та радянським союзом, і сім’я Вербицьких примусово переїхала на Корчунок у будинок осадніків.
– Ми гарний будинок одержали. Осаднік на Корчунку був директором школи – його виселили в Сибір. До Другої світової там жили. Воно ж відчувалася, що війна буде, прикордонники копали протитанковий рів і спали у нас в хаті. Пам’ятаю, як летіли перші німецькі бомби. О четвертій ранку 22 червня 1941 року в одній нижній білизні люди вибігали на двір. А їх сікли з літаків. Тато посадив нас, дітей, на підводу і ми поїхали в Зорю, – пригадує перші години німецького вторгнення Валентина Петрівна.
Вербицькі – українці. Дід Валентини Микола був католиком, суддею у гміні заможним, мав сто гектарів землі та шмат лісу в Ішові. Зміна кордонів і влади знаменувала і зміни у їхньому житті. Вони жили в місцевості, де переважало польське населення. Настав 1943 рік – чорний і трагічний для обох націй. Вербицькі поїхали в Коритницю до своїх родичів Будневських. Поселилися у вільну польську хату. Зима сорок третього сікла хуртовинами та морозами. Західний Буг замерз так, що по ньому можна було перейти до Польщі.
– «Побудь, я за тиждень тебе заберу» – сказала мама Валі, коли завела по замерзлому Бугу у Бережницю до своєї сестри Гануні.
– Там було ще дві дівчинки. Ми так з ними загралися, що й не особливо за мамою сумувала. А тим часом лютувала ненависть. Поляки підперли українців під Буг. Люди ховалися під кригу. Їх дострілювали, річка змінила колір на червоний. Мама із сестрою якось втекли до Устилуга, там були німці і не давали такого руху полякам. Брат старший Коля втік до поляків через річку і тато мій теж. От як воно виходить: від поляків втекли до поляків.
Знайти Ганса
«Сирітка» – так думав про Валю німецький солдат, котрий ніс їй сирки, печиво, їжу в баклазі. Сумував за власною дитиною, дбав про чужу, ніби спокутував власний гріх участі у війні.
– Я усе життя думала, якби його знайти. Пам’ятаю, що звали його Гансом.
Від зими до Великодня Валентина була в Польщі у тітки Гануні. На Паску 25 квітня 1943 року прийшла мама зі старшою сестрою Сонею. Вся сім’я пережила різню. Лишилися голі, босі, без житла, майна, одягу. Та живі і вкупі.
Поляк перевіз родину човном через річку, а далі вирушили до Корчунка. На згарищі від колись добротної хати лишився один шпіхир (комора). В ньому Вербицькі перелітували. Продали чоботи – купили корову. У 1944 році голову родини Петра Вербицького забрали на війну. Пішки від Володимира до Берліна судилося пройти і розписатися на Рейхстазі. Через рік вернув додому у медалях. Казав, що жодного німця не забив. Мав коло серця іконку і Бог вберіг на війні, та все ж рано згодом забрав до себе.
Спазшчизна і яма
Після війни зі згарища Вербицькі переїхали на Спазшчизну – колишню польську колонію біля Ворчина. У 52-річному віці помирає тато Валентини. З карти Володимирщини зникає колонія Спазшчизна. Валя на відмінно закінчує Ворчинську школу, середню в Устилузі, вступає у Сокальське педучилище, вищу освіту здобуває у Луцьку.
З 1960 року мешкає у Нововолинську. Має 40 років педагогічного стажу. Читала математику у різних школах Волині та Львівщини, але доля вирішила: має бути вчителькою початкових класів. Одружилася теж з педагогом Зіновієм Курилом, разом виростили двох синів, один із яких відійшов у Вічність.
Ми розмовляємо і розглядаємо чорно-білі фото з різних епох. Дитинства, юності, зрілої молодості, вчителювання, зустрічі з випускниками.
– Ось ті фотографії – тільки пам’ять одна осталась, – зітхає жінка.
На чільному місці світлина з двома чоловіками, причесаними, в костюмах при галстуках. Справа на фото її рятівник – уродженець Ішова Микола Ляшук. Коли була ще зовсім маленькою, дійшла до водойми у селі, влізла у неї і вже захлиналася мулом. Це помітив малий Миколка Ляшук, побіг та повідомив своїм ще не зовсім зрозумілим дитячим лепетом маму Валентини – Домінікію Іванівну і та визволила доньку із страшної водяної пастки.
– Моя ж родина завдячує Вербицьким вихованням мого рідного діда Сергія, маминого батька. Йому було два рочки, коли померла мама Марія. Далі кілька років його виховував батько Федір, аж поки не пішов на війну у 1914 році, де й загинув. Пізніше ним опікувались дід з бабою, батьки Федора, однак, переживши загибель на війні сина, швидко одне за одним повідходили у Вічність. У 12 років дід Сергій залишився один. На виховання його забрав дядько по матері Петро Вербицький. У цій сім’ї він прожив аж до одруження у 1933 році. Дід спільно з Вербицькими займався веденням господарства, адже від батька залишилась земля в Ішеві і Коритниці. Зі своїм двоюрідним братом Михайлом, який був старший на сім років, був як рідним. Михайло в той час працював вчителем у повшехній (семирічній ) школі у Солтисах-Кладневі – доповнює розповідь Олександр Ольховський.
Вже коли подякувала за розмову та зібралися йти, жінка нас затримала. «Маю дещо вам розповісти»! Зі Спазшчизни Валентина повезла важкий спомин про яму і хлопчика. Вона була мала та урок нелюдяності отримала на все життя.
– Коли поляки виїжджали зі Спазшчизни одна родина покинула хлопчика років десяти, бо він був з особливостями психічного розвитку. А такому не було місця в Польщі. Викопали яму, застелили соломою, вкинули дитину і забили дошками. Ми носили йому то моркву, то хліб. Він весь час плакав. Згодом його забрали в інтернат.
Вербицькі – корінні мешканці Коритниці і решти навколишніх сіл. Вижили у війнах, пережили окупації, розсіялися Україною. Як зрештою і чимало родів. Вивченням родоводу нині серйозно займається Заслужена артистка України Анжела Вербицька. Розплутує ниточки, контактує з новими родичами, а потім спільно з Валентиною Петрівною додають до родового дерева нові пагінці.
Ярослава КОЛОСКОВА
