Світлини з сімейного архіву Лесі Мартинюк, серед яких подружнє фото її бабусі та дідуся, вперше побачила на фотоконкурсі «Історія родини у світлинах», який до Дня міста проводив місцевий історичний музей. Ці давні знімки так зацікавили своєю колоритністю, що захотілося детальніше дізнатися про цю українську родину, про що згодом вдалося розпитати їхню онуку, яка очевидь, з діла прадіда перейняла щиру любов до України та її традицій.
На чорно-білий світлині 30-х років минулого століття, в святкових вишитих одностроях та добротних чоботах, зазнімкувалися Марія та Федір Яківчуки. Мабуть, молоді люди багато планували і мріяли. Попереду були роки спільного життя, їхню молодість ще не торкнули віяння епох. Однією з великої родини Яківчуків є Леся Мартинюк відома далеко за межами Володимира писанкарка і мисткиня, викладачка педагогічного фахового коледжу імені Агатангела Кримського. З великою любов’ю Леся розповіла про свою бабусю.
Слухаючи її, пригадалися слова з «Пісні про матір» Бориса Олійника: «А хто нас, бабусю, у сон поведе по казках?». Бо саме бабуся Марія і виховувала Лесю – переповідаючи казки та пояснюючи приховану в них народну мораль, мудрість та життєвий досвід. Наприклад казка-притча повчально-алегоричного змісту «Брехнею світ пройдеш, та назад не вернешся» запала в дитяче сердечко як найкращий спомин про час проведений разом. Казки, перекази та легенди були записані сином Марії Авксентієм та видані в 1994 році у збірці «Казки Західного Поділля». Так Марія Яківчук, хоч і була простою селянкою, зробила свій внесок у збереження українського усного фольклору.
Народилася Марія у 1903 році в селі Горошова, Борщівського району Тернопільської області та була одиначкою у батьків, хоча в їхній сім’ї виховувалися п’ятеро сестер та братів за першим шлюбом матері.
«Мій прадід Петро Федоришин був одним з перших емігрантів до Америки. В далеких краях він відкрив готельний бізнес та розбагатів. Звісно, надсилав гроші дружині Насті, побудував у селі гарну, як на той час, цегляну хату, з дахом, критим цинковою бляхою, і жив мріями, що коли повернеться, заведе зразкове господарство» – зазначила пані Леся.
Петро дуже любив свою єдину доньку Марію. Та коли до неї, заможної одиначки, став залицятися Федір Яківчук, батько заборонив їм одружуватися через власні амбіції та колишні непорозуміння з батьком Федора – сільським війтом Юрком. Розгніваний Петро сказав, що приданого дочці не дасть, та так і зробив. Втім, Марію батькові погрози не злякали і вона таки вийшла заміж за Федора. У їхньому шлюбі народилося 12 дітей. На жаль, в ті часи дитяча смертність була велика, четверо померли у віці сім, дев’ять та десять років, восьмеро виросли.
Один з її синів Яківчуків Авксентій – відомий народознавець, етнолог та мистецтвознавець, заслужений працівник культури України, лауреат літературно-мистецької премії ім. Сидора Воробкевича, працював у Центрі культури і мистецтва у Чернівцях. За життя був збирачем етнографії, усного фольклору. Ходив з магнітофонам по гірських селах та записував пісні, які за допомогою відомих буковинських музикантів записав на ноти і упорядкував збірники «Пісні Буковини», «Пісні з Надністрянського села» та інші. Став автором понад 400 статей у часописах України та більше -у книжкових виданнях. У Чернівцях тепер одна з вулиць носить ім’я Авксентія Яківчука.
«Найстарший син Федора та Марії Петро у 19 років був закатований енкаведистами у тюрмі міста Чорткова на Тернопільщині. Моя бабуся все життя чекала сина, якого засудили як бандерівця, сподівалася, що він виїхав за кордон і не признається, бо інакше всім дісталося. В дев’яностих роках стало відомо, як Петро загинув: його катували, а потім – застрелили. Бабуся померла, так і не дізнавшись про це» – розповідає трагічні сторінки родинної історії Леся Мартинюк.
У своїй книзі Авксентій Яківчук напише про улюбленого брата «Де ти, Петре? В якому місці тебе поховали? Дай хоч невеличку вісточку про себе. Ми перенесемо тебе і поховаємо біля нашої мами. Вона все життя тебе оплакувала, а як помирала, то сказала, щоб коло її могили поставили хрест і викарбували на ньому твоє ім’я. Її волю виконали і твоє законне місце чекає на тебе. Але де тебе шукати? Коли дорогою ще розстріляли 123 таких як ти в’язнів…»
Тато пані Лесі Юрій-Георгій на честь свого брата назвав Петром сина-первістка.
Цікаво склалася доля й інших дітей Марії та Федора. «Всі отримали християнське виховання в сім’ї, привчалися до праці. Бабуся щодня перед іконою світила свічечку, ставала на коліна, брала старий молитовник і молилася за своїх дітей. Вона навчила мене «Отче наш» та «Псалом 50» на старослов’янській мові. Хоча була селянкою, але смачно уміла готувати вишукані народні страви, її «коржики з маком» задовільнили б, мабуть, найвибагливіші смаки. Розумілася на травах і могла лікувати людей. Не раз ходили з нею у поле та ліс – збирали квіти, плели віночки та «бричку». Її комору з пучечками духм’яних трав та сухоцвітів пам’ятаю до цих пір. Ну і звичайно – писанки на Великдень, захопливо-чарівне заняття. Хто б міг тоді подумати, що саме цьому мистецтву писанкарстваприсвячу майже все своє свідоме життя! Бабусю Марію не оминула вдовина доля, як і більшості жіноцтва того часу. Мого діда мобілізували під час Другої світової війни у радянську армію. Загинув Федір Яківчук у 1945 році при визволенні Польщі у віці 45 років. Його син Авксентій розшукав братську могилу, де похований дід», – пригадує мисткиня.
Інші діти Марії важко працювали у повоєнні роки. Тато пані Лесі разом з двома старшими братами поїхали піднімати цілину. Адам та Павло так і залишилися там, одружилися, осівши в Кустанаї та Алма-Аті. Сини постійно висилали матері гроші, аби вона не мала ні в чому потреби, навіть посилки з борошном на Пасху з Кустаная приходили. Три доньки Марії теж вийшли заміж та створили родини, одна з них у Білорусії.
«У моєї бабусі було п’ятнадцять онуків», – розповідає Леся та додає, що має дуже велику родину по батьковій лінії. Бабуся вчила її простої народної мудрості: бути скромною, ввічливою і привітною до людей, не говорити зайвого, багато і голосно не сміятися (не реготати). А особливо закарбувалося про манеру розмовляти: мова дівчини має бути чітка, виразна, лаконічна і мелодійна. Вчила української жіночої шляхетності. Саме такі премудрості, що йдуть від життєвого досвіду, передаються з покоління у покоління найкраще запам’ятовуються та, зрештою, формують стержень особистості.
Ярослава КОЛОСКОВА
