На головну Новини Історія поруч із нами: Де стояли касарні сірожупанників?

Історія поруч із нами: Де стояли касарні сірожупанників?

83

На Волині зародилася не лише УПА, але й військові одиниці УРН – Перша козацько-стрілецька («сірожупанна») дивізія у Володимирі-Волинському та дві («синьожупанні») дивізії поблизу Ковеля і Голоб. У березні минає 100 років з часу створення цих з’єднань, які згодом влилися в українську армію і яких ідентифікували за кольором одностроїв.

Історія їх формування сягає у Першу світову війну, коли тисячі військовослужбовців царської армії потрапили до полону. За різними підрахунками, серед них було від 200 тисяч до півмільйона українців.  Завдяки старанням спочатку Українського Парламентського клубу, а згодом Союзу Визволення України та за згодою Німеччини та Австрії, полонених українців  було організовано в окремі табори, які перебували під постійною опікою СВУ. У таборах активісти Союзу відкривали школи, бібліотеки, театр, оркестр, газети, там діяли кооперативи, друкарні та організації Січі, які працювали над пробудженням національної свідомості та поширенням української національної ідеї. Із початком національної революції в Україні табори стали місцем творення військових кадрів УНР.

- реклама -

За умовами підписаного 9 лютого 1918 року Брест-Литовського договору,; Українська Народна Республіка, яку було визнано незалежною, рівноправною державою,  виходила із Першої світової війни, Холмщина та Підляшшя включалися до складу УНР; Німецька і Австро-Угорська імперії зобов’язувались допомогти  Центральній Раді звільнити територію України від більшовиків; УНР зобов’язалась постачати в Німецькій імперії та Австро-Угорській імперії продукти харчування.

    За ініціативи Союзу визволення України та згодою Німеччини та Австрії   6 березня 1918 року до Володимира-Волинського прибув перший курінь свідомого козацтва. Із піснею на вустах, зі своїм прапором промарширували козаки містом, демонструючи високий патріотизм, дисциплінованість  та щире усвідомлення своїх завдань. Командиром майбутньої дивізії було призначено людину непересічної вдачі, підполковника Івана Перлика.

Професійний військовий, завзятий, упертий, хоробрий офіцер, він народився на Харківщині, на хуторі з поетичною назвою Сметанна Лоза,  закінчив царську академію Генерального штабу, на російсько-японській війні нагороджений орденом Святого Георгія ІV ступеня. У австрійському полоні його поважали навіть вороги,  які за хоробрість  залишили йому його шаблю і призначили комендантом табору. Цей  лагідний за натурою чоловік, за свіченням сучасників, ззовні мав вигляд українського степовика, з сірими очима й підстриженими вусами, як кремезний селянин від плуга.

Казарми колишнього царського 11-го козачого генерала від кавалерії графа Денисова Донського полку, де було вирішено  оселити новостворену дивізію, виглядали на той час жалюгідно й потребували негайного ремонту. Ні печей, ні палива, повибивані вікна – воєнна «мерзлость запустіння», за словами очевидців. Адже, відступаючи у 1914-ому, царські козаки знищили  у місті й гарнізоні усе, що могли, аби ні майна, ні продуктів, ні інфраструктури не залишити австро-угорській армії. Тому група, яку очолював підполковник Іван Перлик одразу взялася до праці й прибирання. Активізувалася робота з прибуттям  до міста через три дні  капітана австрійського генерального штабу П. Кватерника із ад’ютантом, сотником УСС Іваном Коссаком. Капітан сам працював день і ніч і примушував до цього своїх співробітників – старшин-українців, казав: „Хочете своєї держави і здисциплінованого війська – будете мати так, як будете працювати…”   Із капітаном Кватерником прибули австрійські технічні відділи, що проводили ремонти приміщень, а також інструктори, старшини і підстаршини: сотники Мирон Луцький,  Стельмах,  Слюсарчук, поручик Михайло Хроновят, четарі Ковалів та Дубик, хорунжий Гринишин, військовий лікар Воронич й інші наддніпрянці й галичани. Усіх об’єднувала спільна мета – відродження самостійної Української Держави.

      Незабаром казарми, чи як казали тоді, касарні і вся територія військової частини з палісадниками й доріжками змінилася до невпізнання. Дивізія мала чотири піші полки трьохкурінного складу, гарматний дивізіон, інженерну та кінну сотні, валки, шпиталь, шевську та збройну майстерні, хлібопекарню.

На головному будинку, де містився штаб, з’явилася  велика синя вивіска (шильд) із золотими літерами – «Перша Українська Стрілецько-Козацька Дивізія», а над нею – тризуб. Над будинком маяв національний прапор. Офіцери працювали над військовим статутом, інструкціями, термінологією.

Спеціальна комісія розробила однострої – короткі сірі жупани з відзнаками у формі пшеничних колосків, сріблястих для для підстаршин,  золотисті для старшин. На голові вояки мали носити кашкет чи шапку з  коротким пришитим шликом. На лівих рукавах – спеціальні нашивки за родами зброї: кінська голова для кіннотника, колесо для валковика, кулемет для кулеметника і т.д. Замовили й кокарди з тризубами та ремені та чохли для зброї. У піхоти були австрійські черевики з обмотками, кінноти й гарматників – чоботи. Отаманна старшина мала на австрійський лад срібні підстави під золотими колосками, а генерали такі ж підстави із золотими булавами. Кватерник дбав, щоб дивізія мала свої власні сурмові сиґнали і марші. Український композитор Ярославенко (Вінцковський), довідавшись про формування дивізії, прислав кілька маршів власної композиції.

Ось яку заяву складали вояки при вступі до сірожупанної дивізії:  «До оголошення української державної або військової присяги роблю я слідуючу заяву з моїм підписом (або тричі перехрестившись) перед усією сотнею (батареєю, відділом) в присутності сотенного, курінного і полковника): «Я даю моє слово, як чесний чоловік і як український патріот, що усіма засобами буду старатися бути добре здисциплінованим і безумовно слухняним козаком, ніколи не зганьблю і не заплямую дезертирством чести моєї вітчизни, але буду так довго держатись в рядах Першої Української стрілецько-козацької дивізії, поки не прибудуть молоді козаки, або поки мені не накажуть залишити дивізію. Я прошу теперішнього мого сотника дозволити подати йому руку в знак того, що здержу моє чесне слово і дивлюсь йому в очі, щоб він бачив, щоб як моє серце, так і мій мозок єдині одним бажанням при виконанні цього урочистого дійства. Володимир-Волинський 1918 р.” (збережено мову оригіналу).

Від ранку до вечора на майдані поряд із казармами відбувався вишкіл бійців. Національний гімн, що його виконували після молитви кожного вечора, став у Володимирі настільки популярним, що його співала навіть місцева дітвора.  Дивізія міцніла, за згодою австрійців, із неї демобілізували хворих бійців

Налагоджували сірожупанники і співпрацю з місцевим населенням. Польовий священик отець Голея (родом з Буковини) допоміг відновити служби Божі в Успенському соборі. Симпатизував дивізії колишній січовий стрілець Лука Мишуга, якого називають тодішнім міським головою  і котрий організував у напівзруйнованому місті Українську раду, що проголосила приєднання Волині до Української держави. Він неодноразово звертався до військових по допомогу у наведенні громадського порядку, адже місту докучали деморалізовані австрійські вояки – румуни, угорці, чехи. Радикально та патріотично налаштовані сірожупанники допомагали  місцевим українським школам. Збереглися документи про те, що від’їжджаючи на фронт влітку 1918 року,  козаки 12-ої сотні другого стрілецькогополку надіслали добровільну пожертву для школи 10 крон і 60 сот зі зворушливим супровідним листом, підписаним Михайлом Маликом. (Він наведений у книзі Анатолія Пісоцького і Надії Войтюк «Інтелігенція Волині»).

Після гетьманського перевороту у Києві спеціальна комісія, що прибула зі столиці, перебрала дивізію з австро-угорських рук під присягу на вірність гетьманові Скоропадському. Новим командиром дивізії було призначено генерала-хорунжого Сокиру-Яхонтова, як виявилося згодом, більшовитського агента. Інше нове командування не вирізнялося ні дисципліною, ні ідейністю. Івана Перлика, єдиного українця, що командував 2-м полком, усунули від посади, що було підступним ударом по дивізії. Зібрання старшин не погоджувалося на пропозиції нового командування щодо поповнення старшинського складу кадровими офіцерами-росіянами. Свідоме козацтво, яке розуміло справжні наміри новопризначених, потроху почало втікати.

Наприкінці серпня дивізія прибула до Києва, а 1 вересня 1918-ого взяла участь в урочистому огляді і військовому параді, який провів гетьман України Павло Скоропадський. Проте він не довіряв воякам, які довгий час перебували у полоні, і дивізію мало не розформували.  У частини, що тоді дислокувалися на Чернігівщині, посипались накази про демобілізацію старшин і козаків. Через це, за свідченням деяких джерел,  на початок листопада у дивізії замість 15 тисяч вояків залишилося близько 800 осіб! Змінила хід подій грамота Гетьмана про федерацію з Росією – після перевороту з 17 на 18 листопада сірожупанники відразу долучилися до повстання, визнали Директорію Української Народної Республіки і відновлювали її владу на Чернігівщині. Дивізія поповнилася добровольцями і кожен полк вже нараховував до півтори тисячі осіб. У той час командиром 1-ї Козацько-Стрілецької  дивізії військ Директорії був отаман Палій, з 19 листопада 1918 року – підполковник Володимир Абаза, пізніше генерал Антін Пузицький. Два місяці сірожупанники утримували  Конотоп у конфліктах із вірними Скоропадському силами, потім німцями, які відступали додому, і Таращанською дивізією Миколи Щорса.

Із середини січня до середини березня 1919-го сірожупанники воювали на протибольшовицькому фронті на північному Правобережжі, зазнали важких втрат у боях поблизу Коростеня, Овруча, Житомира й Бердичева.
Із квітня дивізія – на протипольському фронті, де  у середині травня була розбита, а більшість вояків потрапили у полон. Рештки сірожупанників пробилися в околиці Ланівців, утворивши нову 4-у Сіру Стрілецьку дивізію (чисельністю до 700 багнетів). Воювали проти більшовиків у складі 2-ої Волинської дивізії до листопада 1920 року.

Печально склалася героїчна доля першого комдива сірожупанної Івана Перлика. У 52 роки він був розстріляний більшовиками у 1921-ому,  у Полтаві як організатор антибільшовицького повстанського загону.

У 2017 році Український інститут національної пам’яті разом із пошуковцями меморіально-пошукового підприємства «Доля», що при Львівській обласній раді, виявили масове поховання воїнів 2-ї Волинської дивізії УНР у полі між селами Кукавка і Тарасівка Могилів-Подільського району Вінницької області. У забутій могилі було виявлено рештки тіл 19 осіб. Із володимирських істориків долю сірожупанників досліджували викладач агроколеджу Анатолій Пісоцький і спідробітниця ДІКЗ «Стародавній Володимир» Орися Вознюк, чиї матеріали використані у цій статті.
Пам’яттю Володимиру від сірожупанників залишилися насаджені вояками сквер біля військкомату, де розміщувався їхній штаб, про що довгий час свідчив тризуб на фронтоні, та грабова алея  за Юріївським храмом, вважається, що її садили сірожупанівці. Викликає сумніви розташування казарм, де проживали  вояки – на Ковельській чи на Устилузькій вулиці вони стояли, якщо штаб бувна західній околиці міста? Тим більш, у різних джерелах вказано, що ці «касарні знаходилися за два кілометри від міста»… Тому, якщо хто із жителів Володимира щось про це знає, просимо злоситися.
Військові історики вважають, що у державотворчих процесах України Сіра дивізія, як військова формація, вражала своєю масовістю та організованістю і з честю боролася за незалежність України. Ці традиції гідно продовжує героїчна 14-а ОРМБр, яка вже скропила кров’ю своїх бійців поля Донбасу.

   Ірина НАДЮКОВА.

Поділитися
- реклама -

Прокоментувати

Введіть Ваш коментар
Введіть Ваше ім'я

1 × три =