Вторік я прочитала роман Вікторії Амеліної «Дім для Дома», головний герой якого, пес на ім’я Дом, завдяки гострому собачому нюху вмів «бачити» місто вглиб історії. І трохи йому позаздрила. Адже він відчував, те, що відбувалося на вулицях і у скверах кількадесят років тому – де сміялися діти, а де – проливалася кров. Після того, гуляючи вулицями Володимира, я не раз запитувала себе: хто жив у цих старих будинках? Що було на місці «хрущовок», а що – там, де зараз парк? Де були «місця радості» володимирчан до того, як наше місто окупували «совєти»?
Ці питання зрештою оформилися в ідею – написати про забуті пам’ятки і загублені об’єкти. Про те невидиме нині місто, яке живе лише у спогадах старожилів і на старих світлинах. З цією ідеєю я прийшла до співробітниці ДІКЗ «Стародавній Володимир» Орисі Вознюк, і вона сприйняла її з ентузіазмом. У результаті ми започаткували цикл публікацій, перша з яких переконала, що читачам цікава ця тема, а друга зібрала майже три сотні поширень лише зі сторінки «Слова правди» у Фейсбуці і спровокувала чимало цікавих дискусій.
Виявилося, володимирчанам надзвичайно цікаве минуле міста – досить недавнє, аби про нього пам’ятали їхні дідусі і бабусі, і водночас досить далеке – таке, що його сліди майже непомітні на «обличчі» сучасного Володимира. Таку історію, гіперлокальну, яка стосується окремих будинків чи вулиць міста, не пишуть у підручниках. Її передають з вуст в уста. І тому так цінно збирати ці фрагменти спогадів і публікувати їх.
Після того, як історія вулиці Фарної з’явилася в газеті і на нашому сайті, вона обросла новими подробицями, зокрема – про життя одіозного лікаря Йозефа Сятецького. Юрій Новосад переповів те, що почув колись про нього від старої жінки. Лікар цей, багатий і відомий, був знаний через свої дивацтва (наприклад, якось верхи на коні він заїхав досередини залізничного вокзалу), а також тим, що мав біду з дочкою. Хворіла вона з дитинства, та так, що не міг ні він, вилікувати,ні його знайомі колеги у Варшаві і в інших містах.А допомогла проста селянська жінка – молочниця, яка підказала народний метод. Дочка одужала. І з того часу лікар був надзвичайно вдячний молочницям – і саме тому завжди, коли зустрічав по дорозі, підвозив до міста.
Шукаючи старі світлини для наступного матеріалу з циклу про «Невидимий Володимир», я натрапила на спогади польки Зосі Мрозовської-Таліковської, яка мешкала у місті до 1939 року. У них теж є знайшла кілька цікавих фактів про вулицю Фарну. Жінка згадує, що ресторан «Під стріхою» належав родині Петрасів, з доньками яких, Вандою та Ядзею, вона ходила до гімназії. Колежанкою пані Зосі була й донька Ковальских (очевидно, таки власників знаменитої цукерні) Люцина. А поблизу цукерні була книгарня пані Ольшевської з гарним асортиментом книжок із різних галузей, насамперед підручників.
Із таких дрібненьких уламків історії зрештою складається цілісна картина. Тому якщо ви пам’ятаєте розповіді своїх батьків, бабусь чи дідусів про те, яким було наше місто у міжвоєнний час, поділіться ними із нами. Це допоможе нам зберегти цей примарний, невидимий Володимир від остаточного зникнення, а може й – хтозна? – хоча б частково повернути його до життя.
Віталіна МАКАРИК.
