У Володимирській громаді знайшли прихисток майже три тисячі наших земляків, через війну змушених покинути свій дім, майно, роботу й усе, з чим було пов’язане попереднє життя. На новому місці вони заново налагоджують побут, соціальні зв’язки, а також шукають способи займатися справами, до яких лежить душа. Хтось працевлаштовується, звертаючись безпосередньо на підприємства чи в організації. Наприклад, Володимирське територіальне медоб’єднання у перший рік повномасштабної війни надало робочі місця двадцятьом фахівцям із інших регіонів. Через службу центру зайнятості роботу знайшли 320 вимушено переміщених людей. Близько 130 дітей зі статусом ВПО відвідують освітні заклади громади, пів сотні – дошкільні. Кожен, хто через війну приїхав у нову територіальну громаду, намагається знайти способи інтеграції у її життя, шукає можливості розвиватися, волонтерити та займатися улюбленою роботою. Розповідаємо про це на прикладі наших героїнь.
Школярка Вєста з Мелітополя реалізовує грантові проєкти
Мелітопольчанка Вєста Рабушко нині дев’ятикласниця ліцею № 5 ім. А. Кореневського у Володимирі. Вона не лише старанно навчається, а й організовує цікаві заходи для дозвілля молоді у громаді, уже другий рік беручи участь у грантових проєктах.
У Володимир дівчина з батьками, братом, двома бабусями, батьковою колегою з донькою приїхали 26 лютого 2022 року – якраз у той день, коли їхнє місто захопили окупанти. Не могли залишити напризволяще й домашніх улюбленців – котів і собак, яких узяли із собою.
Облаштовуючись у майже незнайомому місті (тут живе татова сестра з сім’єю), відразу усі разом стали волонтерити – ходили спершу у найближчу до домівки школу плести маскувальні сітки. А коли тут відновили освітній процес, виготовляти маскувальні засоби допомагали у педколеджі. Тепер мама дівчини Вікторія, яка працює онлайн, в’яже шкарпетки воїнам на фронт.
Пригадує Вєста, як тепло її, нову ученицю, зустріли однокласники та педагоги. Тоді освітній процес відбувався дистанційно, однак, каже дівчина, уже з перших онлайн-уроків зрозуміла, що клас дружний, готовий допомагати й підтримувати. Тож коли восьмикласники вже у звичному режимі вийшли на навчання, ця згуртованість лише підтвердилася.
Ще навчаючись у Мелітопольській гімназії № 1, школярка брала участь в олімпіадах з української мови і літератури, трудового навчання, показуючи хороші результати. Тут, у ліцеї № 5 ім. А. Кореневського, дівчина теж стала учасницею олімпіади з трудового навчання, пробувала свої сили на олімпіаді з географії й захопилася вивченням історії – посівши перше місце на міській олімпіаді, готується до обласного її етапу. Також вона поглиблює знання з англійської, спілкуючись по відеозв’язку з волонтером із США.
Цікаво було Вєсті перевірити свої організаторські здібності й розвивати лідерські задатки, тож знайшла для цього чудову можливість – долучилася до громадської організації «Простір ВВ», що діє на базі ліцею. Тут бере участь у проведенні різних розважальних і пізнавальних заходів для дітей і підлітків, які організовуються на базі освітніх закладів громади – це й екскурсії, і спільні перегляди фільмів, майстеркласи, тренінги та ігри на свіжому повітрі.
А щоб втілити свої численні ідеї, дівчина зацікавилася можливістю написання грантових проєктів. Цей варіант виявився досить дієвим. Торік Вєста разом із подругою володимирчанкою Вікторією Бортнік за наставництва заступника директора з навчально-виховної роботи ліцею № 5, очільника ГО «Простір ВВ» Олександра Тарасюка виграли мінігрант для проведення серії майстеркласів «Підприємництво в дії» та пізнавальних екскурсій. Ця тема виявилася близькою восьмикласницям, адже обидві до цього пройшли двомісячні курси із розвитку шкільного соціального підприємництва.
А нещодавно Вєста із іншими активними однолітками завершили реалізацію грантового проєкту «Арттерапія» в межах програми UPSHIFT, який впроваджували чотири місяці. Вони провели п’ять пізнавальних заходів для двох груп підлітків, серед них місцеві жителі й ВПО, під час яких займалися творчістю, спілкувалися з психологом й просто весело проводили час у теплій дружній атмосфері.
Вєста завдяки такій своїй діяльності потоваришувала з учнями ліцеїв громади, коледжів, центру професійної освіти. Гуртуючись, вони прагнуть втілювати круті ідеї для професійного та творчого розвитку. І щоб робити це ефективно, Вєста ввійшла до складу молодіжної ради при виконкомі міської ради, аби разом із командою брати участь у реалізації молодіжної політики у громаді.
Хоч вільного часу в школярки небагато, все ж вона намагається викроїти годину для занять у спортзалі. Любить слухати музику та співати, а ще – гуляти з подружками. Дівчина зізнається, що не завжди була такою активною й називає себе жартома трохи інтроверткою. Все ж завдяки наполегливості й допитливості з кожним днем вона знаходить все більше можливостей для саморозвитку та втілення корисних ініціатив.
В’язання шкарпеток для воїнів – віддушина Олени з Покровська
Олена Юровникова з Покровська Донецької області після кількох місяців перебування за кордоном, куди її вигнала повномасштабна війна, стала однією з ініціаторів занять із в’язання шкарпеток для захисників у Володимирі.
Вимушені переселенки та місцеві жительки щоп’ятниці збираються у міській бібліотеці для дорослих. Такі зустрічі мають неофіційну назву «Солодка п’ятниця» – вони стали своєрідною арт-терапією для в’язальниць.
У перші дні повномасштабного вторгнення Олена з родиною прийняли вимушене рішення – усе полишити й виїздити. Тимчасовий прихисток знайшли у Болгарії, але у чужій країні довго не могли бути – серце кликало додому, тому повернулися в Україну. Зрозуміло, що поїхати у донецький край сім’я з дітьми не могла, тож 29 серпня 2022 року оселилася у Володимирі.
За фахом Олена – економістка. Незадовго до повномасштабної війни звільнилася з роботи й вирішила зайнятися кардинально іншою справою – вирощувала квіти й цим заробляла на життя.
У Болгарії знову стала шукати способи реалізації, аби хоч трохи відволіктися. І тоді на допомогу їй прийшли «Конотопські відьми». На інстаграм-сторінку майстринь із Полтавщини, які в’яжуть шкарпетки для воїнів, Олена натрапила випадково й зрозуміла, як втілити своє бажання допомагати ЗСУ, а згодом, можливо, й перетворити в’язання на власну справу. Ця ідея спонукала жінку записатися на курси, щоб дізнатися про техніки та параметри виготовлення таких виробів. Повертаючись на батьківщину, на пункті пропуску Олена дов’язувала уже третю шкарпетку.
З серпня до грудня 2022 року виготовила десять пар і відправила «Конотопським відьмам» й таким чином поповнила ряди цих невтомних майстринь-волонтерок. Жінка сповістила про цей новий для себе досвід на сторінці в інстаграмі й отримала повідомлення від однієї із знайомих. Вона написала, що не вміє в’язати, але охоче б долучилася фінансово на придбання пряжі й запропонувала оголосити збір коштів на матеріали. Тоді відгукнулося чимало друзів й Олена закупила вовняні нитки.
Також Олена Юровникова долучилася до рукодільниць, які в’язали шкарпетки на замовлення за кордон у рамках соціального проєкту «Вільні», який таким чином підтримав жінок у складний час й надав можливість заробітку.
А організувати у Володимирі волонтерський осередок із в’язання теплих вовняних шкарпеток для захисників вдалося завдяки випадковому знайомству з Олександром Тарасюком, очільником ГО «СТАН», що підтримує вимушених переселенців, та колективом бібліотеки для дорослих. Жінка не лише стала членкинею цієї організації, а й охоче погодилася провести заняття із в’язання таких виробів. Відтоді такі зустрічі стали проводити щотижня.
20 січня минув рік, як заповзятливі в’язальниці виготовляють теплі шкарпетки для захисників. Їхній дружний колектив налічує близько десяти постійних учасниць, серед них – місцеві жительки, а також жінки, які переїхали у Володимир з Мелітополя, Токмака, Києва, Харкова.
Нитки для в’язання майстрині шукали самостійно, розпускали старі светри, а ще оголошували збір коштів на пряжу, а якось навіть отримали такий дарунок із Норвегії – сім пакунків зібрала й передала через свою вчительку володимирчанка, яка там мешкає.
«Упродовж тижня в’яжемо вдома, а у п’ятницю сходимося у бібліотеку і працюємо спільно, спілкуємося за чашкою чаю з печивом, тому й назва наших зустрічей – «Солодка п’ятниця». Для нас такі гуртові заняття дуже важливі, адже це наче арттерапія. Ми багато сміємося, можемо й поплакати. Особисту історію кожного проживаємо всі разом. Ці теплі зустрічі дали мені сили адаптуватися тут, допомогли побачити щось далі, ніж сьогоднішній день», – каже майстриня.
Торік пані Олена зв’язала 84 пари шкарпеток для воїнів, а загалом жінки, які збираються у бібліотеці, передали захисникам їх більше 400 пар, які відправляли воїнам на запорізький, донецький напрямки. У кожну пару вкладали смаколики та малюнки від учнів художньої школи.
«Я поставила собі за мету в’язати за тиждень дві пари шкарпеток для нашої спільної справи. А опісля займаюся виготовленням виробів на замовлення – в’яжу светри, шапки, створюю джутові килими», – каже майстриня.
Реалізовуються на новому місці й рідні пані Олени. Чоловік, який визнаний непридатним до військової служби, знайшов роботу на шахті в Червонограді. Син Сашко цьогоріч став студентом Володимирського педколеджу, де опановує фах «цифрові технології», відвідує тренажерний зал, цікавиться основами правильного харчування. Син Дмитро навчається у ліцеї № 3. Обоє продовжують займатися футболом, беруть участь у заходах, які організовуються для молоді.
«Коли святкували Новий рік усією сім’єю, було відчуття, що вже відродилися. Звісно, відчуваємо тугу за рідним домом, не вистачає батьків поряд, родини, наших душевних суботніх зустрічей у батьківському домі. Все ж у цьому місті у нас заново почалося повноцінне життя. Є сили для розв’язання будь-яких проблем й бачення майбутнього», – каже Олена.
Нові захоплення пенсіонерки Людмили Петрівни з Нової Каховки
77-річна Людмила Пантєлєєва з Херсонщини, похоронивши чоловіка на Тернопільщині, у Володимирі вивчає історію міста, співає у хорі і шукає курси з вивчення української мови.
Жінка приїхала у Володимир, залишившись однісінькою у незнайомім краї. Тут не було ні рідні, ні друзів – все чуже й не знайоме. Та вже за рік життя у новій громаді Людмила Петрівна не почувається самотньою. Має хороших друзів, а ще знайшла заняття до душі – вивчає історію древнього Володимира в університеті третього віку й співає у хорі «Журавка».
«З окупованої Нової Каховки ми з чоловіком, який мав хворобу Альцгеймера, виїздили під дулами автоматів. Попри труднощі довгої евакуації, лишитися там не могли. Не вкладається в голові, що вороги прийшли в чужу країну і почали свої правила встановлювати, безсовісно господарюючи у чужих обійстях» – каже жінка.
Їй вдалося знайти людей, які погодилися їх із чоловіком забрати з підвалу, у якому ховалися від небезпек, та відвезти на Тернопільщину. Людмила Петрівна дізналася, що там є приватний центр для пенсіонерів, який може прихистити людей на схилі літ, які потребують підтримки й допомоги. З великою надією рушили туди, та невдовзі дуже розчарувалася. Умови проживання та догляду були далекими від того, що обіцяли й за що брали плату.
Черговим ударом для жінки була смерть чоловіка – його нестало через три тижні після евакуації. Віктор свого часу обіймав керівні посади на заводі, його знало чи не все їхнє місто. А в останню дорогу його проводила лише дружина, з похороном допомогла громада, у якій подружжя знайшло тимчасовий прихисток.
Жінка покинула цей пансіонат і вирішила їхати далі, та куди – не знала. Напрямок підказала сестра, яка працює в Італії разом із володимирчанкою, яка й запропонувала оселитися в нашому місті.
У Володимирі пані Людмила стала шукати курси з вивчення української мови, адже усе життя розмовляла російською. Вона народилася на Уралі, куди колись під час Першої світової війни відправили її дідуся львів’янина, який був військовополоненим. Там він і залишився, створив сім’ю, поклавши початок цілому роду. Його онука з чоловіком 50 років тому приїхала в Україну, на сонячну Херсонщину, а на схилі літ потрапила й на малу батьківщину діда – на Захід України.
«Виявилося, курсів з вивчення української мови у місті немає. Куди я тільки не зверталася під час пошуків, навіть у другу школу ходила, де мені дали букваря. Тож стала вивчати мову самостійно, придбала чимало книжок. Також зацікавилася історією міста, у якому живу», – каже жінка.
Спілкуючись з володимирчанами, Людмила Петрівна дізналася про університет третього віку й вирішила записатися на історичний факультет. Тут знайшла чимало однодумців, людей, з якими цікаво вести розмови, побувала на екскурсіях визначними місцями Володимира. А оскільки має гарний голос, стала учасницею хору «Журавка» й вивчає мелодійні українські композиції, готуючись до виступів.
В університеті третього віку раніше плели маскувальні сітки, а зараз в’яжуть шкарпетки для захисників. Людмила Петрівна, оскільки в’язати не вміє, допомагає, розпускаючи на нитки підходящі для цього вироби. А ще купує шкарпетки в місцевої майстрині, щоб передати воїнам.
«За професією я – медик, 41 рік пропрацювала в дитячій лікарні. Коли 25 років тому сестра поїхала на заробітки в Італію, доглядала племінників. Дбала про матір з інвалідністю, а останні роки – про чоловіка. Однак знаходила час вирощувати квіти, які висаджувала на дачі, – гіацинти, крокуси, тюльпани, яких мала до 50 сортів, лілії. Хвойними деревцями засаджувала обійстя. Відвідувала групу «Здоров’я». Тож і в новій громаді шукаю способи, щоб теж вести активний спосіб життя і робити свій внесок у наближення Перемоги», – пояснює пані Людмила.
***
Ми розповіли лише три історії, а насправді так багато поряд із нами людей, морально травмованих війною. У кожного свій складний досвід від пережитого, відчутого, побаченого. І вже мешкаючи на відносно безпечніших територіях, їм непросто оговтатися й знайти сили, щоб розпочати життя спочатку. У нових громадах кожен заново шукає себе й своє місце у соціумі, долучаючись до волонтерства, впроваджуючи нові ідеї чи перетворюючи на власну справу давно забуте хобі. Часто рішення визрівають дуже неочікувано, але завжди завдяки взаємопідтримці, небайдужості, єдності – чеснотам, якими вирізняється український народ.
Валентина ТИНЕНСЬКА,
Антоніна МИХАЛЬЧУК
