На головну Інтерв'ю Історик Віталій Скальський: «Історичний досвід має великий недолік: повторно його не можемо...

Історик Віталій Скальський: «Історичний досвід має великий недолік: повторно його не можемо використати»

77

 

Ім’я Віталія Скальського відоме всім містянам, які цікавляться історією. Науковець і редактор порталу «Історична правда», окрім того, що пише цікаві матеріали на тему, дослідженням якої займається професійно, ще й  принагідно публікує цікаві знахідки, що стосуються історії Володимира. Скориставшись тим, що Віталій приїхав з лекцією до рідного міста, ми поговорили з ним про історичні паралелі і пошуки, і про те, чому потрібно вивчати своє минуле.

- реклама -

   – Віталію, інтерес до історії у вас змалку?

– Певно, так, десь класу з десятого-одинадцятого, тож  і вступив на історичний факультет. Не можу сказати, звідки це виникло. Просто цікаво було у школі читати про минуле. Не тільки підручники, а й щось більше.

   – Сфера ваших наукових інтересів охоплює період Української революції 1917-1921 років. Чому саме на цю тему звернули увагу?

– Шкільний курс, який стосується цих подій, надзвичайно заплутаний і складний. Більшість учнів його не можуть осягнути. Напевно, тому хотілося якось дослідити, розібратися, розкласти це все на шматочки. І вже згодом з’явилася думка, що про все це  можна й розповісти. Десь так і склалося.

   – Зараз багато хто  проводить паралелі з нашою історією сторічної давнини і сучасністю. 1917 і 2017 роки, наприклад – схожість віднайти можна?

– Справді, цих параллелей можна знайти багато. Особливо спецкурс “Українська революція”, який читаю в Києво-Могилянській академії, викликав багато емоцій та рефлексій у студентів у 2014-15-х роках. Це, власне, ті студенти, які брали участь у подіях Революції Гідності, і їм  революція сторічної давнини виглядала зрозумілою і близькою. Більше того: коли відбувалися січнево-лютневі події 2014 року, якраз готував до друку збірку публіцистики Сергія Єфремова. Він був одним із діячів Української революції, видавав газету “Нова рада”, там практично в кожному номері була його фундаментальна стаття. Так-от,  помічав збіги один в один: що  дивлюся стрім з Майдану, що читаю про те, що відбувалося сто років тому…

Справді, була велика спокуса зробити такі порівняння. Але маю важливе застереження. Вже минуло сто років. Змінилися люди, інформація. Можемо знайти подібності, аналогії, але треба мати на увазі, що то історія, а це  – сучасність. Історичний досвід має один великий недолік: повторно його не можемо використати. Теорія про колесо історії, яке обертається, приводячи нас знову до тієї ж точки, симпатична, але насправді у ній рідко працюють якісь закономірності. Багато залежить від випадковостей: типу пішов дощ – люди не зібралися на мітинг. Чи навпаки, як було на Майдані на так зване “Вогнехреща”: спроба розігнати протест водометами викликала ще більший спротив, притягнула ще більше захисників. Таких випадковостей, які міняють хід історії, багато.

   – Але якщо нема шансів чогось навчитися у минулого, використати його досвід, то навіщо його вивчати?

– Зі знанням минулого живеться легше. Тоді дивишся на всю цю політично-економічну суєту трішки відсторонено. Бо розумієш, що це вже було, все це ми, люди, переживали, і те, що нині, переживем. Це якщо про загальнолюдську цінність минулого.

Якщо ж говорити про українську історію та українців, то її знати потрібно. Якщо у підручнику історії знаходимо щось своє – пригадайте, як ви реагували на зображення Успенського собору на сторінках книжки? От тоді з’являється оцей патріотизм, ця любов до батьківщини, як би пафосно це не звучало.

І тут виникає така проблемка, що у старіших підручниках кримські татари завжди зображалися як зрадники, угорці і поляки – вороги й окупанти. І діти, представники цих національних меншин, завдяки такому викладу історії, не відчувають себе частиною України. Як почуватиметься кримськотатарська дитина, читаючи у підручнику, що кримський хан зрадив Богдана Хмельницького? Хоча стосунки між кримськими татарами і козаками були набагато багатограннішими, і це очевидно, якщо почитати тексти нормальних істориків, там все логічно і зрозуміло.

   – “Історична правда” – проект про популярну, доступну для масового читача історію. Як для себе знайшли оцей баланс між академічним викладом, з усіма посиланнями на джерела, і популярним?

– На джерела  посилаюся завжди. Навіть моя практика читання лекцій тут, у Володимирі, доводить, шо так званим “простим людям” завжди цікавіше читати науково вивірені тексти. Там не обов’язково ставити підрядкові посилання і виписувати всю бібліографію відповідно до академічних стандартів. Для “Історичної правди” та сайту “LIKBEZ”, природно, треба писати без зайвого теоретизування і отих абсолютно неприйнятних для нормальних науковців вимог, що у статті має бути мета, завдання і т.д. Якщо якісний історик, науковець, то і його суто наукові тексти читаються легко. Наприклад, Олексія Толочка “Очерки начальной Руси” чудово приймають і читачі без академічної підготовки. Дуже важка тема, складні теоретичні підстави, а читається на одному подиху.

   – До речі, про читання. Людина, яка цікавиться темою української історії, часто ризикує натрапити на псевдоісторичні тексти – їх продукується справді багато. Що б порадили почитати якісне – з наукової точки зору?

– Якщо сайти, то раджу “Історичну правду” і “LIKBEZ. Історичний фронт”. Якщо авторів, то статті Ярослава Грицака, Наталії Яковенко, Олексія Толочка, себе (жартую). Напевно, одна із ознак якісного історичного тексту – відсутність претензії на істину в останній інстанції. Якщо історик пише, що все, я відкрив, і це було точно – то вже сумнівно. Якщо сумнівається, це нормально. В історика можуть бути різні політичні вподобання, вони проявлятимуться у тексті. Але хороший історик одразу, на перших сторінках, попередить, що він підтримує ту чи іншу політичну силу або ідеологію. Принаймні, це чесно, і читач зможе фільтрувати його тези з огляду на це.

   – Повернімося до Володимира. Очевидно, історія міста вам важлива і близька. Принагідно, проводячи дослідження на свою тему в архівах, знаходите щось цікаве, що її стосується?

– Так, як правило, це випадкові знахідки.

   – А яка із них виявилася для вас найцікавішою?

– Кілька десятків фотографій, які поширив у групі Володимирінфо, – вони зібрали якусь нереальну кількість вподобань. Цікаві факти – наприклад, про пожежу у травні 1900-го, яка, по суті, ніде не описана, лише трішки про неї згадується у книжці Володимира Музиченка “Володимир Єврейський”. Але виявляється, Ротшильди у Парижі постраждалим від цієї пожежі збирали і надсилали гроші. Тоді згоріло все середмістя, все єврейське містечко.

Отакі життєві історії – це те, чого не вистачає історії міста. Хочеться, аби вона була більш олюдненою. Тому мені імпонує те, що робить історико-культурний заповідник “Стародавній Володимир” зі збірками спогадів про місто, і ваш проект, у якому йдеться про історію окремих вулиць.

Інша проблема – це ювілеї наших шкіл. Вторік святкував ювілей педколедж, цього року – третя школа. І картинка вимальовується така: почалася Друга світова війна, людей забрали в армію, приходить чуже військо, мобілізація, окупація – і тут раптом виникають школи. А що, їх не було досі? Є телефонні, адресні книги міжвоєнного часу, де чітко написано – перша школа, друга, третя, телефон такий-то, директор такий-то, адреса така. А ми що, викидаємо і забуваємо все це?

Там же випускники є, вчителі. Часом запитують: а чому у нас нема нобелівських лауреатів? Я відповідаю: а ми ж не знаємо своїх випускників! Цілком можливо, що серед них хтось таки отримав нобелівську премію. Тільки через те, що це був період Польщі і польська мова викладання, цю історію чомусь викинули і забули. Мені здається, треба до неї повернутися. І цих людей треба повернути. Вони наші, це мешканці міста, половина їх похована на Ладомирському цвинтарі. Просто ми їх не знаємо.

   – Краєзнавцям-любителям, які хочуть більше дізнатися про історію Володимира, де порадите інформацію шукати?

– Тішить, що живемо в інформаційну епоху. Щодня збільшуються онлайн-архіви. Буквально днями запустили український онлайн-архів. Є підшивка газети “Слово правди” – у Національній бібліотеці імені Вернадського вона зберігається з першого номеру. Там багато цікавого – прізвища, фотографії, цікаві детальки, хоча, читаючи, треба фільтрувати ідеологічні нашарування тих часів. Плюс польський архів, польська цифрова бібліотека. Чеська, називається Багательня, чудовий сайт. Бібліотека Конгресу США. Їх досить багато, якщо говорити про цифрові носії. Якщо неоцифровані, то  архіви – Луцький, Рівненський, Житомирський, Київський. У центральному історичному архіві Києва є папка “Фонд Володимирського магістрату” за 1795 і подальші роки. Він у трохи поганому стані, на руки його не видають, але якби зорганізуватися й оцифрувати, можна знайти безліч цікавих речей. Плюс різноманітна преса часів Російської імперії – її, можливо, було не так і багато, але днями я знайшов “Вестник Юго-Западной и Западной Руси”, пропагандистський такий журнал, але там є опис Володимира. Якась людина з польським прізвищем приїхала, щоб переконати місцеве населення, що за Речі Посполитої жилося погано, а за Російської імперії стане добре.  Тож не відкритої інформації є ще чимало. Читайте, шукайте. Випадкові знахідки – це дуже цікаво.

Віталіна МАКАРИК.

Поділитися
- реклама -

Прокоментувати

Введіть Ваш коментар
Введіть Ваше ім'я

9 − 8 =