Марта Гай – підпільне і літературне псевдо поетеси, письменниці, журналістки Галини Омелянівни Голоян-Дробот, активної ОУНівки, однієї із засновниць Українського Червоного Хреста на Галичині та Закерзонні, громадської діячки.
Гімназистка-бунтарка
Галина Савицька народилася 30 червня 1922 року. Її матір Олена була вчителькою, а батько, колишній вояк Галицької армії, працював у банку «Дністер». Здавалося б, Галині судилося безпечне і щасливе життя. Однак доля вирішила гартували змалечку. Після передчасної смерті батька її мама змушена була залишити улюблений Львів – їй не дозволяли вчителювати на територіях, де переважали етнічні українці. Тож переїхали до Баранова, де Галина пішла до гімназії. Однак уже за рік її відрахували за нешанобливі слова про Пілсудського та ще й заборонили вчитись у гімназіях Польщі. Щоправда, згодом заборону зняли, та Галині дозволили продовжувати навчання лише у центральній Польщі. Вступила до гімназії міста Гостинін, звідки мати перевела її до навчального закладу монастиря святих сестер Уршулянок, у Тарнові, де вона закінчила і гімназію, і фізико-математичний ліцей.
Боролася, працювала, вчилася у підпіллі й тюрмах
Наприкінці 30-х років мати й донька Савицькі переїхали до Хелма. Там Галина познайомилася із майбутнім чоловіком, оунівцем Мироном Голоядом. Кілька щасливих місяців прожили вони на хуторі Теклівка на Тернопільщині разом із великою родиною Голоядів. Після приходу більшовиків подружжя вперше нелегально перейшло кордон і знову опинилося у Хелмі. Там Галина вступила до ОУН, пройшла вишкіл та здобула відповідну медичну освіту. У 1941 році разом із чоловіком нелегально повернулись до Львова, щоб налагодити підпільну мережу ОУН. Галина мала кілька псевдо: «Ганна», «Марта» (Марта І), «Марта Гай», «Оксана», «Ярина», «Р.», «25». Вона організувала і очолила жіночу сітку при Краєвому проводі Львівщини і Закерзоння, Личаківський районний провід ОУН. За завданням організації «Марта Гай» створила Український Червоний Хрест (УЧХ) на Закерзонні, навчала дівчат для санітарних відділків УПА.
У 1944-1945 роках вона – заступниця референта УЧХ Львівського обласного і провідниця жіночої сітки та референтка УЧХ Перемиського окружного проводів ОУН. Згодом – зв’язкова з окремих доручень Львівського крайового проводу, у 1946-49-х роках – референтка пропаганди Львівського крайового та окружного, Яворівського надрайонного проводів. Шість разів нелегально, за надзвичайно важких обставин, переходила кордон.
Наприкінці 1944-го 22-річна «Марта» пережила тяжку втрату – під час атаки військ НКВС біля села Грабівка неподалік Калуша загинув її чоловік, на той час заступник референта служби безпеки проводу ОУН. Перейшовши у глибоке підпілля, Галина Голояд працювала у жіночій сітці при Кураєвому Проводі, займалася літературною, журналістською, виховною роботою. Редагувала журнал для молоді «На чатах», писала оповідання, поезії, працювала в Головному штабі УПА. Зиму 1949-1950 років провела у законспірованому таборі в Карпатах.
До пастки «безпекашів» «Марта Гай» потрапила 6 травня 1950 року у Львові, коли, не знаючи про загибель генерала УПА Шухевича, вирушила за наказом із поштою та літературними творами на зустріч до його зв’язкової.
Півтора року слідства провела у тюремній камері на Лонцького. Їй присудили 25 років «особливо закритих таборів» та ще 5 років позбавлення громадянських прав. Галина Голояд відбувала покарання у тайшетських, мордовських, кемеровських таборах. Її судили ще двічі – за спробу втечі і бунт на захист польки Стефи Ваврикович. Навіть в одиночній камері вона не втрачала наснаги до життя – вивчала філософію, писала. Врешті «Марту» перевезли до закритої тюрми – сумнозвісного володимирського централу.
Через 15 років тюрми – ляльковий театр, «Школа молитви» і «Берегиня»
«Марта» не добула усього терміну, її звільнили у серпні 1964-го. Не маючи права повертатися до Львова та інших великих культурних центрів, поселилась біля матері у містечку Бурштин на Івано-Франківщині. За рік одружилася із Марком Дроботом.
Галина ніколи не переставала писати. Та міліція навіть після звільнення часто приходила до її помешкання з обшуками, тому рукописи доводилось переховувати у друзів. Однак і серед чиновників траплялися порядні люди. Так, вивезти рукописи із табору їй дав можливість полковник КДБ Володимир Шевченко. А тим часом, повернувшись до рідного краю, українська письменниця, твори якої уже видавалися за кордоном, мусила спершу працювати слюсаркою на електростанції. Тій самій, в яку тепер методично цілять російські ракети.
На волі, незважаючи на матеріальні негаразди і занепале здоров’я, «Марта» знову взялася до громадських справ. Організувала ляльковий театр при палаці культури, клуб «Юний друг природи», в якому виросло не одне покоління бурштинських дітей. Після падіння комуністичного режиму вела уроки релігії у школах, заснувала клуб «Берегиня». Виступала на телебаченні з релігійно-патріотичними програмами для дітей і молоді. І збирала архів про боротьбу ОУН на східних теренах України.
Творча спадщина підпільниці-патріотки
Перші літературні спроби «Марти» належать до періоду роботи у підпіллі. Зимуючи (1949-1950 роки) у горах, в осередку підпільників, підготувала першу збірку віршів «До зорі», згодом видану у Лондоні. Про свій шлях неволі і поневірянь описала у другій книзі дилогії «Дорога» (1992 р.) – «Двобій з дияволом».
У 1995 році Марта Гай вступила до Національної спілки письменників. Її книжки видавалися в Україні, Великій Британії, Канаді, Чехії та інших країнах. Її творчість – це переосмислення пережитих героїчних подій історії України, трагедій сотень і тисяч доль, зокрема – жінок-патріоток, це біль, сподівання і віра. У творчому доробку письменниці – поетична збірка «Свіча», збірка історичних оповідань для дітей «Під покровом Богородиці», драма-лібрето для опери «Ярослав Осмомисл», «Казка про внука», кіносценарій «Серце повстанця», есе «Філософія чину», збірка нарисів «Україна», «Вибрані твори», збірка історико-філософських статей про Україну і Росію «Антропологія духа» та ін.
За роботу у підпіллі Галина Голояд нагороджена Срібним Хрестом заслуги УПА. Померла «Марта» 2 січня 2003 року у Києві, куди виїхала до сина, художника і скульптора Богдана. Була похована у Києві, перепохована на Личаківському цвинтарі у Львові.
Її поезія співзвучна часу, коли знову боремося з ненависним ворогом, що зазіхає на наше життя й свободу.
Не здобути нам волі чужими,
а самим нам її треба брать.
Веди швидше у бій, командире,
Нам ніколи чекать!
Ірина НАДЮКОВА