Новини

Карпатське відлуння історії про володимирську вчительку

Архів
48 переглядів

Торік, в одному із серпневих номерів газета «Слово правди» розповіла читачам про колишню жительку Володимира,  референта пропаганди Окружного проводу ОУН,  талановиту українську розвідницю, спецзв’язкову  ОУН-УПА Олександру Паєвську.  Наприкінці травня автору цих рядків пощастило побувати  на її батьківщині, на Косівщині, де у рамках традиційного відзначення Дня героїв, вшановували і пам’ять цієї патріотки.

Панахиди біля школи, на цвинтарі й на Верхніх Гарасимах 

Гірське село Бабин – єдине на Косівщині, звідки у 40-50-х роках минулого століття не вивезено до Сибіру жодного жителя. Місцеві пояснюють: це завдяки тому, що звідси не надійшло до КДБ  жодного доносу – не було у Бабині ні зрадників, ні сексотів. Хоч майже у кожній родині хтось служив в УПА, а одна із повстанських криївок була  навіть у школі.

До Бабина шість кілометрів від райцентру, тут немає газу й вуличного освітлення. Проживає близько 850  мешканців, проте їхні будинки переважно на присілках і ховаються у буйній зелені карпатських схилів. Через таку розосередженість загальна площа села (понад 13 квадратних кілометрів) наздоганяє наш Володимир (17 кв. км). Сільську громаду очолює неодружений атовець Василь Самокіщук, завдань перед яким – непочатий край, у тім числі й завершення будівництва нової школи.

Бабин може похвалитися гарним, високим і просторим храмом Воскресіння Господнього, що виблискує золотом куполів над вкритими сріблястою бляхою дерев’яними стінами, вражає барвистими рушниками, дружним церковним хором. А ще найстарішою у районі, без актового і спортивного залів, досить благенькою школою, меморіальна дошка на стіні якої нагадує про видатну оунівку, яка забезпечувала зв’язок Окружних проводів Буковини і Гуцульщини. Тут і зібралися селяни після церковної літургії, аби вшанувати її пам’ять. Як годиться, виступили представники влади, керівники громадських організацій, діти декламували патріотичну поезію. Подарований редакцією газети «Слово правди» альбом «Володимир на поштівках і фотографіях 1900-1930-х років», виданий нашими архітекторами Романом Мазурком і Анатолієм Гнатюком, поповнив шкільний музей вчительки-розвідниці. Аби і діти, і теперішні вчителі, і всі жителі Бабина могли побачити, якими вулицями ходила колись їхня славна землячка.

Місцевий священик Михайло Ганущак відправив панахиди на п’яти могилах на цвинтарі, неподалік церкви, на  якому  покояться восьмеро воїнів УПА. Процесія пройшла територією села, де встановлено пам’ятні хрести на місцях загибелі повстанців, а також їхніх криївок та бункерів. Відмолено панахиду й на віддаленому присілку Верхні Гарасими (фото), де в останньому бою з чекістами у червні 1952 року загинули воїни збройного підпілля Микола Лукинюк-«Бомба» та Дмитро Петричук-«Бистрий», священик УГКЦ отець Мирослав і важкопораненою потрапила до рук загарбників дружина «Бомби». Біля Хреста пам’яті загиблим їхні родичі організували поминальний обід.

На жаль, через брак часу, не вдалося поспілкуватися із колишніми учнями Олександри Паєвської, та, кажуть, один старшого віку чоловік хвалився, що має учительчину чорнильницю, збирався віддати її до школи. Онука Паєвської, червоноградська викладачка музики Ірина Вовків, з якою вдалося порозмовляти телефоном, пригадує, як у дитинстві приїздила до Бабина разом зі своїми батьками й тато показував їй цю сільську школу. Та про пам’ятну дошку з портретом її бабусі тоді, у 80-х, і не йшлося.

Гуцули не з книжок знають, розповідає директорка Косівського музею визвольної боротьби Людмила Луканюк, як у 1943 році у Карпатах створювалися підрозділи повстанської армії,  вишкільні табори, старшинські школи. Понад півмільйон чоловік тоді стали членами ОУН та УПА, що до середини п’ятдесятих років вели активний супротив радянським загарбникам. Керівники головного осередку проводу ОУН були освіченими людьми, інтелектуалами, які організували чітку роботу по суті державних українських установ, що мали авторитет серед місцевого населення. Водночас вони розуміли і важливість служби пропаганди, тому були створені підпільні друкарні, що випускали інформаційні матеріали – газети, листівки, навіть на мові ворогів. У цій царині працювала і талановита публіцистка Олександра Паєвська. А для неграмотних гуцулів  виготовляли дотепні листівки-малюнки, часто з карикатурами художника й поета Степана Радиша – дереворитом, з допомогою особливої графічної техніки високого друку, що полягає у виконанні рисунка на дошці з розпиленого впоперек дерева і отриманні відбитку на папері. Такими листівками горяни особливо тішилися, це додавало їм духу, надії й нескореності. І, незважаючи на небезпеку, кілька з таких підпільних видань патріотам вдалося зберегти до наших днів, зараз вони стали експонатами філії Івано-Франківського музею визвольної боротьби у Косові.

Під коптильнею – фотоархів УПА

Коли, прибираючи у 1999 році стару бужарку (так гуцули називають пристосування для коптіння м’яса), жителька села Яворів, що під Косовом, Ганна Кіщук вигребла дві закритих скляних банки, вона спершу збиралася спалити знайдене, бо, як відкрили, в одній був лише чорний зітлілий порох, у другій – якісь незрозумілі пластинки різного формату. На щастя нагодився син-десятикласник і подивившись на кілька з них проти неба, зауважив: «Дивіться, та це ж повстанці – у них тризуби на кашкетах! Занесу завтра до школи». Та мати того ж дня розповіла про пригоду місцевому стоматологу, до якого звернулася з болючим зубом. Надавши допомогу пацієнтці, чоловік миттю подався до двоюрідного брата, котрий саме приїхав зі Львова і вже удвох прийшли до господарів. Селяни показали знахідку – це були негативи старих світлин!

– Василь проявить і зробить фотографії, дайте йому негативи, – порадив фельдшер. Господарі погодилися, бо мали надію побачити серед сфотографованих когось зі своїх близьких. У самого Василя вуйко був у повстанцях, дід і баба – на заслані. І хоча багато з його родини постраждали, до того випадку, зізнається, глибоко не торкався цієї теми. Фотографіями, розповідає, зацікавився як фотограф-любитель. Адже там були і високоякісні, майже мистецьки зроблені, композиційно витримані світлини. Однак ні своїх, ні рідних господарів обійстя на знімках не знайшов. Та справа так захопила, що вже другий десяток років чоловік присвятив розкриттю таємниць і відновленню історичної правди про визвольну боротьбу українського підпілля з радянськими загарбниками, що тривала у Карпатах майже до середини 50-х років. Хоча багато повстанських фотографій знайдено і службою безпеки України, та цей, яворівський, фотоархів і досі залишається найоб’ємнішою знахідкою, він нараховує 216 окремих кадрів на чорно-білій негативній плівці.

Зазначу, що Василь Гуменюк за професією – не історик, а ветеринарний лікар. Кандидат біологічних наук, який доріс до заступника директора науково-дослідного інституту сільського господарства Карпатського регіону, що в Оброшино, під Львовом. Фотографією захоплюється з юності, був учасником багатьох фотоконкурсів високого рангу, то ж у фотосправі розуміється не гірше фахівця. Тому найперше, він подбав про консервацію матеріалу, відповідно до технології, а вже потім виготовив повний комплект світлин. Чоловік уже на пенсії, тому майже увесь свій час віддає справі, за яку болить душа.

Ідентифікувати сфотографованих  першим допомагав голова Косівського братства ОУН-УПА Петро Підлетейчук («Спартак»), знімки публікувалися у газетах, книжках, демонструвалися по телебаченню, функціонувала пересувна фотовиставка. Василь Гуменюк одержав сотні листів, їздив від родини до родини, траплялися й помилки, інколи одного вояка вважали своїм кілька сімей і називали різними іменами, було, що відгукувалися і самі герої світлин. Через шість років наполегливих пошуків за фінансової підтримки багатьох благодійників, які проживають у США,  Україні, Польщі, львів’янин упорядкував і видав фотоальбом «Яворівський фотоархів УПА». Зараз відомо 97 осіб із близько 320-ти зафіксованих на фото.

 

Пліч-о-пліч з гуцулами східняки й волиняни у Карпатах воювали

   На час видання альбому упізнаних було кілька десятків. Торік відкрилися імена ще одинадцятьох повстанців, родом із сусідньої  Коломийщини, які у 50-му році святкували Великдень за шість кілометрів від управління  КДБ.

Пенсіонерка Михайлина Хомин із Рогатинського району побачила себе молоду в упівському однострої  на передвиборчому бігборді з підписом «Ми за визнання УПА!»  партії Литвина. Не повіривши своїм очам,  пішла у штаб районного осередку питати, звідки взяли старе фото? Коли після телефонного знайомства Василь Гуменюк приїхав до неї, показала ще два знімки, зроблені у той же день, але у цивільному одязі, їх тоді дівчині віддали на руки. Розповіла, що фотограф знімав її з друзями, коли прийшла у справах до табору, розказала і про двоюрідного брата, члена ОУН, котрий на знімку поряд з нею.

Є на фото і останній окружний провідник ОУН Іван Кулик. Це колишній старший лейтенант Червоної Армії, родом із  Донеччини, з місцевості, де у 2014 році сепаратисти збили малайзійський Боінг.  Іван був серед групи полонених, яких повстанці відбили у гітлерівців, що вели хлопців на розстріл.  Коли запитали, чи є серед визволених українці, вийшов з шеренги.

– Ми – Українська повстанська армія, хто не лишається – ідіть, куди хочете. Іван залишився,  він проводив вишкіл новобранців у школі старшин, адже був кадровим офіцером і міг навчити тактики, військового вміння й навичок. Згодом став  окружним провідником ОУН.  Недавно, розповідає Василь Гуменюк,  розкопали бункер, де знайшли один документ 50-51 років – якраз тоді, коли він був керівником. Це настільки вражаюче грамотно укладена  «Програма вишколу підпільних кадрів», що їй можуть позаздрити  сучасні університетські факультети політології.  Там не лише розглядаються різні військові питання, а ще й вимагається знання іноземних мов – англійської чи німецької. Автором цієї програми вважається саме Іван Кулик. Загинув цей чоловік через зрадника…

Є серед персонажів яворівського архіву і волинянин. Іван  Григорович Мельничук  народився у 1915 році у селі Береськ  Локачинського (тепер Рожищенського) району. Був посланий у Карпати у складі загону Ковпака. Під час рейду його пораненого кинули напризволяще, був би помер, та його виходили повстанські медики. Пішов до УПА, його псевдо «Галайда». А оскільки мав вишкіл, то скоро був призначений командиром чоти. Воював у сотні знаменитого сотенного «Білого», після 1946 року – у групі командира тактичного відтинку Петра Мельника-Хмари («Вихора»). Один із їхніх резонансних рейдів –  до Румунії  у 1949 році. Те, що Іван Мельничук був учасником того рейду, зафіксовано на фото. «Галайда» загинув на Прикарпатті на початку 50-х, місце його поховання невідоме.

Його дружину і двох дітей виселили з хати і у 44 році вивезли в Архангельську область. Звільнили їх із заслання у 60-ому. Цікаво, що у 1994 році у волинській пресі було опубліковане прохання сина розповісти про долю Івана Мельничука.  Аж торік у газеті «Волинь-нова»  про героя розказав його побратим  Мирослав Симчич.  За даними Василя Гуменюка, син повстанця помер, у Луцьку проживає онук.

 

Знайдено унікальні світлини Паєвських  

Допомагав ідентифікувати повстанців зі світлин яворівського архіву і Юрій  Паєвський на псевдо «Жук», син розстріляної у 1953 році у лук’янівских застінках референтки ОУН.

На жаль, Юрій Денисович, котрий народився у нашому місті, друкував у схроні повстанські листівки, відбув заслання, вже відійшов у Засвіти. Та завдяки панові Гуменюкові, котрий встиг з ним заприязнитися, маємо нагоду познайомити читачів газети «Слово правди» із раніше невідомими світлинами Лесі Паєвської, її чоловіка Діонісія та сина.  Адже ні у фондах історичного музею, ні у приватних архівах володимир-волинців жодного фото Паєвських досі не було знайдено, а для торішньої газетної публікації ми використали єдине, знайдене в Інтернеті.

Як же могли вціліти світлини родини, що покинувши своє гніздо у Володимирі, змушена була довгий час жити на нелегальному становищі, переховуватися у повстанських схронах? За словами Василя Гуменюка, Юрію Паєвському передали їх рідні по материній лінії з Гуцульщини. Подбала про це  дружина пана Юрія Дарія Василівна, котра дбайливо збирала інформацію про родину чоловіка.

Серед карток є одна, приблизно початку 30-х років 20-го століття, на якій  молода Олександра очевидно разом із великою сім’єю Томичів – 18 жінок і чоловіків різного віку  стоять на затишному подвір’ї перед круглим квітником. За спинами людей – город, далі полонина зі стіжками сіна, очевидно це село Брустури.  Є світлина, на якій Леся – зовсім юна дівчина-підліток. На пізніших – вона разом із чоловіком,  помітно, що Діонісій (чи Денис, як називали його близькі) дещо старший від дружини, що й зрозуміло, бо коли він воював за УНР, вона мала лише років 10.  Зворушливо вродливою Леся виглядає, тримаючи на руках кількамісячного сина, вона аж сяє квітучою красою материнства. На тому фото вся родина- у вишиванках. На інших – Юрій – один і з друзями у засланні. Потім – у старшому віці, коли його фотографував Василь Гуменюк. Краєзнавець зізнається, просив Юрія Денисовича занотовувати свої повстанські спогади, на що той відбувався обіцянками, мовляв, ще рік відпрацюю, а сяду на пенсію і тоді вже записуватиму. На жаль, його життя обірвалося надто рано, після фізичної перенапруги, коли треба було ліквідовувати позаштатну ситуацію на червоноградському водоканалі, де працював.

На превеликий жаль, лише рівно на півроку пережила чоловіка пані Дарія. То ж берегинеютак скрупульозно зібраної нею інформації про родину Паєвських стала донька, Ірина . Крім неї, нащадком Олександри Паєвської є Іринин двоюрідний брат із Сагайдака, на Полтавщині. Правнуки Дениса й Лесі – дочки Ірини та син її покійної, названої на честь бабусі, сестри Олександри, 31-річний лучанин Андрій. Молодий чоловік  після поранення в АТО – інвалід другої групи по зору.

Ірина Юріївна, котра проживає у Червонограді,  невдовзі планує приїхати до Володимира, аби побачити місто юності своєї бабусі, й хоче якомога більше знати про цю відважну жінку, яка загинула за вірність Україні, маючи 45 років.

   Ірина НАДЮКОВА.

 

Коментарі
Поділитися
Головні новини
Реклама
keyboard_arrow_up