У Володимирському історичному музеї імені Омеляна Дверницького у Всесвітній день біженців відбулося відкриття персональної виставки картин художника-аматора з донецького міста Курахове Володимира Яницького під назвою «Мистецтво наВПОмацки», організованої колективом музею у партнерстві з благодійним фондом «Рокада» Волинь».
Привітати художника з презентацією його виставки завітали жителі міста, у тому числі й ВПО, які знайшли тут прихисток від війни. А також начальниця відділу культури та мистецтва Олена Омелюх. Регіональна координаторка та менеджерка з психосоціальної підтримки «Рокади» Волинь» Людмила Висоцька-Степанюк та Ольга Голіцина-Чазова розповіли про особливості своєї діяльності та ідею познайомити жителів громади з творчістю Яницьких.
Привітала й очільниця Нововолинської міжрайонної первинної організації УТОС Галина Маліц та її заступниця Валентина Рудь, які подарували квіти та дві картини з мушель, створені пані Галиною. Вони, як ніхто інший, знають, як важко реалізувати себе людям з вадами зору. До складу цієї організації входять мешканці Нововолинська та усього району, зокрема з Володимир-Волинської громади близько 70. Долучилася до привітань й голова осередку ГО «Союз Українок» Лариса Лучинець. Окрасою заходу стали пісні тріо «Мальви» (Лариса Лучинець, Світлана Пустова, Тетяна Сачук), а також пісня «Янголи» у виконанні Дениса Євтошука, після якої хвилиною мовчання вшанували пам’ять захисників та захисниць, що віддали життя за волю України.
Коли зір підводить, олійну фарбу легше відчувати пальцями
Володимир Яницький з дитинства має вади зору. Він часто носить темні окуляри, які не лише приховують особливість художника, але й додають індивідуальності та стилю. Йому було три роки, коли батьки помітили, що син погано бачить, почали звертатися до лікарів. Прогнози спеціалістів були невтішні: через вроджену патологію шансів на відновлення зору немає, більше того – до сорока років він взагалі його втратить.
Володимир з великою вдячністю розповідає про Валерія Сердюка, офтальмолога з міста Дніпро, який зберіг мінімальний відсоток зору. В Україні більше ніхто з лікарів не робить подібних операцій. Загалом художник переніс їх 24. Це важке випробування, зізнається, проте саме занурення у творчість додає сил.
У 18 років Володимир Яницький захопився живописом. Після закінчення школи мріяв вступити до художнього закладу, але не зміг скласти іспити через інвалідність. Коштів на полотна не мав, самотужки виготовляв їх з оброблених у спеціальному розчині та ґрунтованих скатертин. Картини писав олією, адже цю фарбу легше відчувати пальцями. Квартира згодом перетворилася на майстерню та галерею. Зараз вже й не злічити подяк й дипломів художника, який є переможцем всеукраїнських і міжнародних конкурсів, має персональні виставки.
Дружина Ганна – не лише вірна супутниця життя, вона – помічниця та натхненниця художника, менеджерка та найпалкіша поціновувачка його творчості. Разом подружжя подолало і досі долає всі випробування долі.
Володимир Яницький довгий час працював у Кураховому професійним масажистом, закінчивши Київське медучилище. Випадково, коли лежав у лікарні, познайомився з місцевим костоправом Іваном і зацікавився його вмінням. Той і запропонував Володимиру перевірити, чи є у нього до цього здібності: поклав на гладку поверхню волосину і сказав впіймати її пальцями. Коли той без проблем виконав це завдання, здивований пан Іван порадив стати масажистом. Володимир за понад 30 років такої роботи допоміг багатьом людям: виправляв кривошиї у немовлят, сколіози, дисплазії, ставив на ноги людей, що перенесли інсульти. Зараз через стан здоров’я масажі не робить, проте продовжує консультувати друзів та рідних, які звертаються. Допомагаючи людям зцілитися, ніколи не переставав малювати, вважаючи, що його картини також мають цілющу силу.
Родина Яницьких завжди мала чітку проукраїнську позицію, навіть у 2014 році, коли почалися військові дії на Донбасі. З початком війни десять років тому подружжя активно допомагало військовим і цивільним. Робило це обережно, усвідомлюючи небезпеку, адже люди переповідали жахливі історії про знущання над волонтерами в захоплених рашистами містах. «Добрі справи люблять тишу, а під час війни потрібно бути вкрай обережними, адже довкола так багато тих, хто чекає на «рускій мір», – каже Володимир.
Коли Володимир та Ганна дізналися, що за їхнім містом стоять українські військові, вирішили їм допомагати. Так познайомилися й подружилися з бійцями тоді ще 51-ї механізованої бригади, що дислокувалася на околицях Курахового. Пекли пиріжки, допомагали з мобільним зв’язком, забирали з пошти та завозили на позиції посилки, запрошували бійців до себе додому прийняти душ. Зі 120 родин, що проживали тоді в багатоповерхівці, проукраїнські настрої мали лише Яницькі. За це до їхньої квартири часто намагалися вдертися, залякуючи, гримали у двері. Сім’я склала «тривожну валізу» з найнеобхіднішими речами, яка завжди лежала в машині, на випадок, якщо доведеться швидко залишити місто. Щоразу, сідаючи в авто, перевіряли, чи не причепив хто до днища вибухівку.
Володимир згадує, як у квітні 2014 року з дружиною вирішили провідати могили батьків. Блокпости, перевірки документів, насторожені погляди українських солдатів. Подивилися тоді на наших військових і захотілося їм хоч якось допомогти. На зворотному шляху купили харчів, меду. Хлопці брали ті гостинці з острахом, адже важко було розпізнати, хто свій, а хто – чужий. Так й затоваришували з хлопцями з 51-ї ОМБр. А у 2015 році на їхнє запрошення приїхали в гості на Волинь, побували у Володимирі, Ковелі, Луцьку. Купили вишиванки та повернулися додому з думкою, що ось-ось Україна переможе, вигнавши ворога…
24 лютого 2022 року остаточно розділило життя родини на два періоди: до та під час війни. Порадившись, прийняли важке рішення: покинути зону бойових дій й тим самим дати нашим бійцям можливість повноцінно виконувати свої завдання, не хвилюючись за життя цивільного населення. Батькам важко далося таке рішення, проте хвороба мами Ганни і те, що літня жінка зовсім не чує, стали вирішальними факторами.
5 квітня 2022 року Володимир та Ганна разом з батьками покинули Донбас. Картини, пензлики, мольберт та фарби загорнули разом та прив’язали до даху авто скотчем. Три доби їхали до Луцька через великі затори, спочатку – мовчки, ледь стримуючи сльози від того, що залишили домівку. Вирішували, куди їхати? Допомогли хлопці з 14-ї окремої механізованої бригади, з якими потоваришували ще в 2014 році. У Володимирі їх чекала сім’я Андрія Хилінського. Проте склалося так, що родина вирішила зупинитися неподалік Луцька, зважаючи на хворобу мами. Колишній військовий Віталій Пудлік та його сестра Жанна допомогли знайти житло у селі Чаруків. Місцеві жителі допомагали продуктами, речами й всіляко підтримували. «Одного разу повісили на паркан банку з огірками, навіть не знаємо кому повернути тару», – розповідають Яницькі.
Трохи оговтавшись та звикнувши до нового місця, знову почали малювати. Володимир та Ганна кажуть, що творити в умовах війни складно, тим більше для людини з вадами зору, відсутність належного освітлення, правильного оснащення робочого місця створює неабиякі труднощі. Іноді Володимир малює навіть на підлозі. Тематика його картин з війною змінилася – стала сумною.
Родина Яницьких також вирішила якось віддячити односельчанам та урізноманітнити їхнє життя: організували та провели персональну виставку картин Володимира, вели художній гурток для дітей. А ще разом з місцевою молоддю патріотично розмалювали автобусну зупинку у селі Колодеже.
Мистецьке подружжя займається також розписом по тканині, декоруванням тарілок, розмальовуванням різдвяних іграшок, виготовленням прикрас з натуральних каменів, виготовленням кашпо з ротангу. А ще мріє створити колекцію тактильних картин для людей з повною відсутністю зору, щоб і вони могли у прямому розумінні доторкнутися до прекрасного.
Після закінчення офіційної частини відкриття виставки Володимир та Ганна ще довго з захопленням розповідали про сюжети своїх робіт. На полотнах зображена і природа, і тварини, і жіноча краса, а головне – українська душа. Кожна картина – яскрава інтерпретація реальності, відображення внутрішнього світу художника.
Переглянути роботи, а при бажанні й купити їх, можна у Володимирському історичному музеї імені Омеляна Дверницького до 31 липня.
Ганна ДОСКОЧ,
наукова співробітниця Володимирського історичного музею імені Омеляна Дверницького
