Професію дефектолога уродженка міста Устилуга Лариса Ярушко освоювала у Дніпропетровському національному університеті та магістратурі Слов’янського педуніверситету. Працювала за фахом довгий час у спеціалізованих дошкільних закладах та учителькою інклюзивного класу на Дніпропетровщині, а нині мешкає у Івано-Франківську, де має приватну практику.
В основному займається з дітками, що мають синдром Дауна, дитячий церебральний параліч, розумову відсталість, затримку психічного розвитку та розлади аутичного спектра. Робота дефектолога, розповідає Лариса Миколаївна, спрямована на розвиток психічних процесів дитини – мислення, пам’яті, уваги, сприймання, а також зв’язного мовлення, дрібної загальної моторики. Ведеться вона в ідеалі у системі із логопедом та психологом, а тривалість її суто індивідуальна.
«Проконсультуватись із дефектологом раджу батькам, якщо їхня дворічна дитина не розуміє простих інструкцій, прохань, а лиш діє за аналогією, у три роки дитина повинна виконувати уже складні дво- чи триступеневі інструкції», – відповідає Лариса на запитання, коли ж варто починати корекційий процес та зазначає, що обстеження дитина проходить у присутності батьків, а вже самі заняття відвідує без них. Це для того, щоб малюк не відволікався на пошуки підтримки та схвалення з боку мами й тата.
Індивідуальні заняття тривають від 25 до 40 хвилин. Вони включають обов’язкову артикуляційну та пальчикову гімнастику, чергування фізичних та розумових навантажень, фізкультхвилинки, завдання на концентрацію уваги, пошук простих рішень, розвиток логіки тощо. Рідко коли вони відбуваються сидячи за столом – усе більше в русі, у різних пристосованих частинах кабінету: викласти на підлозі предмети, порахувати на стіні наліпки, повторити певні фрази, стоячи на балансирі, пройти лабіринт, зайнятись дослідницькою діяльністю або потренувати соціально-побутове орієнтування. Аби утримати увагу дитини, доводиться робити до 10 змін видів діяльності протягом одного заняття, інакше вона стомиться від одноманітності й відмовиться працювати узагалі. Практикує дефектологиня й групові заняття, вони допускаються при певних нозологіях, але все ж більше схиляється до індивідуальної роботи, адже, каже, часто доводиться не просто показувати завдання, а й виконувати їх руками дитини.
«Якщо говорити про особливості діагнозів, то слід відмітити, що «діти дощу», як часто називають дітей з РАС, дуже різні: вони можуть бути як надчутливими, відчуваючи дискомфорт від того, що потрібно в руку взяти якийсь предмет, а можуть мати притуплене відчуття болю та завдавати собі ж ударів і пошкоджень. Такі діти не звертають уваги на оточуючих, «залипають» на одному русі й дуже схильні до ритуалів. «Сонячні» діти дуже прив’язуються до інших людей, люблять обійми і похвалу. Діагноз ДЦП у переважній більшості випадків означає, що при вадах опорно-рухового апарату розум дитини абсолютно не пошкоджений, такі діти швидко освоюють навчальну програму, демонструють чудовий рівень знань. Здатністю до научіння відрізняються діти з затримкою психічного розвитку від розумово відсталих, скажімо, якщо їм дати по два однакових завдання, то діти із ЗПР виконають друге завдання за аналогією з першим, а розумово відсталі сприймуть його як інше, нове завдання, бо мають здатність швидко усе забувати. Але і їх потрібно максимально адаптувати до реалій життя, соціалізувати», – пояснює Лариса Ярушко. Вона також зазначає, що раніше помилково вважалось, що дитячий аутизм переростає у шизофренію, але тепер науковці відкинули цю версію. А світ знає насправді геніальних музикантів, художників, програмістів, які в дитинстві страждали від аутичного розладу, але з правильними підходами до корекційної роботи змогли перетворити недугу в переваги.
Аби досягти максимального ефекту, корекційно-виховну роботу слід розпочинати якомога раніше, іще в дошкільному віці, вважає Лариса Миколаївна, тоді дитина спокійно піде у школу в інклюзивний клас – у звичайний колектив, де допускається навчання до 3 дітей з однією нозологією, або й більше з легкими ступенями відсталості. Асистент вчителя супроводжуватиме діток з інвалідністю на уроках та під час усіх режимних моментів, за бажанням батьків дозволяється залучати й персонального асистента дитини, щоправда, ця послуга платна.
Крім того, вона зі здивуванням порівнює такі різні підходи до роботи з дітьми з інвалідністю у різних містах України. У Кам’янському, що на Дніпропетровщині, три інклюзивно-ресурсних центри із повним штатом працівників, розвинена мережа дитсадків з логопедичною, опорно-руховою чи іншою спеціалізацією, не менш як по сім інклюзивних класів у кожній школі, де дефектологи і психологи займаються з учнями 2-3 рази на тиждень. У такому ж за кількістю населення Івано-Франківську один недоукомплектований ІРЦ та 1-2 учні-інклюзивники у школах, а батьки змушені шукати допомогу деінде.
Та попри все, запевняє Лариса Ярушко, сім’ям, що виховують діток з інвалідністю, ніколи не варто опускати руки – цілеспрямована системна робота команди «психолог-дефектолог-логопед» таки дає помітне покращення у розвитку дитини, а інклюзивне навчання дозволяє їй адаптуватись до соціальних умов.
А щодо порад батькам, то вона радше хотіла б звернутись до тих, хто поведе до школи дітей, що вчитимуться в одному класі з інклюзивниками: «Ніколи не бійтесь, що діти з особливими освітніми потребами погано вплинуть на навчання ваших школяриків. Навпаки, за мудрого керівництва педагога, ваші діти поруч із ними отримають та засвоять головний урок у житті – як бути добрим та милосердним, навчаться толерантності, підтримці та виростуть справжніми людьми».
На наші питання відповіла Людмила Борисюк – психологиня інклюзивно-ресурсного центру «Жовта парасоля», яка на цій посаді працює два з половиною роки, а спеціальність здобувала у Дрогобицькому педагогічному інституті імені І.Франка.
– Розкажіть, які особливості роботи психолога, який щодня має справу із дітьми з інвалідністю?
Психологічна допомога узагалі має ряд тонкощів, адже у ній, як і в медицині, діє принцип «Не нашкодь!». Одним із важливих завдань є правильна діагностика рівня розвитку дитини, адже на ній буде базуватись уся подальша корекційна робота. Насамперед, тут не можна застосовувати шаблонних підходів, бо діти однакового віку з однаковим діагнозом можуть демонструвати зовсім різні досягнення. Психологу слід відшукати сильні сторони дитини, визначити, що вона уміє та може, чим її можна зацікавити, далі обов’язково встановити з дитиною контакт, а тоді уже будувати сам процес роботи.
Іншою особливістю є те, що спеціаліст має знати й сім’ю свого маленького клієнта, працювати з мамою і татом, які дуже часто переживають тривожність, пригніченість або ж просто іще «шукають себе». Зазвичай для батьків ми проводимо тренінги, індивідуальні заняття, зокрема, допомагаємо організувати психологічне розвантаження.
Ну й, звичайно, усі мусять розуміти, що процес дуже довготривалий і клопіткий. А взагалі у цій роботі потрібно мати велике серце і прагнення допомогти. Батьки, які виховують особливу дитину, не чекають на співчуття чи жаль, а лише на професійну допомогу, практичні поради, підтримку у побудові корекційно-виховного процесу. Для батьків важливо, аби їх дитина засвоїла навички самообслуговування, змогла комунікувати з іншими дітьми, здійснити покупку в магазині, в майбутньому здобути професію, яка допоможе у самостійному житті.
– Які «дзвіночки» сповіщають батькам про необхідність звернення до спеціалістів з приводу якихось розладів у дитини?
Усе залежить від нозології. Наявність у дитини синдрому Дауна визначають відразу після народження. Розлад аутичного спектра (РАС) видно тільки з року життя, а то й пізніше – у такої дитинки послаблена вербальна комунікація, вона усамітнена, навіть не потребує звичного емоційного контакту з мамою, часто не відчуває болю та не має почуття соціальної безпеки, їй притаманні стереотипні, повторювані рухи, одноманітна, а не рольова, гра. Скажімо, дитина постійно вибудовує іграшки у одному порядку, сприймає лише звичне структуроване приміщення і завчену дорогу, а при зміні кимось з дорослих розташування меблів або традиційного маршруту, впадає в істерику. Я наголошую на можливості та необхідності раннього виявлення відхилень тому, що це надважливий аспект усієї корекційної роботи – професійне втручання у дошкільному віці є запорукою подальших змін. Такі підходи до психологічної практики вже давно впроваджуються у Європі.
– У чому полягає корекційна діяльність?
Це комплексна робота кількох спеціалістів, яка спрямована на розвиток емоційно-вольової і поведінкової сфери дитини. Починати потрібно з простих одноступеневих інструкцій на зразок «Дай!», «Принеси!», а переходити до складніших двоступеневих: «Візьми іграшку і поклади її на полицю!». До речі, такі діти не сприймають нашого дорослого красномовства, тож навантажувати їх зайвими розмовами не потрібно.
Аутисти люблять швидко виконувати завдання, тому для занять із ними передбачена постійна зміна діяльності, а серед улюблених справ ненав’язливо слід вводити завдання, які їм не надто подобаються. Зокрема, і встановлення зорового контакту, якого вони зазвичай уникають. Для цих дітей розроблені спеціальні візуальні навчальні матеріали, які вони сприймають ліпше, ніж голосові. Наприклад, ряд картинок у санітарній кімнаті допоможе навчити малюка алгоритму миття рук, а засобами книжечок «Соціальні історії» легше сформувати у них уявлення про поведінку в соціумі.
Діти з синдромом Дауна дуже позитивні, «сонячні». Для них варто створювати ситуації успіху та давати похвальну оцінку найменшим їх досягненням. Хоча вони трішки лінькуваті, можуть замість занять сміятись і підлещуватись, зате комунікабельні, пластичні, люблять танці і спорт, де досягають гарних результатів. Їх важливо навчити концентрувати увагу, бути пунктуальним, взаємодіяти з іншими.
- Чи готове наше суспільство до сприйняття дітей з інвалідністю?
Думаю, на сьогодні суспільство більш толерантне до дітей з особливими освітніми потребами, ніж навіть кілька років тому. Та й батьки теж замість замовчування проблем намагаються адаптувати дитину до життя у соціумі. А іншим батькам не слід боятись приходу особливої дитинки у групу в садочку чи шкільний клас, бо в багатьох режимних моментах та плані слухняності такі вихованці можуть стати добрим і позитивним прикладом для усього дитячого колективу.
Юлія Татарчук має логопедичний кабінет, де приймає своїх маленьких відвідувачів. А крім того, працює на посаді логопеда у територіальному медичному об’єднанні, де допомогу із постановки вимови надає дорослим, котрі перенесли інсульт та в результаті хвороби втратили здатність спілкуватись.
У професії вона не так давно, але, каже, встигла її добре освоїти та полюбити. Дівчина дуже радіє, коли бачить результати своєї роботи. Найкоротший термін, протягом якого вдавалося усунути ваду мови, тривав усього 5 занять. Але такі випадки поодинокі, зазвичай задля досягнення мети доводиться добре попрацювати і фахівцю, і батькам, і самій дитині.
До завдань логопеда, розповідає Юлія, крім виправлення дефектів вимови належить і розвиток зв’язного мовлення, розширення словникового запасу дитини. Бувають випадки, коли у 6 років приводять на заняття пацієнта, який практично не говорить. На запитання, коли ж батькам звертись за логопедичною допомогою, роз’яснює: «Якщо дворічна дитина не говорить узагалі, варто проконсультуватись із цього приводу у психолога, невролога, інколи у психіатра чи отоларинголога, щоб виключити наявність порушень, що впливають на здатність до розмови. Коли нерозбірливо та незрозуміло говорить трирічний малюк, уже можна починати працювати з логопедом. Але в більшості випадків слід орієнтуватись на вимову звуків «ш», «ж» та «ч» у чотирирічному віці, дефекти їх вимови вказують на необхідність логопедичної корекції. Не варто боятись порушень у вимові звуків «л» та «р» – вони важче піддаються вимові, тож нормально, коли артикуляційний апарат прилаштовується до них аж до п’ятирічного віку».
За спостереженнями Юлії Татарчук, кількість діток із затримкою мовного розвитку дуже велика. І як правило, зазначає вона, у 80-ти відсотках випадків виявляється, що мама мала проблеми з виношуванням та народженням дитини, або ж малюк з’явився на світ шляхом кесаревого розтину. Втім, і відповідальність батьків щодо таких дітей значно підвищилась – вони намагаються якнайшвидше знайти спеціаліста, який допоможе виправити мовленнєві вади, при цьому дуже хвилюються, усіма силами намагаються допомогти лікувальному процесу та ретельно виконують поради. А ще серед найактивніших вболівальників за здоров’я дитини – звичайно бабусі.
Результат, упевнена Юлія, багато в чому залежить від самих пацієнтів, їхнього бажання і розуміння того, що це потрібно. Скажімо, та дівчинка, якій вистачило 5 занять для корекції вимови, за розповідями її мами, щовечора самостійно, без жодних нагадувань, і дуже чітко слідуючи вимогам, виконувала спеціальну артикуляційну гімнастику. «Логопед може призначити одній дитині два, максимум три заняття на тиждень, а всього ж у тижні – сім днів, і добре, коли перерви між сеансами діти під наглядом батьків використовують для самостійного вправляння. Спеціаліст у свою чергу показує, як правильно ставити язик для формування конкретних звуків, закріплює ці навички, вчить виконувати гімнастику, що тренує м’язи язика, фактично «запускає» його роботу. Також логопед допомагає, якщо артикуляційна гімнастика не буде ефективною – це відбувається в тому випадку, коли через супутні захворювання дитина не може самостійно рухати язиком. Тоді гімнастику заміняє масаж, що проводиться за допомогою спеціальних логопедичних зондів», – розповідає тонкощі професії Юля. Вона зауважує, що логопедія не стоїть на місці як наука, найшвидше вона розвивається у технологічному плані, наприклад, уже є вібромасажери, які значно спрощують роботу з масажування, також щоразу з’являються і нові методики навчання, дітей.
Аби бути в темі цих змін, Юлія Татарчук постійно відвідує різноманітні курси, тренінги, майстер-класи, уже зібрала чимало сертифікатів та дипломів, дізналась багато нового і цікавого з того, що тепер впроваджує у роботі з дітками та дорослими, а ще – знайшла безліч друзів та однодумців серед колег із різних куточків України. Хоча від початку, зізнається, після отримання кваліфікації вихователя у місцевому педколеджі, майже випадково обрала для себе логопедичну спеціальність, коли вступала у Рівненський державний гуманітарний університет. Вже під час заочного навчання, яке було таким насиченим, що нічим не відрізнялось від стаціонарного, зрозуміла, що вибрала правильний шлях, бо цілком і повністю захопилась своєю роботою. Вона, як і багато інших спеціалістів, ніколи не оминає нагоди поповнити запас інструментів та навчальних матеріалів, знайомиться з науковими публікаціями, слідкує за нововведеннями у логопедії.
«Я бачу, наскільки важливою та необхідною є моя робота. Скажімо, взимку був такий період, що я не мала вільних годин, на які записати відвідувачів, хоч працювала до сьомої вечора. Зараз, влітку, теж великий наплив пацієнтів, адже триває підготовка до школи. Карантин знівелював плани багатьох, були втрачені кілька місяців, лише у липні логопедичний кабінет відновив роботу. Та й судячи з потреб населення, у нашому місті таких спеціалістів не вистачає», – розповідає Юлія.
Зі свого досвіду роботи Юлія Татарчук хоче дати й важливу пораду батькам: інколи дитина не говорить не стільки через логопедичні проблеми, як через брак живого спілкування, яке в наш технологічний час заміняють гаджети та мультики. Рідні мають розмовляти з дитиною, а також викликати мову у неї. Не варто бігти виконувати прохання дитини, коли вона просто вказала на щось пальцем. Спробуйте зробити вигляд, що не розумієте її жестів, перепитати ще раз, змусити дитину вимовляти, озвучувати запитання чи прохання, тоді вона змалку вчитиметься користуватись словом, інтонацією, зв’язуванням слів у речення, а відтак – виговориться. Якщо ж, попри це, у вимові дитини вчуватимуться якісь неточності чи вади, логопед цьому обов’язково зарадить.
Наталія РУДЮК, асистент вчителя НВК «ЗОШ-ліцей» №3:
Посада асистента вчителя є відносно новою для української школи, і пов’язана вона із уведенням інклюзивного навчання – реального способу отримання освіти учнями з особливими освітніми потребами у загальному освітньому середовищі. Воно впроваджується з метою зробити так, аби ці діти не відчували себе іншими, зайвими, небажаними. А наше головне завдання – допомагати вчителеві навчати дітей з особливими освітніми потребами, щоб у результаті вони були самостійними, а ми їм якомога менш потрібними.
З практики бачу, що навчання в інклюзивних освітніх закладах сприяє фізичному, мовному, соціальному та емоційному розвиткові особливих дітей, а взаємодія між учнями допомагає налагодити між ними дружні стосунки,завдяки яким діти вчаться природно сприймати і толерантноставитися до людських відмінностей, стаютьчуйними, готовими до взаємодопомоги.
Ну а щоб запобігти певних розчарувань, пропоную низку порад для батьків: усвідомте, що виховання та навчання дитини з особливими потребами – це довготривалий, складний процес, що потребує вашого терпіння й знань; допомагайте дитині, але не виконуйте завдання за неї; ніколи не лякайте дитину школою; приймайте дитину такою, якою вона є, не вимагайте від неї більше, ніж вона може; і головне – вірте в унікальність власної дитини, пам’ятайте, що вона – єдина у своєму роді, не порівнюйте її з сусідськими дітьми і з собою самим. Просто любіть її та пишайтеся будь-якими, навіть маленькими, її досягненнями!
Розмовляла Юлія ПАШКОВА
