Новини

Коли вмирає віра, потім зникає надія і сподіватися можна тільки на любов… або 16 днів підвального життя в Гостомелі

Архів
62 переглядів

Ця історія не почута і не переказана, вона прожита мною особисто. Почалася вона 24 лютого дзвінком від мами зі словами: «Почалася війна! путін увів свої війська». А закінчилася аж 11 березня евакуацією та дзвінками рідним і друзям із плачем в слухавку: «Живі! Вибралися!». Ці два важливих епізоди життя були розділені 16 днями.

На кожен із них можна підібрати опис. Перший – нерозуміння. Другий – страх. Третій – заціпеніння. І щодалі – тим гірше. Гостомель став полем бою, ба навіть полем кривавих маків, які проросли на нашій мирній землі через кляті російські війська. Селище, де прожила 16 років за 16 днів стало до болю невпізнаваним і дедалі більше сіяло страх. Постріли, обстріли, знову постріли, обстріли і все по колу.

Якби ж тільки знав мій Гостомель, якою ціною він стане містом, містом-героєм. Спершу всі знали про нас завдяки ПрАТ «Гостомельський склозавод» і міжнародному аеропорту «Антонов», так, саме там і було знищено нашу душу, наш літак «Мрія». Якби ж тільки могла передбачити гостомельська земля, що завжди усміхнені, привітні і життєрадісні люди литимуть сльози, сидячи в підвалах та погребах.

Хоч місцеві і завжди були «на позитиві», вже другого дня стало зрозуміло, що війна і російське вторгнення починає нас нищити: спершу зникло світло, згодом газ і мобільний зв‘язок. Ми опинилися в полоні «русского мира», на який у нас ніхто не чекав! І це я знаю точно! Росіяни вільно гуляли нашими просторими вулицями, безжально нищили паркани та ворота, ховаючи у дворах свою ворожу техніку, без жодного співчуття вбивали мирних жителів та і в принципі відчували себе так, наче це їхня земля.

Протягом понад двох тижнів було важко спостерігати як люди втрачають віру і надію в мир, на очах старіють, втрачають сусідів, рідних, перебиваються харчами, збирають уламки рідних осель, які будували з надією залишити дітям, внукам, а як пощастить ще й правнукам, але явно не нахабним росіянам!

Найболючіший день, коли орки відверто, не соромлячись, почали приходити до мирних – це ж до нас, до тих, хто ховався у погребі, переоцінивши всю суть життя. Шукаючи корегувальника вогню і вірячи, що вони мають  звільняти нас від невідь чого, били вікна у хатах, прострілювали ворота. Досі у вухах дзвін скла, яке одне за одним сиплеться за парканом у наших сусідів, вже немолодого подружжя.

Нас теж не оминули. У моєму будинку вибили лише одне вікно, залізли до оселі і своїми брудними лапами «пронишпорили» два поверхи і, звісно, нікого і нічого не знайшли. Зайти до хати, знаючи що там погосподарювала русня, було і важко, і страшно, і бридко. Вперше мій дім викликав у мене такі емоції. Це ж була моя оселя, де любила годинами міряти наряди перед дзеркалом, де мені снилися найсолодші сни, де весело сміялися із подружками, де безкінечно гомоніли з мамою. Зайшла, зробивши перший крок, і хотіла б, щоб це був сон. Але і в фільмі жахів таку картинку режисери б навряд чи б передали.  Хочеться натиснути в пам’яті кнопку «видалити», щоб забути вибите вікно, з якого віяло холодом, зкуйовджений килим, сліди від берців, які вп‘ялися у сходинки, відкриті шухляди із моїми записниками. Пошкодувала, що побачила це.

 Лягаючи спати у підвалі, одягаючи на себе усе тепле, вкриваючись двома ковдрами, щодня вірила, що щасливий день все ж прийде. І не помилилася. 11 березня для мене, родини і тисячі гостомельчан стало другим Днем народження. Сотні автівок із написами «Дети» та білими ганчірками, прапорами, колона автобусів із заплаканими людьми всередині – попри страх це був шанс жити! У день евакуації заборонила собі дивитися на Гостомель, моє селище, від якого майже нічого не лишилося. Із закритими очима в авто я вибралася, молячись, щоб ніяка ворожа пуля не наздогнала. Дякувати Богу, що жива!

Дарина ХАМІНА.

Коментарі
Поділитися
Головні новини
Реклама
keyboard_arrow_up