На головну Новини Коли життя – це пісня

Коли життя – це пісня

37

Є люди, для яких пісня – це життя, це сила, це здоров’я, це втіха і наснага до творчості, культури й її спадщини. Такі особистості ще з дитинства обирають у житті дорогу, пов’язану з піснею. До них  належить і героїня моєї розповіді, жителька села Зоря Галина Димінська. Завтра на порозі її життєвого шляху постане  кругла дата – 65 років. Кажуть, що жінкам літа не рахують. Але то вже не той вік, щоб приховувати його, бо є за чим порадіти, є за чим посумувати – роки пролетіли, ніби мить…

Маленькою дівчинкою Галинка своїм дзвінкім, тоненьким голосочком услід за мамою повторювала улюблені в родині пісні. Уся родина Троцюків – Грицюків була співуча, завжди у цих сім’ях брали участь у концертах, драмгуртках, у «Просвіті». Талант успадкували від бабусь Насті та Маринки мама Галя і тато Іван. Щирі, добрі люди, вони були чудовими аматорами сцени. Тато – неабиякий майстер гумористичного жанру, та й мама не відставала від нього своїм дзвінокоголоссям і гострим слівцем.

- реклама -

Їхня донька перші ази музичної освіти здобула, коли навчалась у восьмирічній Зорянській школі. Художній керівник з Білина Володимир Біскаль організував у школі оркестр домристів, у складі якого була і Галина. Слава про цей колектив линула по всьому  району. Пізнавши смак творчості та сцени, дівчина назавжди закохалася у музичний світ. І коли закінчувала школу № 2 у Володимирі, вже не задумувалась ким бути? Луцьке культосвітнє училище стало другою   професійною сходинкою до музичного фаху. Викладачі пророкували їй велике майбутнє – високо оцінювали її співочі задатки. Гарний, «соковитий» голос вирізнявся з-поміж студентів.

Але Галина, як і більшість молодих людей, відчувала відповідальність перед рідними. Щоб не сидіти у них «на шиї», вернулась додому. У 1976 році захистила диплом, а на початку наступного почала виконувати обов’язки культпрацівника.

У Зорі саме тоді, коли Галинине дитинство переходило в юність, закрили клуб, який був в аварійним. Молодь ходила на танці до сусідніх Ворчина і Білина. Маючи свого музиканта-самоучку Костика Тихонюка, ми організовували танці під відкритим небом, просто на вулиці. А вже у 1975 році розпочалося будівництво нового клубу. Зрушився майже п’ятирічний застій у культурі села. І навчання Галини Троцюк у культосвітньому училищі давало можливість мати в селі свого спеціаліста. Та хоч не було належного приміщення, культурне життя не стихало. Пам’ятаю, як у 1975 році до 35-річчя Перемоги і я ходила на хор, розучували пісні та виступали на районній сцені. Тоді партія і уряд вимагали таких звітів. Хором керував той же білинський музкерівник Володимир Біскаль.

Клуб побудували, а внутрішні роботи були ще не завершені. Комплектування, благоустрій, багато поточної роботи – з усім цим 19-річна дівчина мусила справлятись. Багато в чому допомагав чоловік Микола, якого як молодого спеціаліста направили на роботу головним інженером машинно-тракторного парку колгоспу «Зоря». Серце юнки щиро покохало молодого хлопця. Через декілька місяців знайомства вони стали на рушничок щастя, а торік у  листопаді вже відсвяткували 45-річя подружнього життя.

Але повернімося у 1977 рік. Відкриття клубу відбулося у вересні. Тоді працювала молодша сестра Катя. Галя була у декретній відпустці – у Димінських народився син Володя. Та незадовго вийшла на роботу. Звідки вистачало сил на все?.. В організації концертів допомагали, крім Каті, і найменша сестра Оля, і мама. Бо ж молодій сім’ї було важко поєднувати роботу  і домашні клопоти. Через два роки народився Богдан –  в сім’ї стало двоє козачат. На жаль, тато, який часто хворів, ще зовсім молодим відійшов у Засвіти.

Крім виступів, концертів, агітбригад, хор-ланки, великого навантаження вимагала паперова робота, звітувати треба було регулярно. Вечорами, крім репетицій, організовували танці для молоді. Відбувались різні заходи і для старшого покоління. Урочисті події, проводи в армію, на заслужений відпочинок, ювілеї, творчі звіти – до таких подій Галина підходила творчо і натхненно. Як і на початку кар’єри, так багато років поспіль відчувала допомогу в організації концертів своєї мами і сестер Каті та Олі. Під час виступів так і оголошували: «А зараз на сцену вийде тріо сестер Троцюків» або «Квартет «Мама і доньки родини Троцюків». Співали дівчата і у своєму селі, і в навколишніх селах, і на районній сцені. Особливо любили у свій репертуар включати народні та пісні сучасних українських композиторів.

З часом далеко з дому відлетіла Оля – зараз проживає у Москві. Та пісня завжди линула з обійстя Димінських і сільського клубу. І я брала активну участь у концертах – співала у хорі, розповідала гуморески, читала вірші, була ведучою концертів. І все це завдяки Галині, яка зуміла запалити молоді серця мешканців села. А ще культпрацівниця організувала роботу драмгуртка. Не розповісти про це я не можу. Загорілась наша Галя бажанням поставити п’єсу.  А для цього потрібні люди  – артистичні, із почуттям гумору. Проблемою виявилося зайти підходящу кандидатуру на чоловічу роль. Не пам’ятаю, як-то було, але грати її у п’єсі-комедії «Попадя у скрині» впросила вона мого чоловіка Петра. Головних учасників вистави було чотири: Галина Димінська, Тетяна Криштоф – бібліотекарка, Петро Солодуха – мій чоловік і Сергій Мосорук (пізніше чоловік Ніни Мосорук, яка працювала у «Слові правди»). Згодом через травму його замінив Леонід Ліщук (батько Віталіка Ліщука, який у 1914 році загинув під Волновахою). Репетиції проводили  взимку, дорога займала  до двох кілометрів, але  ми приходили на них. А вже весною розпочали гастролі. Моя участь полягала у ролі суфлера, а то і режисера. Разом із Галиною підказували, як робити, щоб не стояти на місці. Іноді навіть удома в неї розучували діалоги між Галиною (Рузя) і моїм чоловіком (Миколою) – головними героями цієї комедії. Смішна була вистава.

Чималою проблемою було знайти скриню. Та знайшли і привезли до клубу. Все робили за сценарієм, гарно і вправно. Запихали попадю Рузю у цей куфер. Гастролювали ми з тою п’єсою, крім Зорі, у сусідніх селах. Другий раз виступали на замовлення глядачів у Зорі, а  завершення – на районній сцені. І всюди возили з собою того куфра. Був 1884 рік. Скрізь – аншлаг. Пригадую, як в отаку пору літа, коли цвіли троянди, а ми виступали у Ворчині, місцевий хлопчина виніс нам великий оберемок  цих квітів. Напевно, поцупив їх. Але як було приємно!

Крилаті слова з тієї вистави ми довго ще використовували у розмовному жанрі, бо коли репетирували вдома, я запам’ятала Галині репліки діалогу. Доки жив мій чоловік, то завжди з посмішкою згадували цю п’єсу. Тоді висміювали все те, що було не притаманне радянському устрою. Це такий невеличкий спогад.

А спогад цей сьогодні – це і є Галини Димінської робота, її віддушина, її талант та організаційні здібності. Із прожитих 65 років, 45 вона працює на одній посаді. А якщо рахувати з навчанням – то майже 50 – такий у неї довгий творчий шлях. Навіть у нинішні дні, попри коронавірус і війну, працює а онлайні зі своїми дівчатами – аматорками сцени. Індивідуально з піснями вітають ветеранів війни та праці, із працівниками Устилузької ОТГ організовують концерти у селах громади.

Десятки років Галина Димінська була учасницею народного хорового ансамблю «Любисток» районного будинку культури, щороку бере участь у фестивалі «Коровай-сузір’я». Співає  моя подруга і у хорі церкви Івана Богослова у Зорі. Голос її вирізняється з-поміж інших оксамитовим сопрано. І хоч Галина Іванівна вже не юна, але, як каже молодь, «пробивна». Створила в Інтернеті групу «Культура села Зоря» і постійно пише про свою культпросвітницьку роботу у Фейсбуці.

А ще у неї міцний тил – два сини і чоловік. П’ятеро внуків радують бабусю, а найбільшою втіхою є правнучок Даніслав. Разом із сином Богданом займаються сільським господарством. Свої наділи та паї обробляють самі, маючи техніку і багато живності. Своїм силами дають усьому лад, вирощуючи зернові та городину.

Можливо, цих газетних рядків було б більше, якби перед написанням я звернулася особисто до Галини. Але я добре знаю її, бо ж сама проживала у певний період у селі, брала участь у художній самодіяльності, діти наші були народжені в одному році, навіть місці, ходили в один клас. І зараз спілкуємося телефоном,  іноді й зустрічаємось. І ця розповідь – це мій малесенький дарунок до її ювілею.

Хочу побажати Галині міцного здоров’я, ще багато успіхів у культурному житті, мирного неба над її родиною, над нами усіма. Хай її крилаті, сповнені віри, надії, любові, пісні ще довго радують усіх нас, її родину, односельчан, друзів, усіх, хто знає її. З роси й води!

   Антоніна СОЛОДУХА.

Поділитися
- реклама -

Прокоментувати

Введіть Ваш коментар
Введіть Ваше ім'я

тринадцять − 10 =