Заступник командира мінометної батареї третього механізованого батальйону з морально-психологічного забезпечення молодший лейтенант Наталія Піддубна
У цій молодій жінці поєдналося, здається, непоєднуване: вона вчитель музики – хормейстер, вісім років віддала роботі в школі. А нині Наталія – офіцер Збройних Сил України. Бійці в підрозділі про неї говорять з неймовірною теплотою й гордістю: «Володимирівна – наша квіточка». У їхніх словах відчувається повага й довіра. І Наталка за своїх хлопців стоїть горою. В потрібний момент підтримає, поспівчуває, розрадить, а якщо наробив збитків, то й, як мовиться, висповідає так, що мало не здасться.
– Як сприйняв чоловічий колектив жінку, та ще й офіцера?
– Скажу відверто, спочатку остерігалися. Я прийшла служити 23 серпня, якраз на День Прапора, а вже через чотири дні поїхала на полігон,у свій підрозділ. І ось там і відчула певну пересторогу щодо себе з боку хлопців. Взагалі, довіру чоловіків завоювати непросто, а тим паче справжніх воїнів. Я цікавлюся психологією, якою захопилася ще під час навчання в виші. Але то була теорія. А тут – колосальна практика! Проводимо з хлопцями різноманітні тренінги, співбесіди, та головне в нас – живе спілкування. Минув певний час після моєї появи в підрозділі, й ми з хлопцями почали розуміти одне одного з півслова. Для цього мені довелося чимало поспостерігати, проаналізувати,навчитися. Але якщо ти чогось хочеш досягти, то працюватимеш над собою постійно. Вважаю своїм головним досягненням за цей рік – довіру й взаємоповагу, які панують у нашому підрозділі! Мої хлопці кажуть, що коли роблю якісь зауваження, то їм «хочеться крізь землю провалитися», – посміхається Наталія. – А взагалі, я дуже люблю свій колектив, свою другу, без перебільшення, військову родину.
А ще в житті та в серці Наталії Піддубної є два найголовніших її мужчини: чоловік та 5-річний синочок.
– Через десять років подружнього життя мій чоловік таки здався, – жартує жінка. – І погодився на те, аби я пішла служити в армію – це була моя мрія з дитинства. Мій чоловік пожежник, поєднувати службу з вихованням сина та домашніми клопотами моїм хлопцям, коли залишилися вдвох, спочатку було важко. Але тепер усьому дають раду! Ще й мене підтримують. Знаєте, що найбільше додає сил? Слова мого маленького сина, який сказав мені, коли вперше їхала в АТО: «Якщо ти там дійсно треба, то їдь!».
Наталія Піддубна з тих жінок, які самі створили себе, своє життя, свою долю. Це непросто, але вона звикла йти вперед, долати перешкоди й досягати нових висот. Хочеться побажати Наталії Піддубній залишатися такою ж цілеспрямованою, щирою та відкритою.
