Новини

На фініші осені їдемо до Коритниці – села, що сто років тому було центром волості та гміни, в якій жваво вирувало буденне життя, а українці, євреї та поляки мирно ділили його на свої кутки. Але тієї Коритниці вже немає і ніколи не буде. Голокост, Волинська трагедія і вихор атеїстичного терору ніби вирвали душу з села. На його полях розстрілювали людей, надгробки вмуровували у стіни корівників, тракторами розірвали церкву. І як символ впокорення на обеліску ще й досі ятрять зір слова «Загинули від рук українських буржуазних націоналістів».

Село дерев’яних будинків

Білощебенева дорога хоч і прогрейдерована, але болота на колеса автівки набираємо чимало. До села свого дитинства нас везе уродженець сусіднього Кладнева Олександр Ольховський, який ходив до Коритниці у перший клас. Нині від тієї школи лишився лише дерев’яний каркас (правда, фото ми ще зробили влітку). Її збудували після війни з колишніх польських та єврейських хат. Зрештою, у цьому селі багато чого збудували з хат тих, кого або замордували або виселили…

На трьох вулицях Коритниці переважають дерев’яні будинки. Та навіть не переважають, радше цегляні тут є винятком. Два з червоної цегли, на які вказує Олександр, залишилися з часів Польщі, тобто збудовані ще у 30-х роках минулого століття. Подвір’я одного заростає чагарниками, через його поріг уже не переступають господарі. І таких осель – без людей, вікон та диму над коминами тут багато. Через це пізньої осені Коритниця виглядає розхристано…

Згідно з дослідженнями професора Олександра Цинкаловського, перша згадка про Коритницю значилася у «Ревізії володимирського замку»: «В 1570 році Коритниця належала до Байцера, який в 1577 році платив від 10 домів на дворищах, 7 город, а в 1583 році платив податок вже з 25 ланів, 11 димів, 22 город, 3 комірників, 1 боярина».

У 1771 році село належало родині люблінського каштеляна Дидянського, у 1870 році налічувало 74 домів, 648 мешканців, з них 40 відсотків були євреями. Тут діяло дві церкви, костел, синагога, молитовний дім, чотири магазини, вісім ремісників. Парафіяльний костел Святого Антонія, зведений у 1864 році, належав до володимирського деканату.

За переписом 1911 року, це вже коли Волинь опинилась у складі російської імперії, у Коритниці було волосне управління, міщанська управа, поштова станція, фельдшерський пункт, п’ять крамниць, кредиторське товариство та щомісяця відбувалися ярмарки.

Після Ризького миру Волинь відходить до Польщі. У Коритниці до 1939 року діє гміна. До її складу входять 28 населених пунктів: Голендри, Грайовка, Семенувка, Паридуби Коритницькі, Едварполє, Кладнів, Корчунек, Пузів, Ішів, Мосир, Солтиси, Карольовка та інші.

Про Коритницю як містечко пише у своїй книзі «Володимир єврейський» Володимир Музиченко: «25 травня 1942 року єврейське населення містечка було повністю знищене нацистами за участі місцевих поліцаїв». Як розповіла автору Парасковія Добринюк, євреї жили в Коритниці в центрі села і переважно торгували. Один з них крамарював кіньми, мав січкарню. Було два магазини: один продуктовий, у другому продавали різні речі для побуту. Євреї тримали аптеку. Коли прийшли німці, розпочалися погроми. У двох місцях убивали євреїв. Одне – біля ДЗОТа, що зліва від дороги на Кладнів, а друге – десь к полі.

До Другої світової війни Коритниця, фактично, складалася з трьох сіл, що зрослися між собою – Забродів, Голєндри та Забріддя. Місцеві ще й досі називають ту чи іншу вулицю села «на Забродах», «на Голєндрах», бо так їм легше орієнтуватися.

У центрі Коритниці не зашилося й сліду від євреїв. Олександр Ольховський показує на місце, де був їхній цвинтар. Нині це невеликий видолинок, зарослий бур’янами. Коритнівці тут не будувалися ніколи. Після запитання, куди зникли мацеви з кладовища, виникала тягуча пауза, після якої люди лише знизували плечима… І лише 94-річна Ніна Дубицька, пильно глянувши в очі, скаже: «Корівники бували з них».

Розірвана церква і хрест над Бугом

Святомихайлівська церква Коритниці теж лишилася у спогадах та на чорно-білих фотографіях. Саме вони передають її велич, красу та масштаб. Постала свята обитель на місці знищеної пожежею дерев’яної церкви у ХІХ столітті. Коритнівці змурували її на совість, тягнулися до храму люди з усіх навколишніх сіл та хуторів.

Під час Другої світової війни німецькою авіабомбою пошкоджено головний купол храму. За радянської влади в його стінах деякий час зберігали колгоспне міндобриво, а у шістдесятих роках комуністична система вирішила церкву знищити.

«Мій покійний тато був очевидцем тієї події і розповідав, що бачив, як два потужні на той час трактори «ЕСи» намагались металевими тросами завтовшки з кисть руки зруйнувати будівлю храму. Троси в’їдались у будівлю, трактори буксували, а мур непохитно стояв на місці. Через деякий час підклали вибухівку і будівля по шматках піднялась до неба. Пізніше заставляли колгоспників підводами возити цеглу з церкви та мурувати колгоспні конюшні», – розповідає Олександр Ольховський.

Нащадки останнього старости церкви Володимир Шамрило із синами Григорієм та Сергієм у 90-х роках на місці, де була церква, встановили дубовий хрест та облаштували прилеглу територію. Але, на жаль, дістатися до цього місця ми не змогли через погодні умови.

Костел Святого Антонія частково пережив війну, збереглися несучі стіни. В 50-х роках влітку на одній із них, побіленій, у вечірній час крутили кіно під відкритим небом. Остаточно зруйнували костел ще раніше ніж православну церкву і за «доброю» комуністичною традицією цеглу використали для будівництва ферми.

Пригадують у селі й ще одну історію, пов’язану із руйнуванням символів віри. Посеред колгоспного поля стояв дерев’яний хрест-фігура. Трактористам доводилося його оминати. Та одній колгоспній атеїстці-чиновниці це стало заважати і вона почала вимагати від механізаторів, аби ті хрест знесли. Чоловіки відмовилися. І жінка сама хрест розхитувала, поки не звалила. Через кілька років померла від невідомої хвороби її донька, але перед смертю дуже хиталася…

Два кладовища одного села

У двох кілометрах від Коритниці – місце вічного спочинку його мешканців. На українському сотні хрестів, нових, старих, розвалених, кам’яних та металевих. На католицькому, яке в кількасот метрах від православного, хрестів майже немає – у спокої, під листям волинського лісу тут спочивають поляки. Їхні могили щільно закутані пеленою падолиста. Фактично, ці люди поховані двічі. Вперше, коли їхні домовини до могил опускали руки рідні, а ксьондз промовляв молитву, вдруге тепер, коли їхні надгробки схоронив коритницький ліс.

Поміж багряного листя лісу майорять яскраві стрічки на поодиноких хрестах. Один великий, встановлений при вході на кладовище, має десь до п’яти метрів у висоту. Похилений, але не звалений, він, як ангел, розпростер свої дерев’яні крила і висить над залишками могил, ніби промовляє: «Коли я піду навіть долиною смертної тіні, не злякаюся зла, бо Ти зі мною». І не лячно тут на закинутому кладовищі, а тихо. Ніби вітер шелестом у верховітті розмовляє з тими, хто мовчить…

З прибраних тут лише дві могили, на яких дбайливо пов’язані кольорові стрічки та рушники. У хащах вдалося знайти ще кілька кам’яних надгробків.

«Нам малим не дуже й дозволяли шастати курганом, що над кладовищем, бо це дійсно значне підвищення. Дорослі казали, що можна провалитись у столітній склеп. Мені відомо, що декілька могил своїх родичів приводила у порядок жителька Коритниці Євгенія Семенець (Кравчук). А останнє поховання, здається, було десь у сімдесятих роках – двоюрідної тітки моєї мами на прізвище Руцька (мама навіть була на похоронах). Пізніше над її могилою був цементний пам’ятник пофарбований в синій колір із надписом ” Руцька….” Вже кілька разів бував на кладовищі, але не можу знайти цей надгробок», – розповідає Олександр.

Ще рік-два і дістатися сюди буде неможливо. Акація колючим гілляччям щільно заполонила усі стежки до цвинтаря. Можливо, ті, хто там похований, вмовили ліс остаточно заховати їх від світу людей. І, до речі, Олександр Ольховський так і не зміг знайти могилу своєї родички…

Сьогодення…

А чим живе Коритниця нині? Постійно мешкають у селі до 150 людей. Тут діє ФАП, два магазини та клуб. Добротна цегляна школа не працює, але у минулому році дала прихисток переселенцям. Місцева влада облаштувала тут гуртожиток для тих, хто утікав від жахіть війни. Зараз у селі переселенців немає і навчальний заклад чекає на кращі часи. А поки молоде покоління коритнівців ходить до школи у сусідні Микитичі.

Робота у селі є. Місцеві жителі схвально відгукуються про фірму «Володимирські сади», де на сезонних роботах добре і своєчасно платять.

А ще тут тихо і спокійно. Без газу, зі світлом, з водою з криниць, з невеличкою річкою Золотухою. Але далеко від звичних нам благ цивілізації, до яких можна приїхати автобусом, що лише двічі курсує з Устилуга до Коритниці.

Втім, можливо саме у віддаленості і криється секрет того, що чимало жителів села досягли поважного дев’яносторічного віку. Тож в одній з наступних публікацій розповімо про бабу Ніну, родина якої ховала ікони під землею.