Новини

Кров людська – не водиця…

Архів
140 переглядів

Лариса дуже боялася крові, бо колись, у дитинстві,бігла стежиною від подруги Нелі та побачила таку страшну картину. В неї за повіткою різали маленьке теля Зірочку. Дівчинка зупинилася, бо на неї дивилася пара темних очей, в яких були невимовний біль, страх і благання, а з горла теляти цебеніла кров. Лариса закричала так, що, здавалося, весь світ почув цей розпачливий зойк.

 Дядько Василь із сусідом Льонькою оглянулися, а телятко ще хотіло підхопитись на ніжки, зв’язані мотузкою, але кров хлинула сильніше, і воно впало безсило на свіжо підстелену солому. Ларисі потемніло в очах…

Прийшла до тями вже вдома. Біля її ліжка стояла молоденька медичка Зіна і тримала в руках вже порожній шприц. Вона плакала разом із мамою Лариси і все повторювала: «Та хіба ж при дитині таке можна було робити, га?!» – аж на крик переходила. Рясні сльози падали на її біленький акуратно випрасуваний халатик, бо ж вона лише третій день працювала у їхньому медпункті після медучилища.

 – Та ми ж і не бачили, звідкіля вона там взялася, – виправдовувався дядько Василь. Ще тоді Лариса зрозуміла, що кров дає і забирає життя.

 Після дев’ятого класу дехто з її однокласниць поступив у Ковельське медучилище, а для дівчини це було табу – там же кров треба бачити. Закінчила з відзнакою педучилище, потім педінститут. Чоловік Віталій – військовий, то доля закинула їх у Харків. Господь послав їм дівчаток-двійнят. Мабуть, тому, що у бабці Зосі також були двійнята-хлопчики. Тато Лариси – водій-далекобійник. Так просили, аби вже кинув цю важку роботу, бо чомусь його серце, як він сам казав, «почало збиватися з ритму». Але йому так хотілося ще трішки допомогти дітям, а в дорозі стало зле – не встиг загальмувати. Маму довго вмовляли, аби переїхала до них жити. Нарешті погодилася з умовою, що житиме за містом у невеличкому будиночку, який став так гарно називатися «мамина дачка». Взяла слово з дітей: якщо з нею щось трапиться, то щоб обов’язково похоронили в Луцьку, біля чоловіка.

 Дівчаткам навчання давалося легко, то і в музичну ходили, і в драмгуртку брали участь – мріяли після школи про сцену. Мали татову чорняву вроду і мамині напрочуд красиві зелені очі.

Були щасливі, коли вдавалося всім разом зібратися на «маминій дачці». Антон готував шашлики для своїх, як він казав, чотирьох «королівен», котрі аж обожнювали його за таке шляхетне звертання і за смачні кусочки м’яса. У щасливих людей час так швидко біжить…

 – Та на кого ти, ширшавий орку, вирішив напасти? Ми ж на своїй, Богом даній землі, на ваше не зазіхаємо, але і свого не віддамо, – впевнено говорив Антон, обіймаючи по черзі своїх дівчат, бо на вулиці нетерпляче сигналила машина. Його відпустка закінчилася не розпочавшись. Уже під вечір забіг на хвильку, наказав Ларисі забирати дітей і матір та їхати в Польщу. Там їхні двоюрідні сестри живуть. Дівчат відправила з тіткою Яною, аби хоч за них було спокійніше. Сама поїхала до мами – вмовити її виїхати, хоча б у Луцьк або Володимир. Там живуть усі її близькі люди. Мама – у сльози:

 – Кізонька Ляля має не сьогодні-завтра окотитися, вже кроленятка є, пес, три кішечки. Як же їх кинути напризволяще?

 – Ларисо, – твердо мовила, наплакавшись,ти їдь до дітей, вони вже там, на місці, в безпеці. Ти ж знаєш, як їх тітка любить і піклується про них. А я буду тут, може, якось перебуду ту біду. Подивися, який міцний погріб у сусідки Люсі. Ми туди збираємось ховатись, якщо будуть обстріли. А ти їдь додому. Може, Антон забіжить. І збирайся в дорогу. Прошу тебе: не вмовляй мене, ти ж знаєш мій характер, бо мені Антон говорив, що ці вовкулаки тут довго не затримаються, ніхто їм не дозволить. Зять для матері був беззаперечним авторитетом, але на цей раз він теж помилився…

 Коли почався обстріл, Валентина не встигла добігти до рятівного сховку, лежала неподалік нього, стікаючи кров’ю, широко розкинувши руки. Лише вночі змогла сусідка Люся із онуком Владом викопати яму під старою грушею, обмила від крові подругу, чисту одіж дала. Влад нишком плакав, ще ж дитина, лише 13 недавно виповнилося. Смерть побачив уперше, але допомагав бабусі, у котрої так стали труситися руки і голова.

 А Ларисі у цей час снилася мама – ніби вона веде її східцями, а сонечко так гарно світить і небо без жодної хмаринки. Підхопилася, спала лише пів години, а ніби у Вічності побувала.

Твердо вірила: хай там абищо, сьогодні поїду до мами. Хоч вона буде сварити, що я не поїхала, не послухала її. Ще й Антон дзвонив, наказував, аби хоч не вирушала до мами, бо там такі обстріли страшні. Передачку наготувала кошенятам, песику і своїй мамусі, як вона називала її, і – у дорогу.

 Машина чомусь не завелась відразу, такого ще не було. Недавно придбали її. Напевно, знак недобрий – подумала чомусь. Вирішила їхати об’їзними шляхами. Попереду гуркотіло, ніби громовиця, все ближче і ближче. З’їхала з дороги, знала, що під негустим ліском є дорога, котрою можна помаленьку проїхати. І раптом за кущами побачила обгорілу розстріляну машину. Хотіла виїхати назад, але думка: «а, може, хтось там допомоги потребує» – зупинила її.

 Далі від машини аж до кущів тягнулася кривава доріжка. Пересилила страх, пішла за цією страшною позначкою і побачила чоловіка у військовій формі, такий – весь у крові. Кинулася до нього, а на пошматованій нозі був червоний струмінь. Лариса закричала – як тоді, в дитинстві, голосно, розпачливо, вона зрозуміла, що не вміє і не зможе зупинити цей потік. І тоді звела очі до Небес і попрохала: «Господи! Допоможи мені, підкажи, що робити?»Раптом згадала, що під курточкою в неї є теніска.

 Рвала цупку тканину руками, зубами і старалася перетиснути, не дати, аби витікло до кінця життя з цього воїна. Кров витікала все повільніше, і Лариса побачила, що він повільно опритомнює іщось навіть так тихо говорить. Думала, що марить. Нахилилась до нього і почула шепіт: «Кров людська – не водиця, проливати не годиться. Я колись грав на сцені, то згадав ці слова. А ти, медсестричка, не бійся, наші хлопці мене обов’язково знайдуть і допоможуть. А тебе мені Сам Бог послав, бо в мене дома дочка, двоє синочків чекають».

 Хотіла сказати, що не медсестра вона, та схаменулася вчасно – він же напівпритомний, а в неї курточка світла, то повірив, що врятує його. Нехай має надію, бо ж він ще такий молодий. Повернулись побратими за ним, а Лариса тоді так пожаліла, що не пішла у медичний. Ті знання зараз їй так би знадобилися, бо ж стільки крові цієї дорогоцінної проливається, тієї, що дає і забирає життя…

 Маму Валентину привезли в Луцьк, бо вона так дуже хотіла бути біля чоловіка, з котрим була така щаслива у парі. Антон і Лариса захищають нас там, де і надалі ллється кров. Дівчатка в Любліні закінчують школу. Але далі навчатись хочуть в Україні, бо ж вони надіються, що це жахіття скоро припиниться. Світ нам допоможе. Він же бачить, як ми боремось за нашу землю, даровану нам Творцем. Він бачить нашу міць, яка йде ще від наших предків, котрі віддавали своє життя, аби ми, нарешті, звільнилися від цих зміїних обіймів «старшого брата».

 Низький уклін тим, хто захищає нас і допомагає захищатися.

 Любов АНДРІЄВСЬКА.

Коментарі
Поділитися
Головні новини
Реклама
keyboard_arrow_up