На головну Історія Київська дворянка, польська адвокатка, єврейська акторка – три непересічні жінки з історії...

Київська дворянка, польська адвокатка, єврейська акторка – три непересічні жінки з історії Володимира

218

У списках відомих людей, чиї життя так чи інакше пов’язані з Володимиром, переважають чоловічі імена. Втім, наше місто ставало домівкою для багатьох яскравих і цікавих жінок, які залишилися в історії. Разом зі співробітницею ДІКЗ «Стародавній Володимир» Орисею Вознюк ми розповідаємо про трьох непересічних володимирчанок – українку, польку та єврейку, які в різний час жили у нашому місті, і кожна з них по-своєму залишила слід в історії та культурі свого народу.

Софія Мандрика з портрету Врубеля

- реклама -

Жінки, змальовані видатними художниками, ніби отримують крихту безсмертя, дарованого генієм митця. Так сталося і з дворянкою Софією Мандрикою, профіль якої на темному тлі закарбував пензель художника Михайла Врубеля. Її постать огорнута шлейфом таємниць і здогадок: про аристократку, сестру генерала, яка буцімто доживала віку у Володимирі, розповідають і старожили, і дослідники. Але всі їхні спогади містять певні неспівпадіння. Якщо звертатися лишень до архівних джерел, то й узагалі важко відшукати «володимирський» слід у біографії жінки. Поза тим, її акварельному «Портрету С. Г. Мандрики», який входить до колекції відомого київського педіатра Давида Сігалова і зберігається в Національному музеї «Київська картинна галерея», присвячено кілька художніх та дослідницьких текстів.

Софія Мандрика походить з давнього козацько-старшинського, згодом дворянського роду. По матері має грецьке коріння. Мало відомо про її дитинство і юність. В історію – мистецтва і нашого міста – вона увійшла вже у зрілому віці. Портрет Софії замовив Михайлу Врубелю, який саме прибув до Києва виконати кілька розписів Кирилівської церкви, її брат, генерал-лейтенант Володимир Мандрика. І брат, і сестра були неодружені, мешкали разом. Його відправляли на службу в інше місто, тож хотів зробити такий пам’ятний подарунок сестрі.

   Подейкують, Врубелю робота над портретом ішла важко. Він змушував свою модель раз за разом міняти пози, перевдягати капелюшки. Скаржився, що так довго б’ється над портретом, що він йому аж набрид. Тоді до майстерні приїздив генерал-лейтенант Володимир Мандрика і розважав художника розмовами про Італію – країну, яку вони обидва дуже любили. На картині Софія Мандрика – жінка поважна, зосереджена і задумана. Які клопоти обсідають її голову? Які тривоги огортають її душу?

Цього ми не дізнаємося ніколи. Як і не знаємо досі, які вітри змін принесли Мандрик до Володимира. За деякими свідченнями, генерал-лейтенанта Володимира скерували сюди на службу. Тут брат із сестрою оселилися на вулиці Садовій. Старожили згадували, що Софія жила в будинку разом зі служницею Вандою. Їй і заповіла все своє майно, включно із портретом. А коли до нашого міста переїхала родина Зубінських, вони винайняли цей будинок і доглядали за старенькою Вандою, від якої й успадкували картину Врубеля. Згодом скрута змусила їх продати портрет, отак він і опинився в колекції Сігалова.

А в колекції спогадів хранительки міської історії Наталії Назарівни Грабарчук є спогад, яким із нею колись поділилася Тетяна Герштанська. Мовляв, у дитинстві вона спілкувалася із Софією Мандрикою, тоді вже дуже літньою жінкою. І та подарувала дівчинці порцелянові чашечки з портретами російського імператора та імператриці – либонь, частинку того дворянського «скарбу», який Мандрики привезли до далекого міста.

Адвокатка і розвідниця Ванда Вахновська

Комендантка польського Пласту, розвідниця, адвокатка – усе це про Ванду Вахновську-Скорупську, непересічну, розумну й вродливу жінку, доля якої тісно пов’язана з нашим містом. Тут вона пережила і яскраві дитячі роки, і піднесений початок кар’єри та громадської діяльності, й ув’язнення у в’язниці. Її ім’я шанують поляки, але значно менше про неї відомо українцям.

Народилася Ванда Вахновська 2 липня в 1908 року в Ольгополі Чечельницького району Вінницької області, в родині адвоката. Коли дівчині було 15 років, родина переїхала до Володимира-Волинського. Батько відкрив нову адвокатську контору, а Ванда вступила до гімназії ім.Коперника. У 1925/26 навчальному році вона стала однією з лідерок харцерського руху і  заснувала в навчальному закладі групу скаутів «Іскри».

 Здобувати вищу освіту Ванда Вахновська вирушила до Вільнюса, на юридичний факультет університету ім. Стефана Баторія. Отримавши диплом, повернулася додому, у Володимир. Зі своїм майбутнім чоловіком Казимиром Скорупським познайомилася в Луцьку. Він також мав юридичну освіту, тож після смерті Вандиного батька подружжя разом почало керувати адвокатською конторою, що знаходилася у Володимирі, на вулиці Коперніка.

У 1932 році у подружжя Скорупських народився старший син Януш. А вже через два роки Ванда поринула у громадську діяльність та зорганізувала суспільно-навчальний гурток «Stanica». Цей гурток став базою підготовки юначок-харцерок на випадок війни. Паралельно жінка готувалася до екзамену на отримання ліцензії адвоката. Успішно склала його в Любліні у 1939 році, за півроку до початку Другої світової війни.

Коли війська прийшли на її землю, для Ванди  не стояло питання, чию сторону обрати. Вона хотіла боротися за Польщу. Польська армія, її підопічні харцерки, цивільні поляки потягнулися евакуаційною річечкою на схід. З ними подружжя Скорупських потрапили в Дубно, Ванда взялася до роботи у військовому шпиталі як медсестра. Там їх застав наказ маршала Польщі Едварда Ридзи-Сміглого про розпуск польської армії. Червона армія ступила на землі Західної України, польські солдати почали втікати в Угорщину. Туди ж рушив і Казимир, а Ванда повернулася додому. Знову подружжя зустрілося аж через 19 років.

У квітні 1940 року Ванду Вахновську заарештувало НКВС. Жінку, яка на той момент була на сьомому місяці вагітності, ув’язнили у володимир-волинській в’язниці. Завдяки клопотанням друзів її вдалося перевести в лікарню в Горохові, де 27 травня Ванда народила сина Анджея.

Розумна, кмітлива, відважна й освічена жінка, яка мала зв’язки у польських військових та юридичних колах, могла б стати цінною знахідкою для НКВД. Але Ванда навідріз відмовилася з ними співпрацювати, і її засудили до страти. Вирок не встигли виконати, бо Німеччина напала на Радянський Союз. Лише дивом жінка уникла розстрілів у в’язниці, зуміла вирватися на волю і долучитися до польських підпільників – Армії Крайової. Наприкінці  літа 1942 року її арештувало гестапо і ув’язнило у рівненській тюрмі. Життя Ванди висіло на волосинці, але їй вдалося врятуватися.

Після війни, разом з матір’ю і синами жінка виїхала в Лодзь. Згодом переїхала у Варшаву. Останні роки життя присвятила організації Товариства друзів польської громади Волині та Полісся у Варшаві. Померла 9 січня 1994 року в 85 років.

Міріам Лерер, зірка театру в Аргентині

Про єврейську актрису, уродженку Людміра-Володимира, інформацію доводиться збирати по крихтах. Невідомо достеменно, коли вона з’явилася на світ і скільки мала років, коли її тато, керівник мильної фабрики, забрав сім’ю з нашого міста, втікаючи, як пояснював згодом, від «російського антисемітизму». Пан Лерер отримав «сільськогосподарський грант» від єврейського банкіра і філантропа барона Моріса де Гірша і вирушив колонізувати аргентинські пампаси. Саме там і розпочалася театральна кар’єра нашої землячки.

Сценічна зірка Міріам Лерер засяяла в 1921 році у театрі під керівництвом Марієнгофа та Глазунова в Буенос-Айресі. Дівчина дебютувала в ролі Єгудіт у п’єсі, присвяченій філософу-раціоналісту Уріелю Акості. Після цього актриса була учасницею багатьох театральних труп, якими керували також переважно емігранти з тодішньої Російської імперії: один сезон грала з Лобелем та Борисом Авербахами, другий з Томашевським, третій з Соколовим. У 1924 році Міріам увійшла до складу театру Марка Арнштейна і вирушила у турне єврейськими колоніями Аргентини. У мережі можна натрапити на знімки з цих гастролей, де Міріам Лерер стоїть у першому ряду, разом із іншими актрисами й акторами єврейського театру. На жаль, якість світлин, зроблених майже 100 років тому, не дозволяє чітко роздивитися її риси обличчя.

Міріам Лерер – крайня праворуч у нижньому ряду

Через два роки жінка стала акторкою Народного театру під керівництвом Заславського. У тому 1926 році вона вийшла заміж за Якова Ботошанського. Це був непересічний чоловік – журналіст, письменник, який писав на ідиші, театральний постановник, драматург. Родом також з українських теренів, уродженець Нової Кілії, містечка, що нині в Одеській області. Після еміграції до Аргентини Яків став однією з важливих фігур культурної спільноти аргентинських євреїв. Зокрема, впродовж багатьох десятиліть був редактором щоденної аргентинської ідишомовної газети «Ді Пресс».

Та повернімось до нашої героїні. Незабаром Міріам відкрила у собі талант антерпренерки – театральної менеджерки. Досвід, отриманий у багатьох колективах, вроджене чуття на таланти допомогли досягти успіху. І ось вже про Міріам говорять як про важливу бізнесвумен у театрі «Mitre», яка формує зіркові акторські склади, вдало підбирає репертуар і час від часу стає майже казковою «феєю-хрещеною» для юних артистів. Із чоловіком Яковом вони складали вдалий творчий тандем.

Але в акторстві набагато більшого успіху з точки зору слави і популярності досягла молодша сестра Міріам, Шифра, народжена вже у Буенос-Айресі. Ця дівчинка стала актрисою театру Томашевського у п’ятирічному віці, і впродовж наступних 90 років, майже до своєї смерті, грала на сцені й в кіно. Вона знімалася у фільмах Вуді Аллена «Розбираючи Гаррі» 1997 року та Баррі Левінсона «Авалон». І все це великою мірою завдяки втручанню старшої сестри, адже саме Міріам представила п’ятирічну Шифру керівнику театру Томашевському, коли той потребував виконавця дитячої ролі. Втім, дівчата сумнівалися, чи батько відпустить малечу на гастролі. На це Томашевський заявив Міріам: «Приведи дитину, з батьком я домовлюся сам!».

Нитка біографії Міріам Лерер губиться у невідомості, а її постать – у тіні більш відомих сестри та чоловіка. Як і день та рік її народження, так і точна дата смерті не зафіксовані у доступних нам джерелах. Яків Ботошанський завершив свій земний шлях у 1964 році в ПАР, куди вирушив зміцнювати єврейські культурні зв’язки. Як довго цим шляхом поряд із ним крокувала його натхненниця і соратниця в розбудові єврейського аргентинського театру Міріам – невідомо.

Віталіна МАКАРИК у співпраці з Орисею ВОЗНЮК.

Поділитися
- реклама -

Прокоментувати

Введіть Ваш коментар
Введіть Ваше ім'я

13 + 3 =