Про Володимира Матвіюка наша газета уже розповідала. Впродовж 35 років він збирає матеріали з історії свого села, які вже зійшлися у готовій до друку книзі «Мишів – із глибини віків до сьогодення». Окремі розповіді з цієї книги пан Володимир надіслав до редакції нашої газети, їх ми пронуємо нашим читачам.
На кладовищі в Мишеві є символічна могила: трьом рідним братам – старшому Семену Хрисановичу Бучаку, 1921 р. н., бійцеві Червоної армії, який загинув у рудні 1944 року і похований в с. Двикози Тарнобжегського воєводства у Польщі, і молодшим – повстанцям Павлу, 1925 р. н., відомому під псевдо Шугай, та Анатолію, 1932 р. н. – обоє загинули 19 жовтня 1948 року.
Про Шугая варто розповісти детальніше, бо він – легендарна і загадкова особистість серед борців за Україну на наших теренах. Павло був невисокого зросту, рижуватий, худорлявий і мав неабиякі організаторські здібності. У дитинстві багато читав історичної і військової літератури, грав рухливі ігри у війну. Він збирав підлітків в умовному місці у певний час і день та розповідав історію про те, як Богдан Хмельницький продав москалям Україну, про Івана Мазепу. Своїх ровесників зневажливо називав «Козацька вош», мовляв, який із тебе ще козак, якщо ти молодий і зелений. Після завершення такого навчання оголошував, коли буде наступне зібрання. У такі дні в школу наказував не йти, вдома батькам не розказувати, де були. За непослух міг і відлупцювати.
У перші дні війни якось ввечері йшов околицею села вчитель – поляк Юлій Туревич. Раптом із жита обабіч дороги вийшов зі зброєю Павло. На запитання вчителя, куди ти йдеш, сказав: «Йду, застрелю директорку школи». «Що ж вона тобі зробила», – запитав його вчитель. Відповів: «Бо вона мене тягнула за вуха». Туревич відмовив його від нерозумних дій. Але питання в іншому: де юнак міг у перші дні війни роздобути зброю? Та й щоб під носом німців бодай раз вистрілити, треба було мати неабияку відвагу або не мати голови на плечах. Він був відважний. Казали, що стріляв на звук, вчився в американській диверсійно-розвідувальній школі в Мюнхені (Німеччина). У 2005 році, коли я востаннє зустрічався із його на два роки молодшою сестрою Марією (їй тоді виповнилося 78) і розпитував про навчання Павла в розвідшколі, вона нічого про це не знала. Зрештою, що могла знати. Її брат ще на початку сорокових пішов у підпілля, так вона його більше ніколи й не бачила. Марія після того, як у 1948 році Павло загинув, була також репресована і отримала шість років таборів на Колимі. Моя мама розповідала, як і вона у відрі приносила їсти партизанам, які вдень переховувалися в клуні. Один із них був Шугай, її ровесник. Просив: «Лідо, ти хоч не скажи моїй мамі, що бачила мене. Батьки не знають нічого». Звісно, що вона мовчала.
Відомі ще такі факти з життя цього легендарного мишівського борця за волю України: «Павло Хрисанович Бучак, псевдо Богдан, Олександр, Шугай, Юрко, уродженець с. Мишів Іваничівського району Волинської області. З літа 1941 року в УДП, з листопада 1943 року – член Українського Легіону Самооборони. Разом з легіонерами на початку 1944-го виїхав до Польщі, а згодом – до Німеччини. Пройшов підготовку в американській розвідувально-диверсійній школі в м. Мюнхен і за завданням західних частин ОУН перекинутий на захід Волинської області. Провідник Володимир-Волинського проводу ОУН. Його виявили за допомогою висланого літака-розвідника з боївкою в лісі поблизу с. Заболотці Іваничівського району. Застрілився 19 жовтня 1948 року, оточений 90-м прикордонним загоном МДБ».
Так сказано в архівах СБУ, книзі «Літопис УПА», виданій 2003 року у Торонто. Але є ще й інша версія, більш правдива, згідно з якою Шугая, його охоронця із Соснини Бадзюня (псевдо Марко Проклятий) та Павлового на сім років молодшого брата Анатолія побачили із літака-розвідника за димом із розпаленого вогнища в стенжаричівському лісі. Повстанців оточили прикордонники. Коли стали наближатися, Шугай спалював документи, а решта двоє відстрілювалися. За однією із версій, Шугай застрелив брата, бо він ще молодий, не витримав би тортур і здав би усіх, наказав Бадзюню застрелити його, а потім застрелитися самому. За іншою версією, Анатолія застрелили прикордонники, не міг Павло вбити брата. Як було насправді, достеменно вже ніхто не скаже. Тіла трьох повстанців привозили на упізнання до Володимира, туди ж приводили студентів педагогічного училища, щоб вони бачили загиблих бандерівських бандитів, а насправді українських героїв. Серед студентів був і мишівський юнак Іван Ратнюк. Приїжджав на впізнання батько Павла і Анатолія Хрисан (на нього в Мишеві казали Красон). Побачивши тіла, старий казав: «Собакам собача смерть». Чи це правда – невідомо. Достеменно відомо лише те, що батька перед впізнанням енкаведисти добре відгамселили і повибивали зуби, щоб думав, що має казати.
Як розповідав Іван Поліщук, сім’я його батьків жила поблизу лісу, з якого інколи навідувалися повстанці, щоб забрати деякі речі, виготовлені його батьком Арсентієм, який був ковалем. Одного разу до них прийшов Шугай. Раптом із лісу стали долинати жіночі крики, лемент. Мати Івана, Настя, стала питати в партизана: «Що це у лісі робиться? Хто голосить»? Тоді Шугай розповів, що то НКВСники привозять в ліс жінок легкої поведінки, щоб вони спеціально так голосно лементували, ніби їх ґвалтують і катують бандерівці, аби посіяти в людей страх і ненависть до повстанців.
Про рішучість і відвагу Шугая свідчить ще одна розповідь. Підрозділу повстанців, яких очолював Павло Бучак, стало відомо, що з Іванич до Володимира їхатиме група прикордонників. Це було зимою. На півдорозі, у Менчичах, Шугай в званні капітана із своїми людьми, переодягнутими у радянські військові однострої, у кожухах спинили сани, запряжені кіньми. На різке запитання: «Хто такі, куди і з якою ціллю прямуєте?» прикордонники доповіли, що у Володимирі об’явився Шугай і вони їдуть допомогти його спіймати. Справжній Шугай, вивідавши цінну інформацію, повернув групу прикордонників назад на Іваничі і пішов своєю дорогою.
Володимир МАТВІЮК
Головне фото – ілюстративне
