Новини

Лікування малюванням важких душевних ран, яких завдала війна

Громади, Новини, Павлівська
200 переглядів

БФ «Сучасна Україна»започаткував серію  арттерапевтичних заходів для жінок, які втратили на війні з російським агресором своїх синів, чоловіків чи інших дорогих їм людей у рамках проєкту «Жива. Справжні історії кохання». Такі майстеркласи вже  відбулися у двох містах нашого району – Нововолинську і Володимирі. А нещодавно перший майстер-клас з живопису у рамках всеукраїнського проєкту  дійшов до сільської місцевості – його провели у Павлівській громаді.  Потенційні учасниці вагалися, чи долучатися до ініціативи, адже не вірили, що зможуть намалювати справжню картину, не маючи й елементарного  досвіду. Але володимирська художниця Зінаїдою Петровс, яка  стала наставницею у цім майстеркласі, вселила впевненість,  сама  перейнялася душевним болем  своїх «учнів» і допомогла їм вилити його на полотні. Вона  й розповіла, як потравила у цей проєкт, а враженнями від такої арттерапії поділилися і самі його учасниці.

Надія Мельничук прийшла на майстерклас з живопису у чорній хустці, бо ж знала, що долучитися до проєкту «Жива. Справжні історії кохання», який реалізується благодійним фондом «Сучасна Україна» і на який запросили дружин та матерів загиблих Героїв, тож настрій був відповідний. А на другому занятті жінку ніби підмінили.

Вже на другу недільну зустріч Надія Олексіївна йшла окриленою – домальовувати свої соняхи, вона усміхалась і жартувала, як раніше, до війни На картині соняхів  три, один від бурі й негоди схилив важку голову – надламаний.

Так мама трьох дітей зобразила душевний біль і втрату сина Олексія, який пройшовши АТО і перший рік повномасштабної, загинув на Донеччині назавжди лишившись 27-річним. До війни він працював на Павлівському пивзаводі, але двічі довелось переривати професійну діяльність і брати до рук зброю. Нещодавно Олексія посмертно нагородили орденом «За мужність» ІІ ступеня. Батька, який теж служив у війську з сином, вдалося повернути додому. Нині, вже разом, підтримуючи один одного, заліковують душевні рани.

Ольга Піварчук втратила чоловіка Тараса на війні після 18 років подружнього життя, нині сама виховує чотирьох дітей.  Її картина про мрію, яку не вдалося втілити. Вони з чоловіком були разом з ранньої юності і попри відносно молодий вік, часто задумувалась про гармонійні стосунки у старості. Ольга уявляла, як разом сивітимуть, дбатимуть про дітей та внуків, доглядатимуть родинне обійстя. Але війна перервала життєвий шлях коханого і тепер її підтримка – троє синів і донечка.

Пригадує, що в Павлівку приїхала за чоловіком та двома старшими синами. Відтоді сім’я поповнилась ще донечкою і меншим сином, а село та люди стали рідними. Громада допомогла пережити важкі часи – зібрали кошти й придбали житло, яке сім’я Піварчуків втратила після пожежі…

Каже, що малювала море, як символ нескінченності та непередбачуваності життя, а захід сонця на картині надихає задуматись про прожиті роки, про шлях, який пройшли разом з Тарасом. На картині вони з чоловіком – сивочолі. Вдивляються в далечінь на захід сонця. Тарасу було 38, коли приєднався до Небесного війська, Ользі – 38 у цьому році. Їхня гарна старість – тепер на картині.

Ольга Мацола втратила чоловіка пять років тому під час антитерористичної операції. Її чоловік із поліського краю, де у кожному дворику є свій ставок. Після одруження, коли Юрій переїхав на Локачинщину, мав мрію облаштувати ставочок, щоб рибалити там із сином. З 2015 по 2019 рік чоловік служив у війську і коли приїжджав у відпустку, вони з маленьким сином ходили на рибалку.

Тому на картині Ольги  – ставок із вербами та образ батька з сином, аби зафіксувати у пам’яті чоловікову мрію. Нині хлопчику – дев’ять років, він дуже нагадує батька і характером, і зовнішністю, теж марить рибалкою, але нині компанію йому складає мама. Юрій Тишик служив у піхоті 14-ї бригади. Загинув у Луганській області, спочатку був мобілізований, а потім продовжував контракт за контрактом, аби бути поруч зі своїми хлопцями та боронити рідний край.

Софія Дармофал з села Волиця малювала картину в пам’ять про 23-річного сина Сергія, який загинув на Донеччині 10 років тому. Мигає час, але біль не зникає, тож на майстерклас проєкту йшла за новим досвідом та емоціями. Журиться, що тоді на війну брали молодих хлопців, до 25 років. Син загинув біля Мар’янки. Пані Софія об’єднала навколо себе дружин та матерів, які втратили рідних на війні, у громадську організацію і вже десять  років вони проводять ярмарки, різноманітні заходи, аби зберегти пам’ять про синів та чоловіків. Підкреслює, що молодих хлопців, які не встигли збудувати сім’ю, народити дітей, забувають швидше, тому мамам доводиться нагадувати про їхній внесок у боротьбу за Україну.

Син загинув 1 серпня, коли дозрівали зернові, тож на картині зобразила пшеничне поле і шлях, всіяний маками, що підіймається у небо.  Маки – символ скорботи за сином та усіма захисниками, що віддали життя у боях з ворогом.

Тендітна Олена Ющик тремтячим голосом розповідає, що момент, який перенесла на картину, прожила. У день смерті чоловіка стояла і довго дивилася на захід сонця – небо ніби не відпускало. Запам’ятала, що було воно незвично багряно-червоне. Подумала, що, мабуть, це га мороз або вітер, але нічого такого не було – у той день загинув її чоловік Валерій. Коли за два дні отримала звістку про смерть, одна жінка сказала: «Ваш чоловік зараз дивиться на вас з неба» і тоді Олена зрозуміла, чому у той день, як ніколи раніше, так довго вдивлялася у небо.

Валерій Ющик кілька днів не дожив до очікуваної відпустки й загинув поблизу міста Бахмут. Без батька лишилося троє дітей. Дружині був не лише чоловіком, а й другом. З дітьми теж  налагодив теплі і близькі стосунки. Мав гостре відчуття справедливості, тож з перших днів повномасштабного вторгнення дружина знала, що він піде боронити Україну. До війни був водієм-далекобійником – любив дорогу і техніку, міг зібрати автомобіль з «нічого».

Наталія Шульган із села Трубки втратила на війні сина Віктора, який загинув у грудні 2022 року у 26 років. Коли малювала, хотіла спокою, щоб таке щось тихе було. Так народилася ідея намалювати польовий краєвид, бо син дуже любив ходити на природу з дружиною, гуляти поміж полів.

Раніше пані Наталії хотілося спробувати малювати, вона навіть придбала картину за номерами, але не наважувалася взяти пензля – щоб не зіпсувати. На майстер-класі проєкту «Жива» можна було проявляти себе і відчуття кольорів, адже спочатку на поліетилені змішували фарби й вже тоді приклали його до полотна і домальовували сюжет, який проглядався. Жінці хотілося яскравих барв – і поле, і небо, і квіти, і птахи. Після того, як спробувала малювати під наставництвом професійної художниці, страх зник і відчула, що це заняття дає можливість відволіктись і побути в особливому стані, який і звільняє, і наповнює.

До війни Віктор, разом зі старшими братами та дядьком мурували печі, каміни, обкладали каменем. Спочатку з середнім братом пішли в тероборону, а потім коли формували 80-ту бригаду, долучився до війська. Звільняв Херсон, воював на Донеччині. Посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІ ступеня.

Володимирська мисткиня, членкиня об’єднання художників «Колорит» та волонтерської організації «Крила матері» Зінаїда Петровс про проєкт «Жива. Справжні історії кохання» дізналася від своєї колеги Тетяни Салухи, яка є педагогинею та засновницею художньої студії «Палітра талантів». Взимку Тетяна проводила такий майстерклас у Володимирі, де його відвідали шестеро жінок, які втратили на війні своїх коханих. Тож коли представники проєкту шукали митців, які б зголосилися провести такий творчий арттерапевтичний захід у Павлівці, Тетяна звернулася до Зінаїди Мстиславівни і та охоче долучилася.

«Я переконана, що малювати можуть усі. Головне – підготуватися до цього заняття, налаштуватися. Тож перед тим, як ми із учасницями проєкту, які раніше не думали, що писатимуть картини, узялися за пензлі – познайомилися, поспілкувалися. Жінки, які нині проживають важкі втрати, розповідали свої історії, ділилися спогадами про радісні миті і озвучували мрії, яким не судилося здійснитися. Це й лягло в основу картин. А роботу ми почали із цікавого творчого напрямку – монотипії, коли змішували фарби на гладенькій поліетиленовій поверхні, а тоді прикладали цю «кляксу» до полотна й починали домальовувати деталі, створюючи унікальні картини», – каже Зінаїда Петровс і додає, що вдячна Тетяні Салусі, що отримала можливість долучитися до такого важливого проєкту, завдяки якому уперше побувала у Павлівці і познайомилася з цими жінками-учасницями.

За підсумками нової хвилі майстеркласів, які відбуваються у Володимирському районі, у червні відбудеться ще одна виставка, яка об’єднає роботи учасниць з Володимира, Нововолинська, Павлівської, Локачинської та Іваничівської громад. У Локачинській та Іваничівській громадах нині триває набір учасниць на майстеркласи, які відбудуться на початку червня.

За весь час реалізації проєкту на Волині участь у майстер-класах благодійного фонду «Сучасна Україна» взяло пів сотні жінок з усіх районів області. Виставки робіт уже відбулися у Луцьку та Нововолинську.

Оксана ПРОКОПЧУК, Валентина ТИНЕНСЬКА.

Цей матеріал виготовлено за підтримки ГО «Інститут масової інформації» у рамках проєкту міжнародної організації Internews Network

Коментарі
Теги: «Жива. Справжні історії кохання»реабілатація, арттерапія, психологічна реабілітація
Поділитися
Головні новини
Реклама
keyboard_arrow_up