Зізнаючись у любові до рідного краю
Народився у Польщі. У 1946 році сім’я була переселена в Україну (операція «Вісла»). У 13 років залишився круглим сиротою. Закінчив фабрично-заводське училище на Житомирщині. Перші університети проходив в Іваничах: працював бригадиром дифузії на цукровому заводі, бондарем у заготконторі, столяром із ремонту вагонів, робітником зв’язку на залізничній станції. Навчався у вечірній школі робітничої молоді, дописував у газети. У 1962 році був запрошений на роботу в редакцію Володимир-Волинської газети «Слово правди». Закінчив факультет журналістики держуніверситету ім. Івана Франка. У 1966 році переїхав у Локачі, 23 роки редагував районну газету «Колгоспна правда» («Селянське життя»).
У віршах оспівую любов до рідного краю, до чесних, працьовитих трудівників, ніжне почуття кохання.
Володимир САЛАМАНЧУК
Безсмертні сини
Було у неї два сини,
Плечисті й горді, ясночолі.
Матері втіхою стали вони,
Хотіла їм щасливої долі.
Молодший, Іванко, вчителював,
Був скромний, тихої вдачі.
Дівчат він ще не цілував,
Та серце мав гаряче.
Грицько, старший на три роки,
Поля орав і хлібом засівав,
Робив у цьому перші кроки,
Фермером себе називав.
Як прийшла до отецької хати
Чорна біда фронтова,
Пішли брати обидва воювати,
Захищати землю свою і права.
Мов вітер, розвіяв дим,
Обірвалось життя Іванка,
Зостався вічно молодим
У місті Бахмуті на світанку.
Як заграло весняно-мило,
Повернула вбік і Грицькова доля.
Відцвіла черешня його біла,
Не засіє він більше свого поля.
Летять, гримлять за сині далі
Війни зловіщо-чорні грози.
Від страждань і від печалі
Часто котяться в матері сльози.
Її сини не вернули з бою,
Розтали сліди їх у сизій млі,
Отецький край закрили собою,
Тому й безсмертні на землі.
Моя Волинь
Там, де Бугу берег правий,
Де неозора неба синь,
Де шахт вечірнії заграви –
Моя Волинь.
Там, де Лесині пісні повсюди,
Де лісів поліських широчінь,
Де працьовиті, щирі люди –
Моя Волинь.
Там, де цвіт черешень білий,
Де давній слід, куди не кинь,
Де юність птахом відлетіла –
Моя Волинь.
Там, де жайвора у небі трепет,
Де озер манлива глибочінь,
Де очеретів вечірній шепіт –
Моя Волинь.
Вишита сорочка
Про вишиванку складаю вірша,
Пробую в жанрі сонета чи октав,
Хочу, щоб вийшло не гірше,
Як Павличко колись написав.
На полотні, відбіленому на лузі,
Тими ж червоними і чорними нитками
У дні радості й задумливій тузі
Мережила матуся худенькими руками.
Повоєнний спогад: під стріхою хати,
Часто хліба не було ні кусочка,
Пішла тоді матінка в Засвіти,
Залишилась пам’ять – вишита сорочка.
Мене чекала сирітська доля.
Голодний був і одного ранку
Сказав собі: вільному воля.
І поніс на базар свою вишиванку.
Хліба тоді я наївся досхочу,
Та юним був і зовсім не знав,
Що пам’ять мами опорочив.
А тепер не вийшло ні сонет, ні октав.
Досі собі ніяк не прощаю.
У ранки похмурі, і темні ночі
В милої неньки прошу, благаю,
Що на погане тоді ізбочив.
Відшуміли вітри попутні й зустрічні,
Маю іншу тепер вишиванку,
Про мамину згадуватиму вічно
На життєвих шляхах до останку.
Ніколи не забути
О ні, мені ніколи не забути,
Як ми малі ходили лугом босі,
Неба синь і дивний запах рути,
І холодні вже під вечір роси.
Жовтогаряча мідь осінніх трав
Укрила луг, квіток без ліку,
Тоді я вперше тебе запитав:
«Чи пам’ятатимеш мене довіку?»
Ти якось по-дорослому відповіла:
«Пробач мені, – сказала, – і прости,
Щоби у парі ми були, як два крила,
Нам треба ще учитись і рости».
Тумани слались в лузі по долині,
Спадали й появлялись буйні роси,
Та часто-часто сняться і донині
Твої тугі, кохана, і шовкові коси.
Любив – й не долюбив
Тебе зустрів я на початку літа,
У пору теплих і шумливих злив,
Як цвіт буяв на яблуневих вітах,
Любив тебе тоді – й не долюбив.
З тобою день короткий був, як мить,
Без тебе мить – то довга й темна днина.
Свої думки в твої хотів я перелить,
Стрічались ми – радів, немов дитина.
Щасливі ми були і вдячні долі,
На луг ішли, в заквітчану діброву,
Вслухались в щебіт вітру в полі,
Лічили зорі в небі вечоровім.
Як сонце випило ранішню росу,
Лише тоді вертались ми додому,
Ромашку ти вплітала у косу,
Вела дорога в далеч невідому…
Уже стежина наша заросла,
Ота, де двох ходили ми з тобою.
Там вже трава зелена і густа,
Там радість обнялась з журбою.
Я пам’ятаю
Я пам’ятаю смак твого цілунку,
Наповнений теплом солодкої знемоги,
Він – келих чистого й п’янкого трунку,
Ковток води з далекої дороги.
Я пам’ятаю погляд твій звабливий,
І очі – небо весняне без меж, без краю,
Що манять вдаль у снігопад і зливу,
В них часто я топлюсь, але не каюсь.
Я пам’ятаю слова твої – меди духмяні,
І дотик рук, що серце щемно крає,
У темну ніч і голубім світанні.
О, якби ти знала, як тебе кокаю!
***
Знов в парку квітнуть рожі,
На лугах буяє різнотрав’я…
Хто мені сказати може:
Чом раніше тебе не знав я?
Що зробила ти зі мною?!
За вікном світ мутніє,
Дні і ночі плинуть стороною,
Проходять роки в безнадії.
Чому зустрів тебе так пізно?..
Де була всі літа?..
Мучителько моя ти грізна,
Моя любове – чиста і свята.
Тамарині «Симфонії з життя»
Добрий день. Читаю вашу газету, оскільки я уродженка Волині. Надсилаю вам кілька віршів з моєї третьої збірки.
У своїх віршах прагну передати красу життя, любов до рідної землі. Ніколи не залишала байдужою тему кохання, жіночу долю. А вірші пишу теплі, ліричні та ніжні…Закохана у життя та слово. Так на сторінках збірки “Симфонії з життя. Том 1″ занурююсь у світ людських почуттів, адже ”все наше життя фрагменти мелодій – з словами і без слів, веселі і не дуже. Тиші як такої не існує. Просто не кожен може помічати симфонії життя”. ‘Шелест листя, подих вітру за вікном, краплі дощу, спів птахів, стогін лісу під час заметілі, дзижчання бджіл – це все окраса нашого рідного краю. Напевно в кожної людини є свій потаємний куточок місцини, де душу огортає спокій і тепло. Комусь -тихий сквер, комусь – засніжена річка або зелений чи різнобарвний ліс, ще комусь – милий сад батьків чи дачний будиночок, який потопає у квітах”, ці емоції душі я віддаю у своїх поезіях на радість людям, тому друга збірка “Симфонії з життя. Том 2” саме для тих хто любить рідний край, чарівну природу, кому не байдужа тема кохання. В кінці 2023-го року вийшла збірка поезій “Я не вмикала музику давно”, вона для всіх, кому цікава палітра кольорів поезії. То сумні, від яких плаче душа, то радісні, від яких радіє серце , то загадкові і таємничі, то прості життєві, але всі вони щирі, такі, яким і є моє життя.
Тамара НАЗАРУК.
Я не вмикала музику давно
Я не вмикала музику давно,
Даремно всі говорять, що лікує.
Я наслухаю тишу крізь вікно,
Природи шепіт ніжністю дивує.
Отак би і завжди, щоби без сирен
І гуркоту війни, плачу і крику.
У ролі головній Софі Лорен,
Згадала фільм й акторку цю велику.
А в нас уже давно все наяву,
Ці місяці із суму і жахіття.
І навіть в снах війною вже живу,
Обпалене схилилось саду віття.
Ну як ти?
”Ну, як ти?”- очі запитали.
Ждуть відповідь німі вуста.
Ми так давно не гостювали,
Полинна в серці гіркота.
Число доріг вже поїзди
Рахують знову, не маршрутки.
Одне бажання «приїзди»
Крізь клопоти усі й здобутки.
Та в телефоні лиш лице,
А так далеко теплі руки.
І коле душу ялівцем
Ці кілометри днів розлуки.
Ну, як ти?…
Татко мій…
В лампадках площа, в квітах і в журбі,
І стенди, скільки око гляне, стенди.
Портрети по чотири, всі легенди,
Лиш тихий схлип у мовчазній юрбі.
Розмотують в думках життя сувій…
А дівчинка маленька, зо три рочки,
Ще й не читає писані рядочки,
На пальчиках дотягшись: «Татко мій»…
Ще не весна
Ще не весна, ще паростки весни.
Ще лише струшено зимові сни
І лист зім’ятий, ледве виліз з бруньки,
Не хитрі в лісі нині обладунки.
Люблю його і будень тут, як свято.
Здається, сік нуртується завзято,
Лише прикрию очі й притулюсь
До стовбура і подумки вернусь
В минулі весни, ніби все не нове,
Свої закони, все тут почергове.
Між прілим листям квіти первоцвіту,
Встеляють землю сонечком прогріту.
Ще зелень хащів не мішає зору,
Дивлюся в неба синяву прозору.
Тут вірить серце в все незнане й нове,
Що радість перевершить полинове.
Люблю
Люблю, люблю і день мені не день,
Коли твоїх очей нема зі мною.
Збираю ніжність похапцем до жмень,
Що аж боюсь – з тобою що накою.
Не попадайсь мені в хвилини ці,
Змету з лиця всіх гордощів абсурди.
А за вікном танцюють горобці,
Заманюють весну до свого гурту.
Материнська молитва Лариси Ковальчук
Авторка цих щемливих рядків Лариса Ковальчук живе у Луцьку, викладає образотворче мистецтво у школі-ліцеї №7 і друкує свої вірші у місцевих виданнях та соцмережах. Свого часу вона видала художньо-документальну повість «Холодний вирій», де розповідає про свою маму – зв’язкову УПА на псевдо Оксана – Ніну Комаревич (Петрич), котра мужньо витримала сталінські тюремні застінки та суворі морози норильських таборів… Власне, там і побачила світ Лариса.
Книга особлива тим, що у ній згадуються події, пов’язані з відродженням володимирських – «Просвіти», «Союзу Українок», Пласту та їх філій. І безпосередньо дотичні до цих подій рідні Лариси з роду отця Федора і матушки Анісії, котрі свого часу дружили з відомим громадським діячем, лікарем Арсенієм Річинським. Нині Лариса віднайшла документи, які доповнять її нову повість про свою відому родину, отож мріє її перевидати.
Лариса Ковальчук стала очевидицею тривожних подій квітня 1986 року на ЧАЕС, адже жила за 12 кілометрів від Чорнобиля. Її невелика збірка «Бажання жити» – це «її власний біль, її боротьба і пам’ять, і гордість, і сум, і віра, і невеличка розповідь іншим: дітям, внукам, учням про рідний Чорнобиль, рідну Прип’ять, про пекельний вогонь атома. Це доземний уклін усім учасникам ліквідації аварії а ЧАЕС», – йдеться в анотації до книги.
Творча, скромна, з іскринкою в серці – це про Ларису, котра вміє радіти життю, з чоловіком Валерієм плекає городину і квіти на дачі, пише картини, живе з хвилюваннями і турботами за онуків та синів Євгена і Сергія. За молодшого найбільше болить душа, адже він – у найгарячішій точці, як зізнається «у самому пеклі». Щодня линуть її молитви до Бога, щоб вберіг його та всіх наших захисників, котрі тримають небо України. А свої жалі, тривогу та надію виливає у віршах.
Дай, Боже, тобі, Ларисо, сили та терпіння здолати важку недугу і радіти життю.
Тетяна АДАМОВИЧ
Молитва матері
Я б’юсь з думками, відганя неспокій,
Жену тривогу, болі і печаль,
І в битві цій нерівній і жорстокій
Ламаюсь, падаю, горю, на жаль.
І воскресить себе не маю сили,
Лечу у прірву, – Боже, поможи!-
Дай мені, ангеле, спасіння крила,
І від біди мене остережи.
Пошли мені з небес могутню віру,
Душею я до неї припаду,
Нехай моя молитва тиха, щира
Зупинить ворожнечу і біду.
Не дай мені зневіритись і впасти,
Благаю, Боже, ти мене прости,
Шукаю у житті завжди прекрасне,
А до лихого ти не допусти.
Дай моїм дітям обереги долі,
Бо їхнє щастя – це моє життя.
Сини мої – два ясени на полі, –
Це сила і надії відчуття.
Я сіяла любов у їхні душі,
Щоб мали зерна щирі, золоті,
Бо доброта завжди людей зворушить,
І найцінніші гроші – це прості.
Ти підкажи, прошу, єдиний Боже,
Чим застелити зможу дітям шлях;
Яка моя молитва допоможе
І сили дасть й мені у цих боях.
Пошли мені всі їх випробування,
Нехай життя в них буде ще цвісти,
Їм так потрібно миру і кохання,
А за все інше, Господи, прости.
Бійцям
Там біля них – засніжені ялинки,
І простір білий кинула зима.
Дай спокою, Господь, хоч на годинку,
Нехай в снігах загубиться війна!
Бійцям дарунком буде мертва тиша,
А в небі зорі дивляться згори,
Ялинкам вітер гілочки колише,
І серце гріють наші прапори.
Шлемо молитви в новий рік до бога.
З морозом там змагається зима.
І кожен метр -це наша перемога,
Бо Україна в нас усіх-одна.
Спинися, вітре! Хай бійці спочинуть.
Лети подалі, за кордон, на схід.
Хай від морозу вороги загинуть!
Хай їхні біди всі підуть під лід!
А ми запалимо святкову свічку,
Колядкою прославимо Христа,
Послухаєм казки буржуйки-пічки
Й вітання із мобільного листа.
Зимові роки
Пішла від мене щедра, добра осінь,
І залишила білі кольори,
У них відтінків є багато, досить,
Щоб прикрасити роки в цій порі.
На скронях вже виблискують сивини.
І пасма білі в коси завива,
Святкую я зимові іменини,
І доля білим світом повела.
Не поспішаю – слизько на дорозі,
Спинися, бачу сонце навкруги,
Здіймаю крила, хай при допомозі,
Життя мого скелясті береги.
Я холод відганяю, грію душу,
Хоч розумію, що прийшла зима,
Хитну гіллячку – паморозь обтрушу,
І вже морозу й холоду нема.
Ще подзвенять мої роки зимові,
У них багато сяйва кришталю.
З гіркої і солодкої любові
Собі я долю радісну зроблю.
***
Вставай, Україно, вставай!
Ти чуєш соборної дзвони?
Терпінню наповнений край,
І сліз наші душі вже повні.
Палаючі села й міста –
Це те, що лишає нам ворог,
Та сяйво величне хреста
Нас кличе єднанням собора.
Вставай, Україно, вставай!
Горюча душа непокорна.
Хіба ти роз’єднаний край?
Була ти і будеш соборна!
«Ідеальна жінка» у листі з Червонограду
Свого нового листа надіслав на електронну пошту редакції і наш читач Леонід Лахтюк з міста Червонограда.
Ідеальна жінка
Ідеальна жінка радіє весні,
Зустрічає ранок в обіймах.
Вона бачить казки уві сні,
Які згадує в своїх мріях.
Ці образи красиві і легкі –
Це біле плаття наречених.
Її думки вже зовсім не такі,
Як ті дитячі серед кленів.
І в погляді весняна заметіль,
Що цвітом падає на землю.
Торкнеться знов її видінь
Тим вітром, що колише греблю.
Чарівним цвітом замело її ставок,
Що любий серцю ще з дитинства.
І вдалині вона почує спів пташок,
Що солов`їно линуть, наче вірші.
Серед такої ніжної краси
Вона росла, немов берізка.
Ногами босими серед роси
Ступала впевнено і різко.
І вірила завжди в свою весну,
Так палко покохала його очі.
Та й він кохав тільки її одну,
Торкаючись її душі щоночі.
