Публікації Людмили Богуславської читачі газети уже не одноразово зустрічали на сторінках видання. А нещодавно пані Людмила вирішила поділитися своєю поезією. Ці вірші написані про малу батьківщину жінки – рідне село на Кіровоградщині, де вона народилася й зростала, куди згодом поспішала до рідні, коли упродовж 50-ти років жила на Одещині. Після початку повномасштабної війни наша дописувачка оселилася у Володимирі й зазначає, що тутешня природа – ліси, сади, поля так нагадують красу її рідного краю.
Сторона моя
Сторона моя, де б не була я –
Прилечу до тебе знову,
Як до мами на розмову,
Бачу вже ліси твої здаля.
Нічка догора, вжне зійшла зоря,
Шепче вітерець ласкавий,
Пестить квіти він і трави,
Жайвір на сопілці виграва.
Ти залишиш слід на багато літ –
Краю радісний, зелений,
Завжди у пам’яті у мене
Всіх твоїх садів рожевий цвіт.
Моє село
Так солодко стає на серці і душі,
Коли згадаю те мале село – Одаю,
Де народилась і пізнала світ,
Де я жила, неначе в справжнім раю.
Серед природи і краси зростала,
Ні горя, ні біди не знала,
Серед людської доброти і ласки.
Навчалась мудрості в бабусиної казки.
Назавжди в пам’яті лишилися мені
Моєї мами колисковії пісні,
Чомусь – сумні…
Прокинусь вранці – в хаті сонячно, привітно
Червоні вишні заглядають в вікна.
Дідусь приніс мені малини із долини
В росистому листочку капустини.
Ми з ним ходили в ліс і в поле,
Він вчив любити все живе довкола –
І дерево, і квіточку, й билинку.
А ввечері повітня пахне пилом, молоком –
То череду женуть понад ставком.
До клубу вже збираються дорослі і малі –
Кіно нове привезли – про журавлів,
які летять…
Отак і роки пролетіли
Над оцим світом чорно-білим.
Все промайнуло, пропливло…
Подвір’я це бур’яном поросло…
І хати найріднішої нема,
Стоїть напіврозвалена стіна – одна,
Стоять самі горіхи і акація сумна.
О моє рідне село, спасибі,
Що в житті моїм було!
Людмила БОГУСЛАВСЬКА
Передала Людмила Богуславська до редакції і творчий доробок Олега Тарасюка, який як і пані Людмила, є учасником хору «Мужність». Чоловік теж має віршовані твори про свій рідний край, тож пропонуємо познайомитися з його поезією.
Волинь
Волинь, Волинь, кохаю твої землі.
І Велемче, і Світязь я люблю.
Приїдь до мене в гості на Заріччя,
В горнятко молока тобі наллю.
Я в Володимирі на Лузі порибалю,
Поплаваю у Стирі досхочу,
У Прип’яті я раків назбираю,
І в Піщі в лісі сала наречу.
Я привезу чорниці з Любешова,
Лисички у Овальні – вищий клас!
І манить білими Маневицька діброва,
Не гайтеся і приїздіть до нас!
Бо на Волині люди працьовиті,
А про гостинність мова вже не йде.
Хто прийде на Волинь мою привітну,-
З порожніми руками не піде.
Цвіти, мій краю пісні лісової,
Русалки, Лева, Мавки й Лукаша!..
Чи знайдеш кращої землі такої?
Ніколи! Бо це серце і душа!..
***
Ти мене хоча інколи згадуй,
Як весною сади розцвітуть,
Коли сяйво червоне троянди
Із пелюсток до сонця пошлють.
А так хочеться зараз відчути
Дотик рук твоїх, ніжних таких!..
Про розлуку нашу забути,
Лише чути твій радісний сміх…
Нехай пісню до тебе на крилах
Принесуть солов’ ї у гаю.
Щоб відчула у ній, моя мила,
Як кохаю тебе і люблю.
Олег ТАРАСЮК
***
О, тільки б вогонь цих очей цілувать!
Я б сотні разів не втомився б бажать!
Щоб губи мої пірнали в цей рай,
Щоб жити довіку й тебе цілувать.
Чи втомиться серце кохати так сильно!
Все б линув сюди, цілував би невпинно.
Ніщо б не могло заважать поцілунку.
Ми все б цілувались, завжди, без рахунку.
Нехай буде безліч таких поцілунків,
Як зернят в колоссі на спілому полі.
Розлука між нами– даремная спроба.
Чи зможу я зрадить? Ніколи, ніколи!..
Джордж Г. Байрон (переклад Олега ТАРАСЮКА)
Миле серцю Самотишшя
Зниклим селам і хуторам, моєму милому серцю Самотишшю, яке відносилось до Стенжарич і було розташоване за 3,5 кілометра від цього села. Я прожила там лише десять перших років. Деякі свої спогади виклала у цьому вірші, якого назвала
Ностальгія
Село моє – воно найкраще в світі,
Сказав колись поет і був правий:
Яскраве сонце тут тепліше світить,
А небокрай – високий, голубий.
І зовсім не село, це – просто хутір,
Там школи, церкви, пошти не було.
Зате повітря – свіже, воля й простір,
З ним не зрівняти місто чи село.
Дитинство босоноге пригадалось,
Ті 50-ті, непрості роки.
У пам’яті моїй навік зостались
Щемливі спомини, неначе сни.
На полі скупчилось з десяток хаток,
Дорога простяглася грунтова.
Стежок протоптано кругом багато,
А далі-далі – ще купка села.
Де крайня хата, при кінці дороги,
Праворуч хрест – наш оберіг стояв.
Хто проїжджав повз нього чи проходив,
Перехрестившись, шану віддавав.
Маленька річечка Стенжою звалась,
Що відділяла хутір від села,
Весною, в повінь, стрімко розливалась,
А влітку мілководною текла.
Он ластівка під хмарами літає,
А боцюн жабеня в гніздо поніс.
Левада сонцем виграє-співає,
Далекий синню бовваніє ліс.
Ліворуч – кузня, пишний кущ калини,
Тернові хащі малопрохідні.
За ними потічок ліниво плине,
Який пересихає по весні.
Цей потічок у нас ровом називався,
Осушувальну роль відігравав.
Весною й навесні він наводнявся,
Висихав влітку – взимку замерзав.
За ровом ген розкинулася ферма,
І правив нею бригадир-завгосп.
Жінки трудились там майже задарма
І нишком проклинали той колгосп.
На фермі мамам помагали діти,
Всі виживати вчились, як могли.
Уміли сонцю і життю радіти,
По своєму щасливими були.
Як коиусь важко – всі допомагали,
А як гуляли – то усім селом.
Отож найбільший скарб у селах – люди,
Привітні, роботящі, говіркі,
Дотепні й щирі, добрі й мудрі
І до роботи на підйом легкі.
Мій милий хутір був найкращим у світі,
На жаль, він став урочищем тепер.
Тут сонце вже не так яскраво світить,
Людей немає, і нема лелек.
Присвячується Любі Андрієвській-Гавурі
Весна тепер не забарилась,
Розтанув сніг давно-давно.
Яскраво сонце задивилось
В твоє зажурене вікно.
Трава довкола зеленіє,
Дерева ген в воді стоять.
Підсніжник перший голубіє,
Лелеки з вирію летять.
На свою вроду задивилась
Вербичка в дзеркалі-воді.
Весна – це завжди якесь диво,
Дива чекаємо ми всі.
Одні збираються в дорогу,
А тих покликала війна.
Дай, Боже, нашу Перемогу
Нехай нам принесе весна.
Таїсія ІВАНЧУК (ОЛІФЕРОВИЧ)
Редакція знову отримала листа від військовослужбовця, який і далі ахотів продовжувати ховатися за підписом – Лис Микита. Цього разу він надіслав нам своє містичне оповідання, яке, як розповів телефоном, схвально оцінили його побратими. Отож ми прийняти умови такої анонімності, розцінюючи творчість цього автора, як свого роду арттерапію, яка допомагає відволіктися від важких буднів війни.
Таємнича історія одного села
Мова піде про одне із найстаріших сіл Волині, назва якого не змінилась через багато століть. Не називатимемо його, адже історія ця, як і персонажі в ній, негативні.
Було це 160 років тому, після відміни кріпосного права, якого тоді позбулися в Україні понад 22,5 мільйона осіб. Із покоління в покоління передавали у селі страшну історію, як церква за ніч провалилася і земля на тому місці замкнулася так, що майже не залишилося місця від неї. Старовіри пояснювали це великими гріхами вірян, котрі вчинивши їх, йшли до церкви замолювати провини, хоча потім чинили так знову, вважаючи, що Господь милосердний і все простить,.
Саме про один такий вчинок і піде мова. Сім’я, про котру розповідь, теж стала вільною від кріпосного права. Головувала в ній жінка чоловічої статури з вугластими рисами обличчя, великими кулаками, завжди брудними грубими нігтями і пронизливими очима, яку звали Параскою. Мала двох синів, дружина молодшого жила з нею і чимось нагадувала свекруху, проте була охайніша в одязі і побуті, але гостріша на язик, навіть Параска її побоювалася. І свекруха, і невістка любили когось оговорити, розпускали плітки, казали, що стара вміла наводити порчу.
Близький родич цієї сім’ї дядько Тимофій скромно жив у маленькому дерев’яному будиночку, одружений не був, хоч змолоду мав гарну вроду. Обходився без жіночих рук, але тримав дім, город у чистоті і порядку. Ліків не визнавав, а лише народні засоби. Вів самотній стиль життя, проте завжди ставився привітно до рідних і близьких, навіть до тих, котрі зле наговарювали.
Коли дядько занедужав, племінник, що взявся його доглядати, не давав усьому ради, став нарікати, що родина велика, а допомогти нікому. Параска цьому навіть зраділа, бо чула від людей, що має Тимофій багато грошей і золотих монет, які переховує. Тому швидко взяла ініціативу у свої руки, намовила Стефку і меншого сина Федота, пообіцявши золоті гори і хороше життя. У Федота аж очі заблищали у передчутті наживи. Цей сільський здоровий, червонолиций чоловік мав агресивний характер, а у молоді роки сильно пиячив. Та коли привів у дім невістку, Параска напоїла його якимось зіллям з заговором, боялася, що розпадеться сім’я, і Федот на тільки сам пити перестав, став зневажливо ставитися про п’яниць.
Отож Параска з невісткою, Федотом (старший син жив окремо) взялись доглядати дядька, скаржачись на злидні, в яких живуть, навіть намагалися позичити незначну суму, нібито на зерно для сівби. Проте Тимофій збагнув, що Параска хоче заволодіти його скарбом, щоб відчепилася, подарував її сину Федоту віз зі збруєю і конем, бо розумів, що вже ніколи не сяде на них, а зі скарбом розставатися не хотів, мав надію, що недуга полишить його.
Коли Парасці відмовили в грошах, ставлення до дідуся погіршилося, зі злобою пхала ложку до рота, білизну міняла рідше, задумувалась, як повернути племінника, щоб доглядав за Тимофієм, але запримітила через вікно, як старий щось мацає під матрацом, дістає звідти гроші. Параска аж ойкнула від радості і чимдуж погнала додому, де повідомила, що дізналась, де скарб.
Потім почала складати швидкий план дій, поки хтось інший не прибрав гроші до рук. Взяла сина за руку і твердо сказала: «Якщо хочете жити багато, треба діяти. Ввечері, коли підемо до того каліки, маєш допомогти йому піти на той світ». Федот не заперечував, бо й сам подумував придушити дядька.
Сімейка вечором зібралась і почимчикувала до хати Тимофія. Параска оглянулась на всі боки, чи, бува, ніхто їх не побачив. У кімнаті перехрестилась перед іконою, погасила свічку і кивнула синові, сама стала тримати Тимофія за руки, а Стефка – за ноги, тоді як Федот накинув подушку на обличчя старому і став щосили душити. Так Тимофій без єдиного зойку попрощався з життям.
Коли злочинці перепочили, а Стефку ще й знудило, зняли діда на підлогу, перевернули матрац і побачили під ним чотири хустини, в яких були замотані гроші, золоті монети і дорогі прикраси, які, либонь, передалися Тимофію у спадок від батька, котрий, подейкували, був розбійником на дорогах.
Тимофія похоронили з почестями, навіть син Параски постарався, хоча та й шипіла на нього, мовляв, люди питатимуть, за які це кошти. І почав Федот будувати світлиці, дах новою бляхою покрив. Купив бричку з ексклюзивними, як тепер кажуть, оббитими добротним металом дерев’яними колесами. Як не зупиняла Параска, але синова жадібність і бажання гарно жити взяли верх.
Минуло чимало часу, вже й чутки про вкрадений скарб перестали ходити по селі. Але став покійний Тимофій щоночі снитися родичам і докоряти за погибель свою, причому кожному з них, а Парасці і вдень ввижатися, що доводило її до божевілля. І ніякі молитви чи заговори не помагали.
Одного недільного ранку ця сімейка пішла до церкви, бо не прийнято на бричках до неї їхати. Гарно вдягнені, навіть напарфумлені, що було в ті часи рідкістю, з поклонами стали ставити свічки за усопшого раба Божого Тимофія. Стала Параска і її сім’я хреститись і просити тихо прощення і навіть, здалося, легше ставало на душі, аж тут біля великої ікони розп’яття, як-би з-за неї, вона побачила привид Тимофія, якій докірливо кивав їй головою, оглянулась на дітей, але вони теж боязко дивляться у бік розп’яття, і зомліла стара.
А коли почала приходити до пам’яті, церква задвигтіла, все заскрипіло, щось наче завило і будівля пішла під землю, ніхто вискочити не встиг, навіть важкі церковні двері і ставні на вікнах наче якась невідома сила зачинила.
Через десятки, а то й століття років про церкву, яка пішла під землю разом з прихожанами, ходять перекази, а люди стараються обминати це місце, кажуть блуд чіпляється до людей і крики іноді чути вночі. У селі тому лихих баб і досі називають не інакше як Параска. Отака історія чи міф – судити читачеві. А чи не залишилися ще такі Параски дотепер?
Ваш Лис Микита
