Новини

ЛІТЕРАТУРНА СТОРІНКА

Архів
39 переглядів

   Відчуваючи за спиною крила

 В Устилузі вже звикли на кожну урочистість чи свято слухати новий вірш Арсентія Боритюка. І погруддя Тараса Шевченка перед міською радою відкривали із його поезією, і джерело у Тростянці освячували. У доробку учителя-пенсіонера, котрий, наголошую,  викладав не літературу, а фізичне виховання, є тепла пейзажна лірика, душевні, майже інтимні вірші-роздуми, і вітальні, присвячені правнучці, і патріотичні, якими відгукується чоловік на війну на Сході  України, де загинули й устилужани.

   Прискіпливий знавець правил і законів віршування, напевне, знайде у віршах колишнього вчителя і недоліки.Та їх успішно компенсує барвиста образність і поетична мова, струнка рима і мелодика вірша, недарма кілька з них стали піснями. А «Пісню про Устилуг» на музику Євгена Гацюка прикордонне містечко може вважати своїм  гімном. До речі, починається він, здавалося б, звичайними простими словами, та його третій рядок, в якому «у вербах вінчається Луга із Бугом», – чудова метафора, що не лише відразу вабить слух, а й створює зриму картину живої  і рідної авторові природи. І такі вдалі знахідки трапляються в Арсентія Боритюка досить часто.

Серед переданих до редакції газети «Слово правди» списаних акуратних почерком аркушів є і колишні, понад 50-річної давнини, ще армійські, – один написав після одержаного материного листа, другий – присвячений другу, солдатському кухарю. Обидва російською мовою, очевидно, призначалися для солдатського «Бойового листка». Але, як і на рідній, такі ж щирі, теплі, поетичні.

 

Пісня про Устилуг

Щовесни тут буяють і трави і квіти,

Люблять місто своє і дорослі, і діти,

Тут у вербах вінчається Луга із Бугом

І тому наше місто зовуть Устилугом.

 

Приспів: Устилуг – рідне місто мойого дитинства,

Устилуг, це про тебе звучить наша пісня.

Устилуг, ти гарнішаєш кожного року.

Устилуг, Устилуг, наше місто – ворота в Європу.

 

Де б не жив я: на Півночі, Півдні чи Сході,

Працював я на полі, чи на заводі,

Коли в юності вчився в столичному вузі,

Пам’ятав – перші кроки робив в Устилузі.

 

Устилуг – ти наш райський куточок волинський,

Тут творив свою музику Ігор Стравінський.

Тут жили і живуть славні люди Волині,

Тут росли і ростуть чемпіони країни.

 

Устилуг, ми бажає добра тобі щиро,

Щоб жили ми у щасті, у злагоді й мирі.

І нехай наша пісня про тебе лунає,

І хай долю щасливу нам Бог посилає.

 

Студентам університету третього віку і гурту «Сузіря»

Наш Устилуг туманом вкритий

І Луги береги щось гомонять,

Співає вітер соковитий:

«Сузір’ю» нашому вже  п’ять.

Летять роки, мов журавлі у вирій,

І ми вже трішки постаріли,

Але йдемо ми знов навчатись,

Щоб дарма часу не втрачати.

І щоб студентом почуватись,

Наснаги й сили набиратись,

Щоб пісня, гумор і навчання

Йшли поруч з нами до визнання.

Тут ми знову студентами стали,

Тут вивчаєм науки нові,

Тут ми старість свою залишаєм,

Завдяки, «Сузір’я», тобі.

 

Осінь

Вже птахи у вирій відлетіли

Шукать свою весну.

Листочки золотом покрились

У нашому саду.

Листок з осики, мов метелик,

Кружля, не може впасти.

Грибів у мене повен кошик –

Нема куди вже класти.

Іду засіяним я полем,

Кругом все зеленіє.

І накрапає дощ нудний,

І сонечко не гріє.

Та вмить з-за хмари визирнуло,

Воно мені сміється.

А серце крається від болю,

Що вже ця осінь більш до мене

Ніколи не вернеться.

 

 

***

Я бачу осені останній листопад,

І небо цідить з хмари, мов крізь лійку.

А за вікном заплаканий пейзаж

Як давній зошит у косу лінійку.

Минає осінь і зима  «на носі»,

Про весну мрію кожен день

І в літечку купатись хочу,

І про любов співать пісень.

Забуть не можу дні прожиті

Веселих і сумних часів,

Коли ішов стежиною у житі,

Коли я першую любов зустрів…

Веселка надавала сили

І сонечко сміялось кожен день.

Тепер я став вже зовсім сивий,

Шкодую недоспіваних пісень.

 

***

Не поспішай, ти, іній срібний,

Волосся присріблить моє.

Життям напивсь я зовсім мало,

Ще справ багато в мене є.

Біжить доріжка з літечка у осінь,

Ну а душа купається в весні,

А серце молоде моє і досі,

І ще звучать у нім мої пісні.

Життю радію і відчуваю за спиною крила,

І п’ю життя, ціную і люблю.

Колись я дітям передам вітрила

І пісню недоспівану свою.

А поки що дай часу, моя доле,

Дай сили гідно шлях оцей пройти,

Щоб правнукам й онукам залишити

Перлину мудрості, любові, доброти.

 

***

Що накоїв лютий ворог –

Пішов брат на брата,

Діти сиротами лишились,

Кличуть вони тата.

Знов на серці великая туга –

У бою впав боєць з Устилуга,

Боронив він свою Україну,

Лишив дома він жінку й дитину.

-Та не плачте за меною, родино,

Переможемо ворога, знаю,

З нами Бог, з нами правда і воля,

Бо герої живуть, не вмирають.

 

Замовкли  «гради», відводять «буки»

Може, скінчаться дні розлуки,

Не йтиме наш солдат в атаку,

Зустрінуть діти вдома тата.

На жаль, зривається граната –

Поранила вона солдата.

Він втратив ногу, стогне важко,

Товариш  мертвий на «розтяжках»…

Велика печальу моїй стороні,

Загинули люди в кривавій борні,

В борні за майбутнє,

За гідність, за волю,

Нарід український,

Щасливую долю.

 

До відкриття памятника Т. Г. Шевченку

І хоч у Моринцях родився ти,

Черкащина – твоя маленька батьківщина,

В світах твої і сестри, і брати,

Та нас усіх єднає Україна.

 

Та – наш пророк, Ти – вчитель наш.

Життя твоє пройшло у горі й тузі,

Сьогодні ми вшановуєм тебе

На постаменті в древнім Устилузі.

 

Тебе віншує Україна,

Тебе шанує цілий світ

За «Гайдамаків», «Катерину»,

З твій безсмертний «Заповіт».

 

Зимовий пейзаж

Який пейзаж – зимове диво.

І рік новий уже настав.

Клює пшениченьку горобчик,

Що посівальник засівав.

 

Дерева вбрались в колір білий,

Лягла земля під снігом спочивать.

«Сузір’я» дружною сім’єю

Іде в БК  колядувать.

 

І хай зростуть посіяні ті зерна

Здоров’ям і теплом,

Щоб мир настав у нашім домі,

Щоб нас минав Армагедон.

 

 

Джерело

У Тростянці джерело є,

Вода цілюща в нім тече.

Тут посадим вербу і калину,

Хай на радість всім росте.

 

Будуть люди милуватись,

Співать тут будуть солов’ї.

Хай, як символ України,

Виростуть на цій землі

 

Веселка буде набирати

Чисту воду з джерела,

Бійцям на Сході сили додавати,

Бо ти цілюща, ти жива.

 

Куди б нас доля не заслала,

У інші краї чи світи,

Сюди завжди я повернуся,

Напитися джерельної води.

 

І хай вода, верба й калина

Усім нам сили додають.

І в кожну вкраїнську родину

Добробут, щастя і мир несуть.

 

 

***

Відстань! Казали, вона лікує,
І усе забирає час,
А десь голуб сумний воркує,
Синє небо не бачить нас!

Серце! Казали воно не чує,
І боліти, воно не болить,
У душі якийсь сум ночує,
І на струнах лиш жаль бринить!

А казали, що все минає,
Все що було, то те піде,
Десь кохання пісня лунає,
Хтось у когось любов краде!

Та, що була для нього світлом,
У душі загасила вогонь,
Він горів таким ніжним цвітом,
Лиш від дотику її долонь!

Смішні люди, смішне століття,
Почуття, то щось геть пусте,
А в душі йде війна столітня,
Бо цінується вже не те!

***

У весни твої ніжні очі,
І твій голос у пісні пташок,
Ці прекрасні весняні ночі,
Не полишу я цих думок.

У весни твої ніжні руки,
І їх дотик, мов ніжний цвіт,
Ці прекрасні весняні луки,
Давай разом дивитись у світ!..

 

***

Ти ніколи не дізнаєшся про це,
Я ніколи не розкажу тобі, люба,
Як я в натовпі шукав твоє лице,
Ти для мене стала мов застуда!

Час мине, перегорне сторінки,
Відстань відшліфує почуття,
Я шукав потрібної хвилинки,
От як повернулося життя!

Ти ніколи не дізнаєшся, ніколи,
Як бувало тихо при свічі,
Я шукав для серця десь уколи,
Як бродив по місту у ночі!

Ні, ніколи не дізнаєшся, пробач,
Про усе, що десь душа кричала,
Буде лише її тихий, тихий, плач…
І маленькі дірочки від жала…

Владислав ДРІБНИЦЯ,

студент педколеджу.

 

Щоб у душі не згас вогонь        

Юначий максималізм й, інколи, розчарування звучать у вірші студента Владислава Дрібниці. Коли ще тільки ступаєш у самостійне доросле життя, особливо боляче вражає нещирість. Усвідомлення обманутих сподівань –реально пережитих чи уявних, це знає лише сам поет, –  вилилися римованими рядками. На жаль, юному автору не завжди вдається чітко передати свої відчуття словами, підібрати найвлучніші, аби відобразити те, що відбувається у його душі, хоча, очевидно, саме таку переслідував мету.

Але це не біда, а  щастя, бо у 17 років ще предостатньо часу, аби встигнути стати поетом. Адже ще можна перечитати класиків, аби збагнути пульс і магнетизм ритму й мелодики їхніх віршів. Відкрити, що ні у Тараса Шевченка, ні у Павла Грабовського, ні у Ліни Костенко, ні у Ігоря Павлюка немає у віршах зайвих слів – навпаки, жодне з них не мовлено марно, кожне несе своє смислове навантаження і стоїть на власному, призначеному саме для нього місці. Так, поет відповідальний за кожне своє слово, а коли не впевнений, що воно означає – шукай хоча б у Вікіпедії. Читати треба і прозу – колишню і сучасну, аби збагачуватися духовно і вчитися доречно вживати художні засоби, неологізми, діалектизми чи елементи сленгу. Щоб глибше пізнати нашу українську мову, якщо хочеш писати нею. Бо голуб  у нас не воркує, а туркоче. Волі у Бога можна просити, а не рити, бо риють землю. Відпливають не у причали, бо це споруди на березі, а від причалів. Листя, а не листва розвиваються навесні на деревах.

Про що писати? Про те, що переживаєш, що хвилює, що відчуваєш і саме так, як ти відчуваєш. Хоча це дуже непросто – одягати емоції у слова, бо вони, як і фарби, передають не лише контрасти, а й безліч відтінків і напівтонів. Поспішати у цім не варто, краще уважно прислухатися до себе і до усього навколишнього світу. А тоді, набравши повну душу вражень і знань, нумо до віршів!

 

Фізик з поетичним хобі

    Ірина Фіцик – одна з тих, хто зголосився до участі у літературному конкурсі фестивалю «Княжий» і зі своєю історично-іронічною баладою про Володимир-Волинський, що перемогла у змаганні, виступила на літературній сцені. Згодом надіслала до редакції й інші свої твори.

-Пишу вірші, коли відчуваю та як відчуваю. Багато з них, мені здається, приходять нізвідки. А ще, в силу своєї емпатичності, можу описати відчуття та переживання інших людей. Тож не варто всі мої вірші пов’язувати безпосередньо зі мною особисто. – Так розповідає про себе дівчина. Вона родом із нашого міста, навчалася у школі № 2, закінчила ЛНУ ім. Франка за напрямом «прикладна фізика».  Зараз проживає у рідному місті свого чоловіка,  Пустомитах, на Львівщині. Любить читання та математику, займається волонтерською та громадською діяльністю.

Поезія – одне з багатьох її захоплень.  Перший вірш написала у сьомому класі. Батьки підтримували доньчину зацікавленість, і з часом вже мала списаний своїми творами блокнот. В університеті натхнення інколи приходило й посеред пар, тоді поспішала занотовувати зразу у зошиті з конспектом. За порадою друзів, почала публікувати вірші у соціальній мережі. Інколи римує  вітання близьким, для розваги складає вірші з трьома заданими славами (до прикладу, ровер, доля, лабрадор)… Пропонуємо читачам познайомитися із творчістю землячки.

 

 

Княжа балада про Володимир

Давним-давно, ще за царя Гороха,

Та так давно, що людей було трохи.

У році дев’ятсот вісімдесят восьмім

Згадалось там про наш із вами дім.

Про Володимир, славне місто на ріці,

Що на честь Князя Володимира і нарекли.

А князь той був із тіста не простого,

Він добре знав, як добиватись свого.

Якось вподобав Анну з Візантії,

І був там заколот на імператора у дії.

Звернувся імператор той по допомогу,

А Володимир тут постановив свою вимогу:

“От так і так, допоможу тобі звичайно,

Якщо союз ми укладем негайно,

І скріпим шлюбом із твоєй сестрою

Жадаю, щоб вона була моєй жоною”

Василій другий, імператор Візантії,

Не дуже радий був цій кзязевій затії.

У них до варварів приписували русів,

Забороняли шлюби у такому дусі.

Та імператор вибору мав.

Точніше, певний вибір перед ним все ж став:

На ті умови Володимира пристати,

Ну, або смерть із гордістю прийняти.

Тож вибір став доволі очевидний

І князь наш вже для Анни досить гідний,

Але на поступки і князь наш трохи став,

Він хрещення святе прийняти мав.

Не було це для нього надвеликою бідою

І згодився прийняти це із головою.

Потому повернувсь до Києва з жоною

І взявся охрестити Русь всю свОю.

Та далі не про це я вам повім.

Свої думки я трохи розповім.

Величне місто, Володимир наш.

Старий, та років стільки і не даш,(чи може даш?)

Видніється церквами, синьочолим небом,

Нам бути гідними великих предків треба.

Над Лугою-рікою  валами височіє

Побачити ще подвигів багато мріє.

І от себе питаю, чи хист я княжий маю?

Чи у собі ту княжу спрагу… я й не знаю.

( Але одне мене усе бентежить, і не знати,

Чи княжа справа – в інстаграмі селфі викладати?

 

***

Сиджу на самоті з дощем.

”Ну що там?’’, – запитаю.

“Зайду на чай”, – ”Ідем,

тебе сьогодні пригощаю”.

 

Налили чаю. Мовчимо.

На скрипці грім заграє.

У шибку зорі: ”Сидимо?’’

І блискавка кульгає.

 

Усіх закликав. П’ємо чай.

Дуби говорять над рікою.

”Ану, тихенько’’, – їм сказав

Холодний вечір сивочолий.

 

Йшов час. Нас не відвідав.

Ми гріли пальці в рукавах.

Світ зупинився. Я й не відав.

Маленька осінь на дахах.

 

Вона сумна. Вона лютує.

Хто не кохав, йому не знати,

Що поміж тим вона лікує.

В осінь важливо помовчати.

 

***

Пишу історію про нас

Складаючи в шухляду

Невідомі фото…

 

Роблю помітки на цім склі

Стираючи рукою

Музичні ноти…

 

І вже пливуть слова

Ховаючись в тумані

Церковної роси…

 

Молю у Бога благодаті

Прошу життя:

“Лиш не мовчи…”

 

***

Життя іде і крутяться колеса,

І ровер твій везе кудись далеко.

Через ліси, понад річкові плеса

Летить душа твоя, наче лелека.

 

Незвідані шляхи, чи може доля

Усе одно верта тебе додому,

До білого, до твого лабрадора,

Йому до болю сумно там самому.

 

Бо пес, то є найкращий друг людини.

Не зрадить і ніколи не покине.

Вертайся же ж скоріше до родини,

Бо ти йому сім’я, без тебе він загине.

 

 

***

Обійми мене, мамо, так само,

Як колись обіймала в дитинстві.

Розбуди мене знов, мамо, рано,

Хай я вп’юся любов’ю по вінця…

 

Чай холодний вже знов на столі

І така тишина навколо,

Пам’ятаєш, колись, як були ми малі?

І дерева стояли ще голі?

 

Ти за руку до школи вела,

І на плечах сумка тяжіла,

Я дивилась, була ти сумна,

Та питати тебе я не сміла…

 

А тоді відлетів наш світанок,

Залишив лише спогад у віях.

Поведи мене знову у ранок!

Проведи мене ще раз по мріях!

Коментарі
Поділитися
Головні новини
Реклама
keyboard_arrow_up